Тиманівський палац і його хранитель

Тиманівський палац і його хранитель

Точка на карті
Укрінформ
Тиманівський палац бачив усяке. Ним володіли аристократи і бізнесовці, він чув гуркіт одного з перших на Поділлі автомобілів і одним із перших засяяв електричним світлом

Палац пізнав блиск балів і концерти відомих митців. А ще тут хазяйнували котовці і лікувалися хворі на сухоти. Як не парадоксально, чи не найкраще дбали про його збереження союзники Гітлера. А в пострадянські часи він пережив жахливий занепад.

Але у нього є хранитель, який більш за все мріє, щоб палац відродився і знову служив людям. І якщо ви приїдете у Тиманівку, що входить до складу Тульчинської ОТГ, спитаєте когось про палац Шереметьєва, вам одразу скажуть: шукайте Безбаха. Мовляв, краще за Сашка ніхто про нього не розкаже, бо чоловік цим палацом буквально живе. І знаєте, кажуть правду. Як тільки чує, що хтось палацом цікавиться, прийде обов’язково, та ще й з торбами вирізок, зошитів із записами, фотографій та роздруківок з Інтернету.

ПРОГРАНИЙ І ПРОДАНИЙ

Так сталося, що всі садиби і палаци на Поділлі – це або власність польської шляхти, яка потім перейшла до російських вельмож, або ж уже ними збудована нерухомість. Ось і тиманівський палац такий. Він кілька разів переходив з рук у руки, тож науковці та краєзнавці єдиної думки й не мають, як його називати. Чи палацом Бахметьєва-Протасова, який його збудував, чи за іменем останнього власника, яким був граф Олександр Шереметьєв.

- Спочатку палац виглядав, як неоготична споруда, Основна його частина збудована у 1830 році Бахметьєвим-старшим, героєм війни 1812 року, який був губернатором Поділля. Він виграв ці землі у карти в Готфріда Четвертинського. А бокові прибудови - то вже справа рук його сина.

Бахметьєви володіли палацом до 1898 року, а потім, після смерті матері, астраханський губернатор Микола Бахметьєв-Протасов продав маєток і палац промисловцю і землевласнику Володимиру Толлю, почесному судді Київському і Ямпільському. Маєтком керував управитель і швидко довів до банкрутства. Тому його виставили на аукціон, - розповідає Олександр Безбах.

Він каже, що графу Олександру Шереметьєву купити цю маєтність порадив брат його дружини Марії Федорівни – Дмитро Гейден. Незадовго до того він і сам прикупив маєтності неподалік від Вінниці. Мовляв, будемо жити відносно недалеко, та й маєтність хороша, - понад 5 тисяч десятин землі, крім Тиманівки ще чотири села. То й були ці землі придбані у Володимира Толля у квітні 1909 року за 1,2 млн рублів. Гейден і Шереметьєв домовилися розвивати у своїх володіннях пивоварство, - один варив пльзенське пиво, а другий баварське.

А головне, тут же був палац із чудовим парком, закладеним на семи пагорбах іще Бахметьєвим-Протасовим. Той добре на цьому розумівся, адже був зятем Потоцьких, відомих, зокрема, своєю знаменитою Софіївкою. Територію було обнесено цегляним муром.

- Я пам’ятаю часи, коли ще була цілою половина муру. Але щось природа зруйнувала, а щось розібрали люди. А колись же кого попало на територію парку не пускали, - були ворота, і тільки у вихідні граф Шереметьєв дозволяв простим людям його відвідувати. Було лише одне застереження – не смітити.

Загалом, те, що палац і наші землі тоді купив саме Шереметьєв, було для цієї місцевості великим прогресом. Бо він збудував у палацовому парку фонтан, зробив за допомогою нафтовидобувного обладнання 120-метрову свердловину, поставив парові насоси, які качали воду на водонапірну башту, від якої працювали фонтани. Потім поставив генератор, який забезпечував освітлення палацу і будинків людей, які працювали у Шереметьєва. Покоївки, кухарі, конюхи, пралі - вони всі жили поряд, на сусідніх вулицях. За допомогою колючого дроту (іншого не було) він підвів усім по одній лампочці. У нього була позиція: коли люди на мене чесно працюють, я їх повинен щедро обдаровувати; я несу вам цивілізацію і в майбутньому хочу освітити все село. Це було у 1917 році, ще 102 роки тому, якраз на початку революційних подій. А вже в радянські часи крайня вулиця Тиманівки була електрифікована аж 1969 року, - каже Безбах.

«ГРАФСЬКА» КАЗКА ДЛЯ САШКА

- Олександре, звідкіля у вас стільки інформації, таких подробиць про палац? У довідковій літературі цього не знайдеш.

- У Тиманівці жило близько десяти поколінь нашої сім’ї. Наш предок-коваль приїхав сюди колись ще з панами Четвертинськими. А мої прадіди і прабабусі працювали у графа. Прадід був кухарем, його брат – двірником, братова дружина Лукерія – покоївкою. Я в дитинстві у ясла не ходив, сидів із нею удома. І якщо дітям розказували про солом’яного бичка, то мені розповідали «казки» про Шереметьєва… І документальне підтвердження тому, що вона мені розказувала, переказів інших людей я знаходжу у Вінницькому обласному і в київських архівах. Ще був колись у Тульчині краєзнавець Віктор Святелик, який навіть віднайшов фото всіх учасників поставленої у палаці графом опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка». З ним, до речі, граф дружив, навчався у нього композиції і навіть їздив на його похорон. Він закінчив Петербурзьку консерваторію за класами вокалу, труби і фортепіано. І власним коштом встановив незаслужено забутим російським композиторам меморіальні дошки, - Сєрову, Мусоргському, Драгомижському і Балакірєву.

Олександр Безбах
Олександр Безбах

Я вважаю, що Шереметьєв був дуже прогресивною, культурною і благородною людиною. А це вже поза національністю, статусом і класовою приналежністю. Онук графа Миколи Шереметьєва і відомої співачки Прасков’ї Жемчугової, він був першим головою Російського пожежного товариства, начальником Придворної співочої капели і Санкт-Петербурзького музично-історичного товариства. У палаці в Шереметьєва в Тиманівці гостювало чимало місцевої знаті, зокрема, губернатор Подільської губернії Драгомиров. Тут давали костюмовані бали.

Шереметьєв узагалі був людиною неординарною. У нього було дві великих пристрасті: музика і вогонь. Наприклад, у нас у Тиманівці він створив пожежну команду і влаштовував їй справжні навчання на практиці. Якщо бачив, що у когось із селян хата стара, валиться, казав: давайте я вам збудую нову, а вашу спалимо, хай пожежна команда потренується. Шереметьєв їздив одним із двох на всю губернію автомобілів, або ж мандрував у гості чи в далекі поїздки парадним виїздом, запряженим шісткою білих коней.

Шереметьєви прожили у маєтку до 1918 року, - протягли рік після Жовтневого перевороту, поки на цю територію поширювався вплив гетьмана Скоропадського.

КОМУНА, ДАЧА ФАШИСТСЬКОГО БОНЗИ І ТУБДИСПАНСЕР

Олександр розповідає, що після жовтневих подій, з 1918 року, в палаці була комуна.

- Тут орудувала бригада Котовського, який видав наказ, що всі споруди, які колись слугували знаті чи аристократії, повинні мати господарське призначення. І першими комунарами були саме його солдати. Але через невміння господарювати комунари розбіглися. І в кінці 20-х років минулого століття у палаці відкрили туберкульозний диспансер, який тут був до 1934 року. Тоді тут з’явився лікар Дроздовський, який досліджував різні форми туберкульозу. Він помітив, що сухоти, які в інших місцях лікуються дуже довго, тут проходять значно швидше, і в 1936 році домігся відкриття туберкульозного санаторію.

А в часи Другої світової війни цю територію контролювали румуни. Тоді тут була північна дача губернатора Трансністрії Георге Алексяну. Як не парадоксально, але саме за часів окупації у ХХ столітті було зроблено найпотужніший ремонт палацу. Сюди з усіх околиць звезли військовополонених малярів, штукатурів, будівельників і зробили ідеальний ремонт. І в часи війни він виглядав значно краще, ніж зараз… Щоправда, центральний шпиль палацу, який виднівся на кілька кілометрів, під час обстрілів було знищено артилерією.

Цікаво, що над входом у палац був шереметьєвський фамільний герб із девізом «Господь береже все». Видно, беріг, бо навколо рвалися міни, а в палац влучила лише одна - вирвала одну з колон вхідної групи. Коли прийшли румуни, вони взяли трубу від польової кухні, поставили її замість пошкодженої колони, обмурували, - і так воно все стоїть і понині, - розказує краєзнавець.

Він каже, що після звільнення від окупантів у палаці був шпиталь, а з 1945 і по 2016 рік – знову туберкульозний санаторій. Щоправда, з початку 90-х – лише в сусідніх спорудах.

- Бо у палаці 30 років тому в каретному дворі побудували котельню. Це був кінець радянської епохи і під час будівництва на неї спихали всі непотрібні «залежі» зі складів. Вона не могла опалити це приміщення. Серед зими обладнання розмерзлося і з 1989 року пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення стоїть пусткою і поступово руйнується. Приміщення було на балансі Тиманівської сільради, а потім перейшло в Тульчинську ОТГ. Там планувалось розмістити місцевий комунгосп, а коли об’єдналися, плани змінилися.

ПОРЯТУНОК – ТОЛОКОЮ

У Тиманівці Олександра називають хранителем палацу. Вже три роки він гуртує волонтерів, які власноруч роблять усе, щоби вберегти пам’ятку від руйнування.

- А що робити, покинути - і хай все пропадає? У громади на його реставрацію коштів немає. З грошима все було б інакше, але первинне – це жива ідея, а тоді й матерія з’явиться.

Я працював машиністом на залізниці, машиністом парових котлів на плодзаводі, а до пенсії доробляв тут, оператором котельні. У шістнадцятому році, як усе закрилося, зразу почав збирати групи добровольців. Перший рік був особливо плідним. Я зібрав 12 чоловік і ми за рік зробили десь близько 30 суботників. Дуже вдячний людям, які в цьому взяли участь. Бо ми повирубували всі хащі, розчистили відмостку і тротуарну плитку від дерну, прибрали сміття, щоб відкрити палац для показу.

- Олександре, а як ставляться до вашого волонтерства домашні?

- Із розумінням, вони теж волонтерять. Навіть моя 88-річна мама, яка працювала тут медсестрою, допомагала. Та й кілька місяців мені вже платять мінімальну зарплату – оформили робітником із благоустрою у місцевий комунгосп. То й палац разом із людьми доглядаю, і екскурсоводом на громадських засадах працюю.

- А як оцінюєте нинішній стан палацу? Чи реально його врятувати?

- Він у складному стані, але ще не в критичному. Це приміщення нежиле, воно починає розсуватися. Частина прибудов у гіршому стані, але в центральній будівлі після невеличкого ремонту, як на мене, можна було б готельчик, наприклад, розмістити. Або музей пожежної справи.

У Тиманівці зараз відбудовуються музеї, пам’ятники і різні об’єкти. Як десь залишаються будматеріали, ми все забираємо. З людьми, яким небайдуже, стаємо разом і шпаклюємо те, що руйнується найбільше. Ремонтуємо, щоб дотягнути до тих часів, коли виграємо якийсь грант на ремонт палацу. Якщо інших методів немає, то, сподіваюся, таким чином доб’ємося якогось ефекту.

Вже зараз до нас вінницький турклуб потроху привозить туристів. Якщо у 2017 році привезли всього одну велику групу на 70 чоловік, то цього року вже шість. Це небагато, але прогрес є, - каже Олександр.

ЩО РОБИТИ З ПОКИНУТИМИ ПАЛАЦАМИ?

Радник із питань регіонального та місцевого розвитку Юрій Войціцький вважає, що проблема відновлення пам’яток архітектури місцевого і національного значення в сільській місцевості має набагато глибший вимір, ніж просто приведення їх до належного стану.

- На жаль, туризм в ОТГ поки що не є тією галуззю економіки, яка приносить значні наповнення до місцевого бюджету і створює велику кількість нових робочих місць. І наявність природних та антропогенних переваг дуже рідко спонукає керівництво громад шукати шляхи посилення туристичної привабливості. Причин багато, але основні – низька спроможність керівництва ОТГ регіону мислити стратегічно, на багато років наперед і відсутність дієвих механізмів співпраці влади, громадськості та бізнесу.

Для того, щоб вдихнути нове життя в тиманівський палац, потрібно передусім зорієнтуватись, яку проблему ми хочемо у даній ситуації вирішити? Якщо говорити про відновлення однієї з тисяч пам’яток архітектури місцевого і національного значення, тоді потрібно акцентувати, – чому саме в Тиманівці? Для кого буде призначений цей об’єкт? Що має у ньому бути? Чого потенційний турист має їхати сюди, а не до сусіднього Тульчина?

Якщо говорити про Тиманівку, то на 2-3 години пересічний турист знайде, що тут робити, - є музей Суворова з унікальною експозицією, тиманівська каша, палац, парк... Але чи будуть готові місцеві або зовнішні підприємці забезпечити функціонування туристичної та паратуристичної інфраструктури? Якщо справді знайдуться кошти на відновлення цієї пам’ятки.

Ми повинні розуміти, що у відновлених об’єктах пульсуватиме життя – хостел, готель, школа, лікарня, будинок геріатричного типу, санаторій… А це завдання передусім для керівництва громад, на території яких є ці пам’ятки. І не варто сподіватись, що прийде багатий пан, щось відремонтує, а потім привезе до нас дітей, які будуть тут учитись, створить робочі місця і побудує дороги.

Антоніна Мніх, Вінниця-Тиманівка

Фото Олександра Лапіна та зі сторінки Олександра Безбаха у Facebook.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-