Замах на Сергія Скрипаля: Кремль, схоже, вже “понесло”, як Остапа Бендера - 07.03.2018 19:41 — Новини Укрінформ
Замах на Сергія Скрипаля: Кремль, схоже, вже “понесло”, як Остапа Бендера

Замах на Сергія Скрипаля: Кремль, схоже, вже “понесло”, як Остапа Бендера

Аналітика
2017
Ukrinform
У Росії владу утримує група осіб, яка відомчі інтереси ставить вище державних. Це означає, що ця держава смертельно хвора

У Лондоні ще 5 березня чимось невідомим отруїли колишнього російського військового розвідника Сергія Скрипаля та його доньку Юлію. Вони досі у лікарні в критичному стані. У британської поліції є вагомі підстави вважати злочин справою рук Росії, зокрема, тому, що така сама отрута, дуже ймовірно, була використана під час штурму захопленого терористами театрального центру в Москві в 2002 році. Принаймні, британська розвідка (МІ-5) практично не сумнівається, що йдеться про спонсоровану державою спробу вбивства. Звісно ж, британські ЗМІ згадують при цьому й інше отруєння, теж у Лондоні, радіоактивним полонієм колишнього співробітника російської ФСБ Олександра Литвиненка у 2010 році.

Офіційні особи Великої Британії вже пообіцяли “рішучу відповідь” Росії, якщо слідство надасть докази провини у злочині її офіційних структур. Зокрема, міністр закордонних справ Борис Джонсон не виключив навіть бойкот збірною Англії з футболу фіналу чемпіонату світу, який має відбутися у Росії влітку.

Одразу впевнено можемо зауважити, що Росії на англійський футбольний бойкот глибоко начхати. От якби фінал чемпіонату взагалі забрали – тоді так, це був би потужний удар. А бойкот однієї збірної, навіть якщо ця збірна – сама Англія, для Кремля нічого не значить.

І все це, звісно, далеко не головне в цій історії.

Зосередимося на питанні: навіщо Росія це робить (будемо вважати, що це таки її робота)?

Кожна спецслужба стикається з проблемою зради у своїх лавах. “Зрадники”, як і провали, – це такі собі неминучі витрати виробництва у цій сфері, без яких не обійтися і з якими, тим не менш, треба боротися. Як карати “зрадника”, щоб іншим, потенційним, не хотілося зраджувати – кожна спецслужба вирішує по-своєму, у тому числі – таким радикальним способом як забрати життя. Однак кожна спецслужба обмежена у цій справі не тільки законом, який забороняє вбивства (вони знають, як його обійти), не тільки моральними нормами (циніків скрізь вистачає), а й інтересами тих, хто має владу над спецслужбами, від кого вони прямо залежать. Це – держава. Спецслужба не може переходити в своїй діяльності певну межу, за якою ця діяльність шкодить вже не ворогам, а власній державі. Якщо ж раптом таке сталося і межа порушена, то це – надзвичайна подія, і винуватці державою будуть жорстко покарані.

Спецслужба завжди зацікавлена, щоб покарання “зрадника” мало, так би мовити, максимальне виховне значення. Тобто було, по суті, публічним, як колись, в часи середньовіччя, злочинця публічно страчували на головній площі міста. Однак карати когось позбавленням життя на чужій території не дозволялося навіть у середні віки. Тим більше цього не можна робити у наш час. Тому природне бажання спецслужби покарати колишнього “свого” обмежує держава, яка цю спецслужбу утримує. Держава може дати негласний дозвіл спецслужбі на вбивство “зрадника”, за умови, що все буде зроблено “чисто”, але держава при цьому обов'язково зважує: чи не буде заслужене покарання “зрадника” занадто дорогим задоволенням?

“Зрадник”, щодо якого виникає проблема з покаранням, завжди перебуває під захистом іншої держави, тобто – для його покарання треба порушити закони цієї держави. І варто наперед прорахувати, чим може закінчитися покарання, якщо супротивна держава впіймає твою спецслужбу на злочині. Або навіть буде впевнена, хоч і без юридичних доказів, що це робота твоєї спецслужби. Для “рішучої відповіді” буває і цього достатньо.

Правило обов'язкового дозволу держави своїй спецслужбі на вбивства на території іншої держави, зрозуміло, дійсне і для Росії. Росія має чи не найбільший у світі досвід покарання “перекинчиків” з числа співробітників своїх спецслужб, починався він ще з 20-років минулого століття. Неможливо перерахувати усі жертви, які склали в сукупності згаданий досвід. Їх десятки, якщо не сотні. Додайте сюди ще й вбивства політичних супротивників Кремля, котрі теж, як і колишні кадри спецслужб, перебували під захистом іншої держави. Як-от наших Євгена Коновальця та Степана Бандеру. Однак усі ці вбивства російські спецслужби вчиняли з дозволу або за наказом найвищого керівництва у Кремлі.

Так у Росії відбувається і зараз: без санкції Кремля вбити когось у Великій Британії російська спецслужба не може. Однак принципова ознака теперішнього часу полягає у тому, що у Росії сьогодні вже нема межі між інтересами держави та інтересами спецслужби. Сталося це тому, що керівники спецслужб стали господарями у Кремлі, стали державою і зробили інтереси спецслужби тотожними інтересам держави.

Убивство Олександра Литвиненка полонієм повністю відповідає інтересам російської спецслужби (у даному випадку – ФСБ): публічно і з особливою жорстокістю (тобто, з жахливими стражданнями жертви, не меншими, ніж коли людину четвертували). Але російська держава дуже багато втратила: спосіб покарання Литвиненка виявився небезпечним для невинних громадян Великої Британії, що не могло залишитися без реакції її уряду. Так, війну Росії не оголосили, санкції не запровадили, але міждержавним стосункам було завдано непоправної (у перспективі) шкоди. Якби у Кремлі на той час становили найвищу владу не колишні генерали-чекісти, а політбюро ЦК КПРС, то ні Сталін, ні Хрущов, ні Брежнєв, ні Горбачов, ні навіть Єльцин (вже без політбюро і без КПРС) ніколи б дали дозвіл на такий спосіб убивства. Підкреслимо: не на вбивство, а на його спосіб. Бо стосунки з Великою Британією для держави Росія завжди були важливішими за покарання якогось одного зрадника. Однак, повторимо, сьогодні у Кремлі загальнодержавні інтереси менш значимі, ніж відомчі інтереси спецслужб.

Історія з отруєнням полонієм Литвиненка показала повну відсутність державного мислення у нинішніх господарів Кремля. Історія з отруєнням Сергія Скрипаля показує, що чекісти у Кремлі мінятися не бажають. Знову обрано небезпечний не тільки для “зрадника” спосіб покарання (будемо сподіватися, що організм Сергія Скрипаля переможе отруту), більше того – разом з ним вже постраждала його донька, а вона аж ніяк не “зрадник”. Схоже, Кремль вже “понесло”, як Остапа Бендера. А, може, така безглузда і небезпечна для державних інтересів Росії жорстокість – непрямий доказ, що кількість “зрадників” (у тому числі потенційних) у Росії зростає в геометричній прогресії? І Путіну та іншим генералам-чекістам доводиться вже в такий спосіб захищатися?

Якою б не була відповідь на ці питання, очевидно одне: правління чекістів впевнено веде державу Росію до краху. Звісно, ця дорога не буде короткою, можливо навіть, що чекістів ще зможуть усунути від влади, але сам факт, що в такій потужній і величезній ядерній державі, як Росія, до влади на десятиліття(!) може прийти група осіб, яка свої вузькокланові (відомчі) інтереси ставить вище державних, свідчить, що ця держава вже смертельно хвора. І без надії на одужання.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>