Озеро Синевир. Там, де шепочуть смереки і куди кличуть трембіти

Озеро Синевир. Там, де шепочуть смереки і куди кличуть трембіти

Точка на карті
1896
Ukrinform
Сьогоднішня “Точка на карті” — про туристичну родзинку Закарпаття, найбільше в Карпатах гірське озеро

Це одна із тих точок на карті Закарпаття, де буває кожен турист, який приїхав набратися вражень на Срібну Землю: майже кожен туроператор прагне завести сюди своїх клієнтів. І кожен таки знаходить тут своє (хоча буває, що і ні, бо люди, які галопом оглядають принади краю, заїхали, побачили “якусь калюжу” в оточенні смерек - так і пишуть у коментарях - заселфились для годиться, та й пішли собі далі). Щоби відчути красу цього місця, треба знайти на це трохи часу, радять бувалі. І не під'їжджати наверх автівкою, бо зручніше, а пройтися. Мій колега, відомий закарпатський фотограф, один із найкращих фотокорів Укрінформу Сергій Гудак, який знімав Синевирське озеро десятків разів, каже, що залежно від погоди, Синевир може бути містичним, навіть якимось потойбічним, — коли над ним стелиться туман, а може здатися раєм на землі — в оточенні віковічних смерек, які гойдаються за вітром і риплять, саме в таку пору озеро дає людині крила!

Власне, для того, аби і вас надихнути на таку — справжню! — подорож до Синевиру, яка би душу порадувала і крила подарувала, ми зібрали в нашій розвідці найцікавіші моменти із “життя” озера. І розкажемо вам про те, коли і о якій порі сюди найкраще підніматися, аби насолодитися природною красою, а не вихопити картинку на смартфон з натовпу туристів. Також тільки у нас — про унікальну історію найбільшого дерев'яного пам'ятника в країні — 13-метрових колосів Синя і Вир з африканського дерева махагон від його творця, одного з “китів” Закарпатської школи живопису Івана Бровді. Розповімо вам і про те, як Синевирське озеро стало топ-точкою для зйомок фільмів — тут за один рік побували “кілер” Жан Рено та “термінатор” Роберт Патрік - та які байки після цього переповідають місцеві.

НАРЕШТІ ДОСЛІДИЛИ ДНО: ТАМ СОТНІ СКАМ'ЯНІЛИХ ДЕРЕВ, ЩО СТОЯТЬ ВЕРТИКАЛЬНО У ВОДІ

Для початку — трохи з біографічної довідки Синевиру. Отож, це офіційно найбільше і найглибше високогірне озеро України, розташоване воно на висоті 989 м над рівнем моря. Утворилося 10 тис. років тому після землетрусу. Площа водного плеса — 4-5 га, глибина — 8-10 м. Озеро поповнюється поверхневими та атмосферними водами, з нього витікає невеликий струмок (басейн р. Тереблі). Вода в озері дуже чиста, завдяки цьому тут живе три види форелі. Купатися тут не можна, тільки плавати на плоту — бокорі.

Рівень води на Синевирі міняється впродовж року — на 3,5 м. Найбільше, найповніше озеро напровесні — коли тануть сніги і стікають водою вниз. Тоді затоплює навіть невеликий острівець посеред озера — за яке Синевир отримав свою другу назву “морське око”. Найменше озеро влітку.

- Цьогоріч ми мали можливість детально оглянути озеро з групою українських дайверів, прозондувати і вивчити його дно досконало і повністю. Якщо хтось досі до кінця не розумів, як воно внизу виглядає — то зараз можу сказати словами оцих професіоналів, - каже Василь Щур, голова Міжгірської РДА. - Там знайшли дуже багато врослих дерев, які вже скам'яніли. Вони всі стоять вертикально до поверхні озера — сотні дерев. Вигляд — вражає, дайвери пообіцяли підготувати і викласти відео дослідження згодом. На дні дуже багато мулу, і це теж відзначили фахівці. Вони знайшли найглибшу точку озера — це 19,5 метрів. Тобто, тепер про це більше можна не сперечатися, бо деякі джерела подають різні цифри щодо замірів глибини Синевиру, - каже Щур.

Озеро відкрите до відвідування щодня (вартість квитка для дорослого - 20 грн). Має навіть свій фестиваль — “На Синевир трембіти кличуть”, який проводиться щороку у серпні. Також влітку щороку на озері організовують мистецький пленер — цьогоріч приїжджали митці із сусідніх європейських країн.

СИНЬ І ВИР — ЛЕГЕНДА ПРО ЛЮБОВ

Ще одна неодмінна ознака Синевиру (крім вікових смерек та “зіниці ока”) — це 13-метрова дерев'яна композиція "Синь і Вир", створена за мотивами найвідомішої легенди про Синевир. Втілив її знаменитий закарпатський скульптор, художник Іван Бровді. Він розповів Укрінформу цікаві деталі про цей процес.

- Це за показниками висоти та ваги — один із найбільших дерев'яних пам'ятників у світі — 13 метрів висоти і 30 тонн ваги, - каже Іван Бровді. - Для скульптурної композиції використано три шматки дерева махагон. Це унікальне дерево, його є близько 17 видів, росте тільки в Південній Америці та Африці, сягає до 100 метрів висоти, у діаметрі має 20 метрів. А це, з чого ми різали скульптури — всього-на-всього маленькі гілки з такого дерева. Їх везуть сюди морем-океаном, просто чіпляючи на буксир, дерево за цей час просочується морською сіллю. З нього потім роблять шпон для меблів. Воно дуже міцне, довговічне і дороге. На той час один кубометр коштував тисячу злотих. А там 30 кубиків пішло на всю скульптуру.

- А з нашого дуба не можна було різати, чи зі смереки? - цікавлюсь у митця.

- Де ви знайдете шматок цільного дуба такої товщини і висотою 13 метрів? - питає скульптор у відповідь. - Я коли отримав це замовлення, поїхав одразу на озеро — дивитися що, де і як тут можна встановити. Мені спочатку пропонували поставити 1,5 метрову скульптуру — тут одразу біля озера, на майданчик, куди ви приходите, піднявшись одразу по доріжці. Сказав, що робитиму тільки на видному місці — якраз там, де є пологий берег із протилежного боку.

Замовляв скульптуру “Закарпатліс”, ми директора вмовили привезти той махагон і зробити скульптуру саме з нього — аргумент був, мовляв, як робити, - то уже на віки.

Ну, й почалася робота. Я перечитав усі легенди про озеро і вибрав саме оцю — про Синя та Вир. Бо це про любов. Легенда говорить, що в далекі часи цими землями володів один багатий вельможа, а були тут непролазні хащі. Приїхав він якось сюди, землі оглядати, і взяв зі собою дочку — Синь - красиву молоду дівчину. Доки батько своїми справами займався, вона почула, що десь у лісі сопілка грає. І побігла на музику, і зустріла красивого хлопця, пастуха — Вира. Вони покохали одне одного, але батько не хотів віддати Синь заміж за простого пастуха, сказав, що стане йому зятем, тільки якщо той розбагатіє. Тоді Вир сідає на бокор і йде заробляти гроші — але він так і не заробив стільки, аби стати багатим. А Синь постійно ходила на те місце в ліс, де вони зустрічалися, і плакала — і наплакала це озеро.

Я справді надихнувся цією легендою, зробив ескізи — коло неї розмістив лань, коло нього — орла.

Але робити вже безпосередньо скульптуру було справді важко. Мені допомагав Михайло Самич, мій товариш, різьбити.

То була неможлива робота! Працювали ми у Чинадієвому на доці, там були всі ці махагони. Колоди були настільки великі, що ми мусили в лежачому положенні різати.

Проблема для мене була визначити пропорції — і я придумав, як це зробити: біноклем віддаляв зображення, так визначав для себе ту відстань - через озеро, - з якої майбутній глядач буде бачити скульптуру. Так ми й вирізали.

Але ще була одна проблема — цей махагон дуже токсичний. І щодня, поки працювали над деревом, у нас постійно носом кров лилася. І в мене, і в Міші. Тому ці скульптури нам кров'ю далися — пам'ятайте, як наступного разу дивитиметесь, - каже скульптор Бровді.

Наступна проблема — доставити готові скульптури на озеро. Ну, якось нагору виволочили. Але ставити як ці колоси? Кран туди не зайде, бо стрілі не дозволяють смереки. Лісники десь в Україні знайшли японський кран, який розбирався, і побудували йому естакаду, він на диби ставав, із труб залізних зробили нам 20 метрові сваї у бетон — на них тримаються скульптури. А горизонталь ще треба було одну опору, яка би їх зчепила.

То дуже було насправді важко усе зробити. А тепер глянеш, стоїть — наче й дивитися нема на що.

- Що відчуваєте, коли там буваєте тепер? - запитую у Бровді.

- Молодію. Бо молодість згадую. А ще прикро, знаєте, - зітхає скульптор Бровді. - Туди на озеро приїжджає багато людей, мільйони бачили мою скульптуру. Але що зачіпає: цим мільйонам проводять екскурсії і ні разу ніхто не згадає, що ті скульптури Бровді з Мукачева робив. Оце болить. Листівки про озеро видають із моєю роботою — і теж ніде не напишуть, що то я її зробив. Оце мені болить.

ТУТ БУВ ЖАН РЕНО: СИНЕВИР І ВЕЛИКЕ КІНО

А от упродовж останнього року Синевир став топовою кінолокацією на Закарпатті. Починаючи з лютого минулого року тут побували одразу дві голлівудські зірки — спочатку Жан Рено, а пізніше, у червні — Роберт Патрік. “Кілер” та “термінатор” працювали тут на зйомках своїх фільмів.

- Нині Закарпаття стає топовим краєм для зйомок кіно, - каже Олександр Мерявчик, засновник Закарпатської фільмкомісії. -Тут є два фактори — унікальні місця краю, особливо в горах, які ваблять режисерів, та дешева інфраструктура Закарпаття, що вабить уже продюсерів. Саме ці два фактори і зіграли свою роль при виборі Синевиру як локації для зйомок двох голлівудських фільмів.

Ми щойно завершили скаут-тур місцями Закарпаття для режисерів. І процитую вам зараз двох професіоналів у цій галузі. Режисер Віктор Шевченко, об'їхавши Закарпаття, сказав, що тут нема жодного кілометра, який би не зачепив. Андрій Суярок сказав, що “тут усе дихає містикою: природа, люди, гори”.

- Ми спілкувалися з людьми на Синевирі, які працювали зі знімальними групами, що привозили сюди Рено та Патріка. Це цікавий досвід для нас, а для них — це і казка наяву, і нагода заробити, - каже Мерявчик. - Є на озері такий собі Ваня, він катає туристів на плоту. То, скажімо, він нам показував купу фотографій з Рено та Патріком, це для нього був великий гешефт — лише вивезти Патріка на той бік озера. Також місцеві забезпечували координацію: коли, наприклад, режисеру потрібно було, аби навколо озера був невитоптаний сніг, Ваня брав своїх друзів із села Синевир і вони охороняли озеро, аби тут ніхто не ходив, їм за це платили.

А ще у фільмі “Останній крок” із Рено є така сцена, там за сценарієм знімають приїзд поліцейських на снігоходах за кілером-одинаком, який переховується на озері. Так ото за ним їдуть місцеві міжгірські хлопаки на снігоходах у костюмах канадських копів — це для них такий експірієнс (досвід, враження — ред.), що й говорити! Там і гонорарів не треба було! До речі, кіношники відзначають, що у сенсі гонорарів — за роботи, за масовку — тут працювати дуже вигідно.

І багато хто з них каже, що оця простота наших горян підкуповує.

- Це можна було бачити і коли приїжджав Жан Рено. Він там пробув 3 тижні. Напочатку був дуже закритий, а вже як адаптувався (там якраз 28 морозу було в той час), як побачили, що робота йде добре, він відкрився — там до нього і в гості ходили, і селфі він з усіма робив, й автографи роздавав, і чиновники місцеві його потім гостили, і картин зі смереками йому понадаровували! Ой, все було!

Але ця наївність і гостинність закарпатська — вона підкуповує. Особливо людей із мегаполісів. Кіношники казали, що тут місцевих наймаєш на роботу, вони радо йдуть і навіть не питають про оплату. А в Одесі, мовляв, попросиш ящики вивантажити — одразу спитають наперед - а що платите?

Продюсери, зі свого боку, рахують гроші: зірки жили за 20 км від озера на базі, учасники знімальної групи — тут же в селі Синевир, у зелених садибах. Ця близькість відстаней — це знову ж таки, економія на паливі, на доставці. Словом, у плані розвитку Синевиру як кінолокації — усе працює на нього.

ПЕТИЦІЯ ПРО ЗАХИСТ СИНЕВИРУ. ВІД ЧОГО ЗАХИЩАТИ?

Проте зірки на Синевирі бувають не так уже й часто, а от туристи — щодня і весь рік. В останні два роки, відколи до Синевиру відремонтували дорогу, потік збільшився в рази — і це відзначають у Нацпарку. Зате гіди кажуть і про інше — що за цим натовпом втрачається самобутність локації.

- Я часто воджу на Синевир туристів, і сам дуже люблю бувати на озері, - розповідає Максим Адаменко, гід, засновник компанії Турінфо Мукачева. - Сам люблю — і людям раджу — їхати туди зранку, коли повітря ще сире, коли воно переповнене запахами моху, грибів, прілого листя, і я завжди — і сам, і зі своїми туристами — підіймаюсь пішки від КПП (це всього 1300 м і займає 20 хвилин). Ми це робимо саме для того, аби всім оцим удосталь насолодитися. Проте останнім часом, відколи в НПП дозволили за окрему плату виїзд наверх - аж до самого озера, ні я, ні мої туристи такої можливості не маємо. Тому що вузькою асфальтованою доріжкою йдемо ми — і тут же масово їдуть легкові авто та бусики з туристами. Ми в результаті дихаємо не чистим гірським повітрям, а вихлопом. Доходить до того, що люди кажуть: “Та тут трафік, як у нас на Хрещатику!” А крім того, якщо подумати, там справді вузька дорога, і створюється досить небезпечна ситуація для пішоходів: от не спрацювали гальма у водія, - і все.

Я розумію, що є проблема доставки до озера хворих (сердечників, наприклад) чи інвалідів. Але це можна робити електромобілями, кіньми, зрештою. Цей виїзд наверх до озера однозначно треба заборонити — і зі мною у цьому питанні згодні колеги, ми відтак, писатимемо звернення до Нацпарку та зареєструємо петицію зі збором підписів. Такі зони повинні охоронятися від техногенного впливу! - каже Адаменко.

І з цією тезою таки важко не погодитися! Допоки у нас чисті місця — їх треба берегти.

ВОНО БУВАЄ ПОХМУРИМ І МІСТИЧНИМ, А ІНОДІ ДАРУЄ КРИЛА

Насамкінець про Синевир розмовляю з колегою — фотографом Сергієм Гудаком. Цікавить його думка про озеро як про точку на карті, яку має побачити на Закарпатті кожен турист і про те, чому та за чим туди треба їхати.

- Справді, Синевир — це обов'язкова до відвідування туристична принада на Закарпатті, - каже Сергій. - Це така ж родзинка і невід'ємна частинка загального пазла, який потім дає враження від Закарпаття, як Говерла, водоспад Шипіт, замок Паланок. Тим більше, у Синевиру як у найбільшого високогірного озера в Карпатах є один великий плюс — воно з усіх гірських озер Карпат чи не найдоступніше. Туди може прийти кожен, у будь-якому віці, для цього не потрібно якоїсь особливої підготовки чи богатирського здоров'я.

Я вперше потрапив туди уже в дорослому віці, після армії, у шкільні роки якось не склалося. З того часу приїжджаю туди систематично — надихнутися. Помітив для себе, що озеро дає різні враження, залежно від погоди. Якщо це похмурий день — воно хмуре, важке і якесь містичне, потойбічне. Коли ясне сонце — воно надихає, сповнює тебе невимовним позитивом!

У мене був період, коли я їздив на Синевир по кілька разів у рік. Там особлива атмосфера — надто, коли там мало людей. Тоді у тебе є можливість відчути оту легендарну велич Карпат: прислухатися до скрипу смерек, які гойдає вітер, до хлюпотіння води на березі озера, втягнути на повні груди повітря... Тоді ти наповнюєшся цією неймовірною енергією Синевирського озера. Спробуйте! - радить закарпатський фотограф. - Якщо Синевир вам відкриється — ви станете багатшими!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-