Україна - Крим: спільність історичної долі

Якщо ми подивимося на географічну карту, то, безумовно, помітимо органічну єдність земель України і Криму, наче самою природою визначених на існування як одне ціле. Але землі населяють люди, які об’єднані в певні суспільства і в різні історичні часи мали різні міждержавні, економічні, етнічні, релігійні, культурні та інші відносини.

ЕПІЗОДИ З МИНУЛИХ ЕПОХ

Значний, а часом вирішальний вплив на характер стосунків поміж Україною і Кримом справляли сусідні народи та держави. Це і Візантія, і Золота Орда, і Русько-Литовська держава, і Річ Посполита, і Туреччина, і Росія. Втім, нерідко українсько-кримські стосунки розвивалися, спираючись на власні принципи, досвід та традиції, що йшли всупереч політиці згаданих держав. Знов-таки: ці стосунки складалися по-різному. Так, у XVI ст. українці більше конфронтують з кримчанами, у той час як Річ Посполита намагається всіма силами підтримати з Османською імперією мир. У XVIІ ст. спостерігаємо низку союзів України з Кримом.

А XVIІІ ст. дає підстави говорити вже про традицію саме мирних, толерантних українсько-кримських взаємин. І це тоді, коли точилася запекла боротьба між Російською та Османською імперіями за панування в Причорномор’ї. Отже, Україна і Крим не тільки знаходяться в одній (спільній) прикордонній смузі, але й історично мають дуже тісні взаємини. Після розпаду СРСР Україна з Кримом утворили єдину самостійну державу.

Водночас не можна було б обійти і проблему стосунків Криму з Росією. По-перше, вони були визначальними для Криму та його населення в минулому, як і тепер. По-друге, вони позначилися і на характері українсько-кримських відносин, особливо після приєднання України до Російської імперії. По-третє, саме російсько-кримські стосунки перетворилися на предмет свідомого перекручення певними політичними та науковими колами з метою обґрунтування проросійського сепаратистського курсу рядом кримських лідерів та виправдання російських претензій на Крим. Часом впливові політичні діячі й навіть законодавчі органи РФ відверто і цинічно заявляли про територіальні претензії. Ось що писала російська газета «Известия» 30 березня 1994 р.: «…Маловероятно, что Дума, где доминируют коммунисты и националисты, удержится от искушения разыграть крымскую карту, – а в будущем донецкую, луганскую, днепропетровскую…»

До важливості й актуальності проблеми спільності історичної долі України і Криму привертали свою увагу корифеї української історичної науки М.С.Грушевський і А.Ю.Кримський. У кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття в журналі «Східний світ» та у науковому збірнику «Студії з Криму» друкується ряд статей, які в тому чи іншому аспекті розглядали названу тему. Правда, дослідження кримської тематики було вимушено перервано, позаяк головні його фігуранти, академіки М.С.Грушевський і А.Ю.Кримський були репресовані. 

А виселення з Криму в травні 1944 р. кримських татар взагалі наклало заборону на дослідження будь-яких аспектів багатовікового існування корінного кримськотатарського етносу в Криму. У тому числі з історії було вилучено таку знакову історичну подію як союз Б.Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ, що мав вирішальне значення для політики та військових перемог гетьмана, особливо у початковий період Хмельниччини і не тільки. Добре відомо, що Богдан Хмельницький цілком серйозно розглядав варіант союзу з Османською імперією на правах васалітету. А вся історія взаємовідносин Росії та України з кримчанами подавалась росіянами як безперервний конфлікт між православними і мусульманами, а сам Кримський Ханат показували як анахронізм, що затримався в історії завдяки підтримці Османської імперії.

Українські наукові позиції щодо України і Криму та традиції їх історичної спільності в значній мірі були ослаблені багатовіковою російською монополією на історичне минуле і України, і Криму. Населенню російської, як і радянської ідеократичної імперії в навчальних закладах, на побутовому рівні, у владних структурах, в наукових колах, історичних дослідженнях, які тоді повністю контролювалися владою, нав’язувалися елементи шовінізму, певних міфів та стереотипів. Не секрет, що російська історія в значній мірі міфологізована. Замітимо, що деякі міфи підтримуються і трансформуються багато століть.

Що ж до Криму та України то такими міфами і стереотипами були і є: 1) Крим – «исконно русская земля»; 2) «древнее право на земли Киевской Руси»; 3) одвічна непримиренність між росіянами та кримськими татарами є втіленням антагонізму між осілими землеробами та кочівниками; 4) татарські набіги були причиною, що спонукала російське завоювання Криму; 5) Кримський Ханат був державою з паразитичною економікою, неспроможною до самостійного функціонування, сателіт Османської імперії, її васал; 6) Росіяни є єдиним представником європейської цивілізації, тому російська культура є наднаціональною, консолідуючою; 7) росіяни – споконвічне населення Криму у той час як кримські татари є пізнішими зайдами, навіть загарбниками, а українці оселилися в Криму з ласки росіян внаслідок російського завоювання півострова; 8) Севастополь – місто російської слави; 9) як Микита Хрущов Україні Крим подарував. Побутують і інші міфи в російській історії щодо Криму та України. На наш погляд, ми назвали ті, які зустрічаються найчастіше.

УКРАЇНА І КРИМ У ПЕРІОД ЗАГАРБНИЦЬКОГО НАСТУПУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Після смерті Богдана Хмель­ницького цар і бояри почали активне зміцнення своїх позицій в Україні, розгорнули наступ на суверенітет козацької держави. Усе це робилося під виглядом «опіки» над козаками та Україною. Але і в цей період лінії Хмельницького щодо Кримського Ханату дотримувалися інші гетьмани. Фактично всі гетьмани розглядали турецький сюзеренітет як один з можливих варіантів. Наприклад, Іван Виговський, приймаючи підданство польського короля, домагався права «бути в дружбі з ханом кримським», що і було зафіксовано статтею 17-ю Галиць­кого договору 1658 р. А стаття 14-а проголошувала, що «уряд повинен намагатися відкрити Дніпром шлях до Чорного моря» . Про це ж турбувався і гетьман Самойлович, який домігся забезпечення, за Бахчисарайським мирним договором 1681р., права запорожців ловити рибу в південних лиманах і користуватися соляними озерами.

Як бачимо, з другої половини XVII ст. договори і союзи з Кримом не залишалися без результатів. Спільність життєвих інтересів татар і козаків нерідко брала гору над другорядними чинниками. Дедалі більше зміцнювалась думка, що завоювання Кримсь­кого ханства невигідне для козаків, бо тільки стра­хом перед татарами зумовлене існування Війська Запорозького і збереження його привілеїв.

Однак політика Москви щодо Криму з часом змінювалася. Це зумовлювалось, насамперед, поступо­вим ослабленням Кримського ханства. Зменшу­ється войовничий запал татар, особливо жителів півострова, розширюється торгівля, збільшуються багатства Криму, з одного боку, а з іншого – зменшуються можливості протистояти великим державам, що володіли новою військовою такти­кою та зброєю і вже стояли перед Кримськими воротами, ще не так давно такими ж недосяжни­ми, як ворота пекла.

Такі зміни добре усвідомили царські урядовці й посилили наступ на Крим. Одночасно це було посилення наступу на права та вольності козацтва. Тепер Москва уже з недовірою стежить за відносинами Запорозької Січі й Криму. Вона намагається заборонити не тільки самостійні пере­говори січовиків з ханом, а взагалі будь-які зносини з татарами Незважаючи на подібні заборони, військові походи і політичні інтриги, наприкінці XVII ст. прихильне ставлення Запорозької Січі до Кримсь­кого ханства прогресувало, що, зрештою, призвело до відкритих репресій царського уряду щодо Січі. Раптовий історичний поворот, спри­чинений вторгненням шведів у межі Російської імперії і переходом гетьмана України Мазепи на бік Карла XII, остаточно посуває запорожців на розрив з Росією. Союз із Швецією міг стати доленосним для України, та історія розпорядилась інакше…

Починаючи з другої половини XVIII ст. в керівних колах Російської імперії визріває тверде переконання в можливості загарбання Криму. Знищення Кримського ханства як спадкоємця Золотої Орди було мало не національною ідеєю. Проте реалізація цих задумів наштовхнулася на ряд серйозних перешкод. Зрозуміло, що приєднати Крим до Росії можливо було тільки шляхом переможної війни з Туреччиною. Воєнні дії розпочалися 1768 р. На початку участь у боях, особливо за укріплення на чорно­морському узбережжі, взяло запорозьке військо. Проте ситуація змінилися, коли запорожці відмовилися виступити проти кримського хана Іслам-Ґірея, який 1769 р. напав на південні об­ласті. Ще більше роздратування Петербурга викликав дозвіл запорожців татарам вступити на територію Запорожжя і залишитися на зимівлю. Це стало приводом для демаршу російського посла О.Обрескова на переговорах у Бухаресті в 1772р. Він звинуватив Туреччину в тому, що вона дозво­лила татарам два роки зимувати на запорозькій території. Катерина II намагалася всіляко зашкоди­ти добрим стосункам між Запорожжям і Кримом, а також переконати хана у тому, що Росія не прагне приєднати Крим, а лише хоче, щоб він став неза­лежною державою. Це врешті-решт вдалося губер­натору Слобідської України Є.Щербиніну, посла­ному в Крим для переговорів.

Після того, як Є.Щербинін спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772р., останній змушений був підписати договір і проголосити Декларацію про державне відокремлення Криму від Туреччини, чого й домагалася Росія. В 1774р. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір між Росією і Туреччиною. Стаття третя була присвячена питанню визнання незалежності Кри­му. В ній проголошувалося: «Все татарские народы: крымские, буджакские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изьятия от обеих империй имеют быть признанными вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти…»

Тим часом у Росії можновладці й генерали один перед одним складали й обґрунтовували свої плани загарбання й освоєння Криму, знаючи наміри Ка­терини ІІ та її оточення про розширення володінь імперії на Півдні, у тому числі приєднання Криму. У результаті російського наступу, який закінчився падінням Ізмаїла, війна завершилася. За Яським мирним договором 1791 р. Туреччина підтвердила умови Кючук-Кайнарджійського до­говору, а також визнала приєднання Криму до Росії.

Втрата татарами своєї незалежності супро­воджувалася цілим рядом суспільних потрясінь на півострові: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Все це негативно позначилося на становищі кримсько­татарського населення: найскромніші підрахунки показують, що за сто років (середина XIX – середина XX ст.) воно скоротилося вп'ятеро – внаслідок колоніальної політики російської, а потім радянсь­кої імперії (додамо, що на час насильницького приєднання Криму до Росії населення півострова становило майже 400 тис. осіб).

Крим опустів. Відсутність місцевого населення поставила у надзвичайно скрутне становище армію; ніде було взяти продовольства й фуражу. Вона не могла впоратись із завданням уряду по відбудові краю. Росія, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати, що Крим приєднано до її володінь лише з метою цивілізувати місцеве «дике» населення, запросила вищих урядових осіб цих держав на власні очі переконатися у цьому. Крім того, було зроблено серйозний територіальний відкуп Прусії та Австрії. Все це мало заспокоїти Європу і зберегти російський престиж. Потьомкіну віддали наказ терміново почати розбудову півдня України і Криму по шляху, яким їхатиме Катерина ІІ з висо­ким почтом. Фаворит імператриці вирішив учинити вели­чезну містифікацію, побудувати вздовж доріг, де мали проїхати високі короновані особи, більш-менш пристойні будинки, а далі картонні міражі сіл. Так увійшов в історію вислів «Потемкинские деревни». Насправді ж це був страшний злочин, скоєний сановним царедворцем.

Заселення півдня і Криму українцями не входило у плани російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму «малоросів» Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв'язки. Одночасно відбувалося переселення на півострів росіян та іноземців (болгар, греків, німців, чехів, поляків тощо). Як свідчать статистичні дані, росіяни опиня­лися здебільшого в містах (до 1917 р. вони станови­ли 60 відсотків міських жителів). Українці ж переважно поселялися в сільській місцевості. Треба зазначити, що, за переписом 1897 р., у Таврійській губернії вони становили більшість (42.2 відсотка) порівняно з іншими етнічними гру­пами (росіяни – 27.9, татари – 13.0, німці – 5,4, євреї – 3.8, болгари – 2.8). В одній із своїх дореволюційних статей не хто інший, як Й.Сталін наголошував: «Царизм навмис­не заселив кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами для того, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат». Після революції 1917 р., ставши незабаром на чолі радянської імперії під назвою СРСР, він сам успішно застосовував колонізаторські методи, створивши то тут, то там різні національні анклави і навіть депортувавши цілі народи, тобто «творчо» удосконалив коло­нізаторську імперську політику.

КРИМ У ДВАДЦЯТІ-СОРОКОВІ РОКИ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

З історії відомо, що створена у жовтні 1921 року Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР) проіснувала формально до 1945 року. Її існування відображало своєрідність міжвоєнного періоду СРСР – держави, яка була проголошена 30 грудня 1922 року. Створення СРСР і входження до його складу Української РСР означало втрату останньою навіть формальних ознак суб’єкта міжнародного права. Що стосується Кримської АРСР, то вона поєднувала в своєму політико-адміністративному устрої та внутрішній політиці елементи як територіальної, так і національно-територіальної автономії. Але розподіл компетенції між кримським та урядом Російської РФСР не давав жодних шансів Криму самостійно визначати свою політику. Усі важелі контролю над політичним курсом автономії перебували в руках російського уряду. І в міру цього спрацьовували механізми контролю, закладені в Криму та РРФСР.

Це можна прослідкувати на прикладі проведення політики «коренізації» в Кримській АРСР. У квітні 1923 р. на ХІІІ з’їзді Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б) було проголошено, крім іншого, політику коренізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Проте, на першому плані керівна більшовицька партія передбачала іншу мету: укоренитися в національних республіках. Тому цей політичний курс отримав назву коренізації. Намагаючись зміцнити свій вплив в республіках, РКП(б) повинна була через своїх представників розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Але політика коренізації мала і побічний ефект, а саме: стрімкий розвиток пригнічених в попередній час національних культур.

В Кримській АРСР більшовицька кампанія «коренізації» набула рис татаризації. А однією з найперших її завдань було розширення ролі і значення кримськотатарської мови. Не менш важливим і плідним напрямом був напрям культурного будівництва. Як наслідок – відкриття татарських шкіл, педагогічних інститутів, наукових закладів, бібліотек, музеїв. Неабияке значення мало відкриття кримськотатарського театру, що було нетрадиційним в тюркській культурній традиції. Значна увага зверталась на підготовку кадрів з вищою та середньою спеціальною освітою для народногосподарського комплексу автономії.

Прикметно, що в культурному піднесенні Криму є певний внесок української інтелігенції. Академік Агатангел Кримський, інші українські історики та письменники проявляли значний інтерес до культури тюркських сусідів. В 1926 році в Харкові було намагання заснувати «Українське товариство дослідження Криму та Кавказу». Товариство ставило собі за мету сприяння економічному зближенню України, Криму та Кавказу та реалізацію освітніх запитів українського населення Криму та Кавказу. Та більш конкретних даних про створення та діяльність товариства, на разі, не виявлено. Саме в Україні тюрколог Т.Грунін видав 1930 р. першу за кордонами Туреччини граматику турецької мови із застосуванням нової абетки – латиниці. Нова абетка була запроваджена в Туреччині з листопада 1928 р., а запровадження латиниці в кримськотатарській мові було зроблене Б.Чобан-заде в межах програми створення нової турецької абетки, очолюваної академіком О.Самойловичем, в травні 1928 р. Відомо, що кримськотатарські вчені О.Акчокракли, Я.Кемаль друкувалися в українському журналі «Східний світ», збірнику «Студії з Криму» (Київ, 1931). В останньому було надруковано і перший науковий огляд історії літератури кримських татар, написаний А.Кримським.

Але в кінці 20-х років ХХ ст. йде поступове згортання політики коренізації. На початку 1930 року тактика згортання коренізації набуває форми поліпшення соціальної структури суспільства. Відносно татар ця нова кампанія набула вигляду боротьби за створення власного робітничого класу та колгоспного селянства. Насправді, кампанії з розкуркулення, разом з конфіскаціями зерна спричинили голод 1931-1933 рр., що доповнив масові репресії в Криму. Ситуація на кримському півострові відрізнялася від голодомору в Україні 1932-1933 р. найбільш виразно тим, що кримське керівництво, зокрема голова Кримського ЦВК Мемет Кубаєв, намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Ця принципова позиція державця коштувала йому життя.

Перед тим, у липні 1928 року, в Криму проводиться кампанія закриття мечетей і заборона ісламської освіти. Більшовикам відпала необхідність рядитись в тогу союзників мусульманських національних рухів. Вони тепер представляли себе захисниками мусульманських пролетарів і бідних селян. У цьому ж 1928 році було висунуто абсурдне звинувачення В.Ібраімову, який очолював Раднарком Криму. 9 травня його було розстріляно. Маховик репресій в Криму розкручувався на протязі всіх років аж до початку Другої світової війни (зауважимо, що репресії стосувалися не тільки кримських татар, а й інших народів, що проживали в Криму).

У трагічні тридцяті роки були ліквідовані майже всі діячі кримськотатарської культури. Це ще одне переконливе свідчення того, що кримські татари, як і в період російської імперії, в новій ідеократичній імперії СРСР продовжували вважатися «шкідливим елементом».

КРАЙНІМ ПРОЯВОМ ГЕНОЦИДУ БУЛА ДЕПОРТАЦІЯ ЦІЛОГО НАРОДУ

Вісімдесят один рік тому, в травні-червні 1944-го, внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму до середньоазіатських республік і Казахстану було депортовано 45384 татарські сім'ї (194303 особи), у тому числі з Джанкойської зони – відповідно 3038 і 13848, Євпаторійської – 5264 і 22638, Керченського півострова – 2415 і 11218, Севастопольської зони (у тому числі Бахчисарайсь­кого району) – 12242 і 51273, м.Сімферополя – 400 і 10905, Сімферопольського району – 5308 і 23889, Феодосійської зони – 5319 і 25050, Ялтинської зони – 7020 і 26383.

Ось як згадують про цю трагічну сторінку свого народу свідки тих подій. Розповідає Паша Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шине­лю, залишену пораненим дядею. Мама спокійно каже: «Не треба, синку, облиш». Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Ранком нас гонять на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони «телятники»: маму – в один вагон, мене – в інший. Тоді я бачив маму в останній раз. На всіх станціях, через які ми проїжджали, місцеві жителі з криками «зрадники» закидали вагони камінням. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П'ять днів ні в кого не було навіть макового зерняти в роті. Не годували, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей у річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вири­ють могилу, вона заповнюється водою, трупи то­пили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам'ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було – випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: «За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Було чотири години ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, що квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: «Це вас прийшли виселяти з Криму». На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: «За що?» – «Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча», – відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під'їхали «студебекери». Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам'яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що проща­лися; сусіда Петро веде до себе додому нашу коро­ву... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повер­нутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусуль­манським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: «Шматочок Криму...» Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині».

Розповідає Лейла Валянова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали, притискуючи до грудей Коран, а одна старенька уголос читала молитву. Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі. Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагону. В пер­ший же день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей, і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ: Амбарцум'ян, Іванов, Кацман, Зав'ялов. Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати».

Трагедію кримськотатарського народу ніколи ніхто не виправдає. Страшні рани, завдані цьому народові, неможливо вилікувати. Крізь віки і покоління мучитиме серця людей непоправне горе і невгамовний біль. Могили кримськотатарської людності, синів і дочок її розкидані по всіх колах пекла колишньої радянської імперії. Понищені пам'ятки історії і культури самобутнього народу. Зроблено все для того, щоб цей народ не зміг більше повернутися на свою прабатьківщину.

Тотальна депортація цілого народу з його правічних земель – злочин проти людяності, повне нехтування елементарними правами. Адже татари, як і всі народи, брали участь у боях з гітлерівськими загарбниками на багатьох фронтах, у партизансь­ких загонах, в антифашистському підпіллі, за що відзначені високими урядовими нагородами. Скажімо, уродженець Алупки Амет-Хан Султан двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, геро­ями Радянського Союзу стали А.Решидов, С.Сеітвелієв, А.Тейфук.

5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ, за яким були зняті безпідставні звинувачення з кримськотатарського народу. З цього часу розпочалося поступове повернення татар на Батьківщину.

ВІД ОПУСТОШЕННЯ ДО ВІДРОДЖЕННЯ

Якщо взяти до уваги заяву М.Хрущова на ХХ з їзді КПРС про наміри Сталіна щодо депортації українського народу, які виявились нездійсненними, то скоріше за все мова йде про знищення «шкідливих» народів – татарського, українського, прибалтійських, чеченського та ін. Після виселення татар необхідність у бутафорній автономії відпала. КАРСР у 1945 р. була перетворе­на на Кримську область у складі РРФСР. Ось така правда і справедливість, про яку так полюбляють говорити сьогодні деякі політики.

Виселення татар, греків, болгар та інших національностей призвело до того, що Кримський півострів опустів. Занепало наро­дне господарство. Сюди почали вербувати російське населення, але відродження життя, особливо на селі, йшло дуже повільно. О.Аджубей у своїх спога­дах пише про поїздку з Хрущовим восени 1953 р, до степової зони Криму. Він наголошує, що найбільше Микиту Сергійовича вразили і схвилю­вали натовпи переселенців, які невідомо як довідалися про його поїздку. Вони задавали запи­тання про життєво необхідне – їжу, житло, допо­могу. Переселенці переважно приїхали з Росії, Во­лги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали: «Нас пригнали», – звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в'яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» – питав Хрущов. – І натовп видихав: «Обманули».

Дійсно, картина була безрадісна, визнає Аджубей. Висохла земля, зруйнований війною і сталінсько-беріївськими опричниками край, по­рожні селища і татарські аули. Все це вимагало якихось негайних рішень. Хрущов одразу ж напол­іг на поїздці до Києва і вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці в столиці України він ще й ще повертався до кримських проблем і неприємних вражень, які його переслідували, «умовляв українців допомогти відродженню земель». «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурудзу, а не картошку», – переконував він.

Як ми бачимо з наведених спогадів, М.Хрущов знав про справжнє становище в Криму, просив керівників УРСР допомогти у відродженні краю. Проте стверджувати, що Хрущов «прийняв рішення про передачу Криму Україні у зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією», «тиском на нього українців у керівництві КПРС», як запевняв заступник голови комітету з міжнародних справ тодішньої Верховної Ради. Росії О.Амбарцумов, немає ніяких підстав. Ці та інші міфи сьогодні звучать з вуст багатьох російських політиків різних політичних спрямувань, поширюються в пресі. Одні це роблять через незнання даного питання, не утруднюючи себе пошуками істини, інші свідомо перекручують і підтасовують факти. Західні журналісти і політологи слідом за російськими теж інколи повторюють міф «про Хрущова».

Спробуємо відтворити події того часу, пов'язані з передаванням Кримської області до складу України. Перше питання, яке ми можемо поставити: чи міг М.Хрущов відігравати вирішальну роль у цій надзвичайно тонкій і делікатній справі? Напевно, ні. Як відомо, Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р. після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить складним, непевним, і взятись за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівнозначно самогубству. Отже, якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передавання Криму зі складу Росії до України? Можна і треба поставити питання ще відвертіше: що змушувало тоді вирішити це питання таким чином?

Ми вже наголошували раніше, що з давніх часів Крим був тісно пов'язаний з Україною як в економічному, культурному, так і в політичному відношеннях, незважаючи на круті повороти історії. Цьому сприяло насамперед те, що вони безпосередньо межували одне з одним, їх господарські зв'язки тісно переплелися, а штучний розрив завдав шкоди обом народам, і найперше Криму, оскільки він мав слабку сировинну, енергетичну і промислову бази. Це яскра­во виявилося під час кризи, яку Крим переживав після Другої світової війни. Страшних збитків зазнала економіка цього краю. Майже все тут було перетворе­но на руїни. Та найбільшими були людські втрати. Населення Криму скоротилося і становило 351 тис. чоловік. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, тоталітарний режим завдав Кримові ще одного удару: звідси було депортовано корінне населення. Внаслідок цього число громадян скоротилося ще на 228.5 тис.

Україна переживала важкі повоєнні часи. Насе­лення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік. У 1946-1947 рр. багато областей, особливо на півдні, були уражені голодом. Та навіть у таких умовах Україна простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари. Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосхо­вищ, Північно-Кримського каналу. Тобто покладе­но початок розв'язанню найболючішої проблеми – водної. Посилилося співробітництво і в галузі важ­кої промисловості. На металургійні заводи України надходить агломерат з Керчі, флюси з Балаклавського рудника. Налагоджено тісні зв'язки в галузі будівельної індустрії. Економіки України і Криму дедалі тісніше перепліталися у повоєнні роки, пос­тупово утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народногосподарський комплекс юридично не було оформлене.

В юридичному розв'язанні цієї проблеми найбільше були зацікавлені самі кримчани. Владні структури РРФСР у першій половиш 50-х рр., теж дійшли висновку про необхідність передати Україні область, яка тягарем своїх складних проблем «висіла» на Росії. Слід підкреслити, що прийняте рішення не тільки не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР, але й відповідало існуючим нормам міжнародного права. На цьому наголошують відомі неупереджені в оцінках правознавці.. Отже, немає ніяких підстав брати під сумнів законність прийнятих з цього питання актів.

Після включення Кримської області до складу УРСР розпочалося вирішення найпекучішого, як ми вже підкреслювали, питання постачання водою міст і зрошення земель степової зони Криму. 3 цією метою 1955 р. почалося будівництво великої іригаційної споруди на півдні України – Північно-Кримського каналу. Перша частина його повинна була простягнутися від Каховського водосховища на Дніпрі до міста Керчі. Головну водозбірну спо­руду Північно-Кримського каналу – шлюз біля Нової Каховки і водосховище було збудовано 1956 р. Трасу каналу почали будувати у 1957 р. у дві черги. До Криму води Дніпра надійшли 1963 р. Другу чергу каналу закінчено 1975 р. подачею води до Керчі. Загальна довжина каналу понад 600 кілометрів. Дніпровською водою було забезпечено практично всі міста Криму.

Одночасно, 1957 р., розпочато будівництво зро­шувальної системи Північно-Кримського каналу. Джерелом водопостачання стало нині ліквідоване російською агресією Каховське водосхови­ще. Зрошувальні канали довжиною понад 4.7 тис. кілометрів були здійснені у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах. На зрошувальній системі Північно-Кримського каналу було створено кілька наливних водосховищ (Фронтове, Феодосійське, Керченське та ін.). Планувалося зрошувати 600 тис. гектарів кримської землі. Під впливом особливих гідрогеологічних умов, пов'язаних із зрошенням, рівні ґрунтових вод у цій системі почали різко підійматися. Клімат степового Криму став більш вологим. Середня врожайність зернових – 40 центнерів (під пшеницею було зайнято 46,4 відсотка зрошуваної площі). Великі площі були під овочевими культурами, садами та ви­ноградниками. Що дала зрошувальна система для піднесення врожайності, видно і на такому при­кладі: у 1950 р. Крим збирав 8 тис. тонн винограду, після її введення – 400 тисяч.

Не будемо докладно зупинятися на господарсь­кому розвитку Криму після 1954 р. і обмежимось загальним висновком: із злиднями було покінчено за лічені роки. І хоч «соціалістичний вибір», нав'язаний усім народам колишнього СРСР, вик­лючав можливість справжнього добробуту, кримча­ни, особливо ті, хто міг порівняти стан Криму із станом різних областей Росії, постійно констатува­ли своє значно краще становище. Це, на наш погляд, і зумовило підтримку кримчанами проголошеної незалежності України під час референдуму 1 грудня 1991 року.

Ми торкнулися лише окремих епізодів спільної історичної долі України і Криму та, зокрема, трагедії багатостраждального кримськотатарського народу. Автор цих рядків готує до друку нове видання цієї історії, доповнивши його матеріалами про новітню окупацію Криму Росією весною 2014 року, про що розповімо читачам Укрінформу окремо, після завершення даної праці.

Василь Чумак, кандидат історичних наук, доцент Таврійського національного університету (2018–2022 роки)

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства