Ідентичність і безпека України: куди йдемо?

Ідентичність і безпека України: куди йдемо?

Блоги
2482
Ukrinform
Агресія Росії як системна глобальна проблема

Дожились! Уже одна назва базової доповіді, оприлюдненої за кілька днів до відкриття 53-ї Мюнхенської конференції з безпеки (17-19 лютого 2017 р.), звучала таким чином: «Постправда, пост-Захід, постпорядок». Лаконічно й довершено, ніби як епітафія на могильному камені лібералізму європейського зразка… То що ж дивуватися, коли обговорюючи базову доповідь, експерти час від часу схилялися до вкрай песимістичних узагальнень. На їхню думку, світ вступив нині у найбільш неспокійний після 1945 р. період; західне ліберальне суспільство дедалі більш замикається у собі, віддавши розв’язання світових проблем у руки «антиліберальних сил»; особлива загроза світовій безпеці йде з боку ісламістів; а в остаточному підсумку нестабільна ситуація загрожує безпеці всього простору від Європи аж до Тихого океану.

Що найгірше – голова конференції Вольфганг Ішінґер вважає, що Захід, на жаль, відмовляється від ролі рушійної сили людства, а це створює підстави для формування «постзахідного» світу і знаменує собою радикальний відхід від усталеного на переломі ХХ і ХХІ ст. нового світового порядку. Тобто, у нинішньому світі бере уже гору «постпорядок», спровокований не в останню чергу розповсюдженням фейкових новин й нелегально добутих секретних документів. Показово, що термін «постправда» теж було вибрано не просто так, а згідно з Оксфордським словником як  головне слово 2016 р., що означає пріоритет емоцій та особистого переконання над об’єктивними фактами при сприйнятті й викладі калейдоскопу світових новин.  

І в цій констатації міститься багато правди, а світ цей вселяє неспокій для Європи. Аналіз нинішніх глобальних процесів приводить нас до думки, що виживання для суспільства – це і є, власне, питання ідентичності, оскільки загроза існуванню не завжди означає загрозу фізичному виживанню: достатньо того, що певна історична спільнота більше не зможе жити як колективне «МИ». Тут недостатньо принципу непорушності кордонів як елементу структурування суспільства: і на Заході, й на Сході, у центрі й на периферії культурна ідентичність і суспільна безпека стали центральним мотивом поведінки й предметом політичних конфліктів.

Цей момент актуалізує нашу здатність відповідати на глобальні виклики часу: зростання чисельності населення в світі; чистоту довкілля; культуру відносин між «ними» і «нами», що викликано ризиками надмірної міграції.  Так, якщо в 1955 р. європейці складали 23% населення планети, то в 2050 р. їхня частка знизиться до 7%. За даними Міністерства внутрішніх справ Німеччини, внаслідок різкого демографічного перепаду показників смертності й народжуваності, без мігрантів німецька економіка обвалиться уже через 30 років. Інші європейські країни теж не в кращому становищі.

Прямо тобі по Еклезіасту: «хто примножує знання, той примножує скорботу».

Агресія Росії як системна глобальна проблема. Як має реагувати Україна на цей вселенський декаданс? Та чи й насправді він такий песимістично непоправимий?  По-перше, нам доведеться виходити з того, що виживає лише той, хто адекватно сприймає виклик часу й непохитно вірить у торжество правди життя, відкидаючи будь-які гримаси «постправди». Так, ще в березні 2016 р. в Указі Президента України Петра Порошенка «Про Концепцію розвитку сектора безпеки й оборони України» було значено, що найбільш актуальними для України у середньостроковій перспективі залишається загроза агресивних дій Росії, спрямованих на виснаження української економіки й підрив суспільно-політичної стабільності з метою знищення України й захвату її території. До числа супутніх загроз було віднесено застосування технологій гібридної війни, тимчасова окупація РФ території Криму та подальші кроки щодо дестабілізації обстановки в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні. Таким є для України виклик часу. І вже добре те, що українська проблема інтернаціоналізувалася й набула широкого міжнародного резонансу. Принаймні перебіг Мюнхенської конференції засвідчив, що світ до нас не байдужий. 

Та й ми у цьому світі не відіграємо роль статиста. Так, на щорічній зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії у вересні 2016 р. Порошенко застеріг країни Заходу на необхідності визнання того, що «Кремль будує нову Європу на принципах егоїзму й цинізму». Тож Україна настійно закликає своїх західних партнерів протиставити цим «антиліберальним силам» традиційні юдео-хритиянські цінності Європи, відстоювати новий світовий порядок, та поборювати вселенський хаос, посіяний новітніми агресорами.

Які чинники формують нашу позицію? Не в останню чергу – внутрішня переконаність українців черпає свій незборимий оптимізм із свого славного історичного минулого, зокрема з пророчого дару Тараса Шевченка, в розумінні якого освіта й науково-технічний прогрес «в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны» (Щоденник).  Бо прагнення людської гідності і свободи – нездоланне. Цей високий градус оптимізму  підтвердив у своїй поезії й Микола Вінграновський.  Саме тоді, у вікопомному 1965 р., з його актами громадської непокори проти «першого укосу» масових арештів шестидесятників, поет своїм гнівним словом затаврував радянську добу: «І нипає помазаником божим / Півправда, півсвобода, півжиття». Але при цьому не впадав у відчай і за 25 років до розвалу СРСР провіщав прийдешній час свободи й незалежності України:

Не вірю в бога – в Україну.
Вона мій бог і поводир.
В свободу вірю, вірю в мир.
І хоч загину – до загину.

Прозрімо ж! Люди ми чи ні?
Чи ми раби борщу і сала?
І наша воля нас зассала,
Нас, та у нашому ж човні.

До бою! Бо не буде бою –
Ледачість знелюдить і вас».   

В остаточному підсумку цей високої напруги енергетичний баланс національної ідентичності України не є лише результатом творчого злету поезії – він є синергетичним результатом взаємодії безлічі внутрішніх і зовнішніх факторів. Що стосується внутрішньої мобілізації, то сьогодні націленість на суспільну консолідацію для відсічі збройній агресії Росії об’єктивно стала визначальною характеристикою української національної свідомості. Що ж стосується сподівань на широку зовнішню підтримку України, то на планетарному рівні ми б виділили для аналізу драматичний період між 9 листопадом 2016 р.  і 20 січня 2017 р.. Саме в цей час було уже обрано нового 45-го президента США Дональда Трампа, але 44-й президент Барак Обама ще залишався при виконанні своїх обов’язків.  Оці два місяці своєрідного «міжцарів’я»  – Дональд Трамп / Барак Обама –  стали тою фазою, коли агрегатний стан «нового міжнародного порядку» почав набувати дещо нових якостей і характеристик, не завжди сприятливих для України. Однак ми вистояли й утвердилися.

Дійсно, впродовж цього періоду «міжцарів’я» між Україною та ключовими гравцями Заходу пробігла тінь двозначності в оцінці світових подій. Внаслідок внутріполітичних причин (очікувані вибори, тощо) позиції ряду країн Заходу з приводу російської агресії ставали дедалі менш однозначними. Так, в Німеччині напередодні парламентських виборів активізувалися голоси на користь «більш збалансованішого» підходу до Росії.  Те саме відбувалось у Франції. Хоч Британія послідовно підтримувала членство України у Євросоюзі, але внаслідок Брекситу вона стала насамперед зосереджуватися на власних проблемах. Польща традиційно підтримує Україну й виступає проти агресії Росії, однак скандальні заяви деяких представників польського керівництва з історичних проблем все-таки кинули тінь на перспективу українсько-польського стратегічного співробітництва. Хіба лише Канада послідовно підтримує Україну, засуджує російську інтервенцію і навіть розширює коло економічних санкцій. Так само Швеція стабільно дотримується лінії ЄС щодо України. 

Та все ж першою скрипкою в міжнародному концерті залишаються Сполучені Штати Америки. Але саме в цій країні в період «міжцарів’я» стала обговорюватися проблема якоїсь «великої оборудки» між США і Росією щодо України. Росія всіляко поширювала ці чутки, а в січні 2017 р. державне інформаційне агентство «Россия сегодня»  навіть організувало круглий стіл, де проштовхувалась ідея визнання Москвою і Вашингтоном взаємних «сфер впливу» у світі. Насторожувало й те, що Франція й Італія уже стали звертатися до Росії за допомогою в підтримці лояльного до Москви лівійського військового авторитарного лідера Халіфи Хафтара у його прагненні до влади в своїй країні.  Не виключено, що у цьому торзі Росії хотілося б виставити Україну в якості «розмінної монети». 

То ж ситуацію слід було переламати докорінно. Саме тому на 53-й Мюнхенській конференції з безпеки у заяві Президента України Петра Порошенка було чітко проголошено:  «Я чую все більш нав’язливі заклики до умиротворення, принаймні в деякій мірі, стосовно Росії. Рухатися в цьому напрямку було б наївним, неправильним і небезпечним. Не тільки для України, але і для Європи, і для всього світу. Це призведе не до миру, а до ще більшої дестабілізації». І далі: «Ми не маємо наміру здаватися і готові захищати нашу країну. Мій меседж простий – нічого про Україну без України! Будь-яка угода з Путіним за спиною України тільки погіршить ситуацію. Підтримка України є єдиним способом зупинити триваючу агресію і повернути Росію на шлях поваги до міжнародного права і світового порядку».

Врешті-решт, успішного результату було досягнуто. Судячи з характеру виступів на Мюнхенській конференції, путінізм був сприйнятий у цій високій міжнародній аудиторії як системна глобальна проблема. І не останню роль в цьому зіграв й ряд інших подій: вчасно надійшли новини про кібер-атаки Росії проти Франції;  були підтверджені дані про участь російських спецслужб у спробі перевороту в Чорногорії; підтвердилася інформація про підступну діяльність російських спецслужб у самій Німеччині. Все це посилювало солідарність західних країн на східному напрямі, зокрема й у підтримці України.

Так, віце-президент Сполучених Штатів Америки Майкл Пенс заявив, що його країна буде робити все необхідне, щоб Росія відповіла належним чином за ситуацію на Донбасі. Це був удар по Росії, яка очікувала від Вашингтона чергових пропозицій щодо «перезавантаження», а то й заяв про доцільність розпуску НАТО.  Що й казати, дещо раніше з боку глави Пентагону Джеймса Меттіса були висловлені слушні вимоги до партнерів по альянсу – збалансувати витрати на колективну безпеку. Однак в ситуації, коли Росія перекроїла міжнародні кордони, підкреслив віце-президент Майкл Пенс, США із своїми ключовими партнерами зроблять все, щоб вдатися до інших критичних заходів для підтримки НАТО. Що ж стосується питання про включення США у «нормандський формат», то тут теж продовжується лінія Обами – і надалі тримати в полі зору агресію Росії проти України, але залишаючи однак цей формальний спосіб спілкування з Кремлем своїм європейським партнерам.

Аналітики звернули увагу, що представник путінського режиму Сергій Лавров відверто ждав, з яким же посланням виступить віце-президент США. І лише коли Майкл Пенс заявив про спадкоємність нинішнього курсу Вашингтону із лінією поведінки адміністрації Обами у самому головному для Лаврова українському питанні, міністр закордонних справ РФ тут же озвучив тезу про необхідність «постзахідного світового порядку». І це було, зрештою, логічно для представника держави «постправди». Хоча Мюнхен навряд чи був обраний доречним місцем для подібних заяв – їх би краще сприйняли десь у Пхеньяні. 

Сьогодні ми є свідками того, як улаштована Європа спроквола, але все ж таки реагує на виклики часу й визначається врешті-решт у своїй ідентичності на лінії вогню, що вже запалахкотів не «десь там» у Афганістані, і «не ось уже ближче» – на Ближньому Сході, а «вже тут» - безпосередньо у Європі в регіоні Донбасу. А узагальнюючи ширше – Захід перебуває в процесі оновлення своєї власної цивілізаційної ідентичності, відторгає «пост-Західну» альтернативу Антиєвропи, переосмислюючи злобу дня  в контексті існуючого гігантського глобального розколу.

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-