Музей галЄрія у Верховині

Музей галЄрія у Верховині

Точка на карті
Укрінформ
Вишиванки без чорної нитки, гуцульські кокуци та казка про «Джерело кохання»

У Верховинському районі Прикарпаття працює понад 30 музеїв, більшість із них – приватні. Місцеві люди вважають це поважною заслугою гуцулів для розвитку туризму в Карпатах і навіть планують податися на своєрідний рекорд України. Три роки тому перелік інтерактивних музеїв у Верховині поповнив «Музей галЄрія традицій та обрядів», де можна не лише дізнатися про історію та життя гуцулів, але й посмакувати їхню традиційну їжу, почути казки та легенди Карпат і приміряти давній одяг горян.

Доїхати до «Музею галЄрії традицій та обрядів» можна двома шляхами. Перший – з Івано-Франківська до Верховини через Яремче. Втім, уже у Ворохті автомобілісти відчують погіршення дороги, а шлях через Кривопільський перевал змусить їх не милуватись навколишніми краєвидами, а намагатись об’їхати вибоїни та ями, що інколи стає просто не реально. Натомість, дорога через Коломию і Косів – цілком прийнятна для подорожі, хоча і довша на кілька кілометрів. Заблудитись у Верховині неможливо. Та й місцеві з радістю підкажуть, як доїхати до ГалЄрії Павли Рашковської, яка майже 20 років проводить у Верховині екскурсії.

ОБЕРЕГИ П’ЯТИ ПОКОЛІНЬ

Павла – Парасковія Рашковська зустрічає гостей своєї ГалЄрії у національному гуцульському одязі. Людей вона завше вітає не з порожніми руками. Трав’яний чай і смаколики – традиційна привітність господині. Її екскурсія у невеличкій кімнаті може тривати близько двох годин, а її історія здатна спонукати кожного до реалізації власної мрії.

Нині господиня зізнається, що роками мріяла створити Музей верховинської сорочки, бо знала про неї усе на світі, але втілити цей задум так і не змогла. Проте думка звести Музей не залишала її навіть у той час, коли помер чоловік і родині було зовсім не до музейної справи. Тож будівництво ГалЄрії невдовзі почалося. Майстри звели її на місці старої кухні та ще й «зав’язали» будівлю, як годиться на Гуцульщині.

«У нас це зав’язують обрядово. На кутах ставлять свячене зілля, свячену воду, гроші, складають молитви. Важливо, аби собаки не гавкали, щоб по-собачому тут не велося, аби когути не піяли, а на позитив — щоб співали пташки… Так, то є цілий обряд, традиція гуцульської хати. Нехай потім мені не вистачало то будматеріалів, то грошей, але в нас гуцули кажуть так: «Просіть Бога і Бог Вам дасть», а наука каже, що всі думки матеріалізуються. Якщо ти думаєш про погане, воно й притягнеться, а як про хороше - то воно обов’язково збудеться. …Усяке було, але за півтора роки у мене виріс будиночок, і я сама не вірю, що мені це вдалося», - зізнається Павла Онуфріївна.

Спершу ґаздиня думала тут викласти лише кілька вишитих сорочок своєї мами. Та випадкова знахідка на стрісі власного будинку наповнила ГалЄрію неймовірними експонатами.

«У куферках (валізах – авт.) та скринях одежі було стільки, що я вирішила зробити Музей родинної історії. Лише маминих сорочок, які вона шила сама і цьому навчила чотирьох дітей, було більше сорока: від юних років до старості. До 90-го року в нас ще ткалося полотно для сорочок і ми його на подвір’ї поливали, бо знали, що відбілити полотно може лише сонце», - пригадує господиня і додає, що серед маминих вишиванок тут зберігається ще й бабусине вбрання - виключно гуцульське.

«Тепер я своїм гостям розповідаю про колекції сорочок п’яти поколінь, бо ми – правдиві діти своїх предків, які жили з європейцями, знали цю культуру, але і свого ніколи не цуралися. Про гуцульську сорочку я розповідаю, як про оберіг, за яким можна усе прочитати: чи належить вона бідному, чи багатому, чи вона шлюбна, святкова, чи до роботи. Своїм гостям відкриваю значення сакральних знаків на вишивці, бо кожну сорочку здавна і донині у нас шиють з молитвою», - зауважує Павла Рашковська.

СОРОЧКИ БЕЗ ЧОРНОЇ НИТКИ

Гордістю колекції вишитих сорочок у Музеї галЄрії є вишиванки бабусі Павли Рашковської, Василини, народженої у 1886 році. У Верховині її знали не лише як повитуху, але і як цілительку.

«Вона уміла полікувати від укусу змії, хворобу-ружу, поставити п’явки та крутити бабиці, всі депресії, суми та переляки зняти. У той час кожна жінка тут уміла то зробити. Тепер я все це вмію і знаю на генетичному рівні», - зізнається Павла Онуфріївна.

Вона додає, що всі сорочки, які залишись у неї від бабусі, їй надзвичайно дорогі. Але зовсім недавно виявилось, що дві з них іще й «живі». І про це господині в ГалЄрії розповіли гості, які займаються йогою.

«Спершу я не звернула на ці слова серйозної уваги, бо сорочки усі з матерії, усі – давні. То як вони можуть бути живі? Але гості порадили оглянути лише дві з них. Коли я уважно роздивилась, помітила, що в усіх сорочках рукава зібрані до низу і довгі, а у цих – прямі і на три чверті. Сам одяг – широкий і довгий, а у вишивці – відсутні чорні нитки, в основі – лише зелена і сіра канва. Тоді я збагнула, що вони були для бабусі - як халат для лікаря. Повитуха одягала їх виключно, коли приймала пологи, і вони досі зберігають енергетику життя», - зазначає Павла Рашковська.

КРАСА НА ГОЛОВІ

Оскільки Музей галЄрія є інтерактивним, то туристам тут дозволяють не лише оглянути стародавній одяг, але й приміряти його. Таїнство з перевдяганням доповнює майстер-клас із зав’язування хустки і перемітки (традиційний головний убір заміжньої жінки – авт.).

«Я можу переодягнути одночасно до 30 людей. Так, є такі групи, що всі хочуть вдягнути гуцульський одяг. Я дуже втомлювалась, але тепер проводжу ще й майстер-класи, на яких розповідаю усі секрети і таємниці під час одягання. Вишиті сорочки можу підібрати для всіх. Мотанку на голові роблю за бажанням: хтось хоче зав’язати хустку у гуші, хтось в обруч, хтось калачиком чи по-молодицьки. Пам’ятаєте, хусткою у гуші колись була зав’язана відома баба Чукотиха (Марія Кричунєк на знаменитому фото - “Стара гуцулка”, яке здобуло Гран-Прі на виставці в Парижі 1931 року – авт.). Цей образ багато людей нині хочуть відтворити. Але не всі вміють так пов’язати хустку. Що означає “гуші”? Думаю, що то квітка, бо колись тут одягали деревце у гушки, тобто у квіти», - розповідає власниця музею і показує давні хустки.

Каже, їхня вартість колись сягала ціни корови чи бика. Австрійські хустки, розповідає, були у квіти лише на чорному тлі, а польські - на червоному. Їх довжина була майже два метри.

«Чоловік жінці купляв таку хустку, щоб вона могла викласти нею усю красу на голові. Цим ґаздині гонорувались. Бо з малої хустки ніякої гуші нав’язати не можна. У такий спосіб хустки в’язали лише заміжні жінки. Дівчата мали свої в’язанки: під шийку і ховали груди, аби хлопці не зирили - а що вже візьме, тим вже буде тішитись», - жартує Павла Рашковська.

Вона зауважує, що Різдво у ГалЄрії завше особливе. Бо святкують його тут виключно у національному одязі, а гостям готують 12 страв і розповідають про кожну з них. На запитання, які емоції викликають перевдягання у туристів, Павла Онуфріївна відповідає лаконічно: «Знімати не хочуть».

ТРАДИЦІЙНІ КОКУЦИ І КУЛІНАРНІ ЗНАХІДКИ

Гра на дримбі (традиційний музичний інструмент – авт.) у Музеї галЄрії – обов’язкова. Цього навчать усіх гостей: і великих, і малих. А ось найбільш вибагливим запропонують кулінарні майстер-класи. Найперше, туристам тут розкажуть-покажуть, як готувати гуцульські кокуци.

«Це в нас є такий давній обряд, який вшановує в родині усіх померлих перед Великоднем. Тоді у середу у Верховині палять ватру, а діти кричать «Грійте діда!» - і отримують за це солодощі. Так вшановують у родині померлих й оте «Грійте діда» означає - «Зігрівайте душі наших предків». Коли ми їм даємо солодощі, то кажемо: «Нехай Бог прийме за померлі душі», а вони відповідають: «Прости Біг». У бідних родинах дітям у давнину давали яблучка та горішки, а у багатших пекли оті «кокуци» на білім борошні, сметані та яйцях. Тепер і ми печемо, а діти від цього досі тішаться», - розповідає власниця ГалЄрії.

До «кокуців» тут подають «гарбату». Так за польської влади на Гуцульщині називали чай. І до нього туристам – цікава розповідь про карпатські трави. Окрім кокуців у ГалЄрії можуть навчити зготувати голубці, як пальчик-мізинчик, книші і борщ із квашених білих буряків та інші страви. Втім, каже Павла Рашковська, буває і так, що туристи самі спонукають знайти щось таке, до чого досі і не бралися у ГалЄрії.

«Були у мене жінки, які відпочивали у Верховині і дотримувались особливої дієти. Мене попросили приготувати щось з давніх рецептів, що має найменше калорій. Я відразу згадала про салати. Але прохання від гостей було іншим і стосувалось страв із разового борошна. Йшлося про пироги (вареники – авт.)… Я обійшла усі крамниці, а такого борошна вже віддавна не продають. Кажуть, ще раніше ним торгували, бо люди годували тим борошном свиней. У мене час збігає, а того разового, темного борошна ніде нема. Аж раптом знаходжу. Сідаю ліпити вареники, а нічого не виходить, бо це борошно не має клейковини. Тоді я збагнула, що потрібно у старших в родині випитати давній рецепт. Поради пішли на користь, усі були задоволені. Рецепт «пирогів із разового борошна» поки триматиму у таємниці», - посміхається Павла Рашковська, а потім додає, що планує написати свою книгу про гуцульські страви і вкласти туди той рецепт.

КАЗКА ПРО «ДЖЕРЕЛО КОХАННЯ»

Нині в ГалЄрії програма для туристів постійно доповнюється. За їхнім бажанням, вона може продовжитись в оглядовій, чи іншій екскурсії. Вони не менш цікаві, адже Павла-Парасковія Рашковська щойно завершила свою книгу про авторські подорожі для туристів. Проводять тут і «вечори легенд та казок у Карпатах» і не забувають про соціальні проєкти, яким приділяють особливу увагу.

«Ми сьогодні маємо реабілітаційну програму для військових АТО. Тут ми їх приймаємо, годуємо і своїми розповідями зцілюємо, аби вони бодай трішки відійшли від війни і повернулись до реального життя», - зізнається Павла Рашковська.

Кожна трапеза для гостей ГалЄрії закінчується смакуванням настоянок із карпатських трав. Про них теж – розповідь особлива. Бо настоянки тут вживали дуже обережно, по 30-50 г до їди і, традиційно, з одної чарки, бажаючи один одному Божого благословення. Цю традицію теж тут шанують і пам’ятають.

«Ми дуже тішимось, що усі традиції у нас зберігають до тепер. Бо ще сто років тому польський письменник Станіслав Вінценз (автор книги «На високій полонині» - авт.) писав, що поки тут дзвонять дзвони, пишуть писанки, гріють діда і колядують, доти існуватиме світ. Тепер я можу лише додати, що доки цивілізація знищує світ, гуцули його зберігають», - каже Павла Онуфріївна і наостанок дарує нам верховинську казку, в якій, очевидно, закладені нинішні сподівання і очікування горян.

«У Верховині колись було «Джерело здоров’я», де люди приходили до схід сонця і перед тим, як напитися тої води, довго молились. Бідна дівчина, як і всі, приходила, вмивалась тою водою та й просила собі доброї долі. Обіцяла завше бути доброю дитиною, шанувати чоловіка, файно господарювати, діток доглядати, корівок обходити. Одного разу, коли дівчина молилась, джерело спалахнуло. Спершу вона злякалась, але потім побачила образ хлопця у тому вогні, який, очевидно, мав стати її коханням. Пройшло небагато часу, хлопець справді посватався, і вони стали подружжям. Відтоді це джерело називали у Верховині «Джерелом кохання». Кожний у тій воді бачив свою долю. Оте диво в Карпатах, як горить вода, було ще у нас недавно. Доки один підприємець не прибрав його до рук. Він перекрив усе джерело у Верховині і потягнув воду до своєї хати. Якби була влада на місці, він би того не зробив», - зазначає господиня. Відтоді каже Павла Рашковська, від того джерела для місцевих і туристів залишилась лише казка, а гуцули, стверджує, вартують того, аби їм повернули диво.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-