Два десятиліття біля "Лемківської ватри" - 08.08.2018 13:49 — Новини Укрінформ
Два десятиліття біля "Лемківської ватри"

Два десятиліття біля "Лемківської ватри"

2125
Ukrinform
На Тернопілля – Всеукраїнський фестиваль лемківської культури – з’їхалися й лемки з-за кордону

Ось уже майже два десятиліття одна подія на Тернопільщині щоразу збирає 20-30 тисяч гостей. Це – Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини», який його учасники часто називають «Лемківською ватрою». На цьогорічному такому фестивалі побував кореспондент Укрінформу.

ЇДУТЬ, АБИ ВІДЧУТИ ДУХ ПРЕДКІВ

Напевне, вперше за останні роки сюди у лісове урочище Бичова, що на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей, одразу ж за райцентром Монастириська, приїхало стільки гостей з-за кордону, що фестиваль сміливо можна назвати «міжнародним».

З такою тезою погоджується і голова Тернопільського обласного товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович. Він – етнічний лемок, один з ініціаторів та організаторів фестивалю.

- То правда, видно з усього, що вже наступного року така фестивальна імпреза обов’язково матиме міжнародний статус. Адже, дивіться, скільки тут прапорів – із Канади, Бельгії, Словаччини, Румунії, Сербії, Польщі, і звичайно, з України. Лемки розсіяні по світах. Тільки на Тернопільщині їх проживає близько 200 тисяч. А фестиваль уже традиційно проводимо саме у Монастириському районі, бо тут компактно проживає найбільша в області кількість мешканців із лемківським корінням.

Люди їдуть сюди, в це урочище, де розташований музей лемківської культури під відкритим небом не просто так, аби гуртом повеселитися серед мальовничої природи. Їх кличе дух предків, про який нагадують відтворені лемківські хижі, оці знаряддя праці біля дерев’яних будівель, світлиці з автентичними побутовими речами. Я вже не кажу про саму атмосферу свята, яке увібрало в себе знакові елементи лемківської культури, - розповів пан Олександр.

КРАСА ВИШИВАНОК ТА ДИВО ЛЕМКІВСЬКОЇ ПІСНІ

Дійсно, «Лемківські дзвони» традиційно мають насичену культурно-мистецьку програму. Ось і цього року фестиваль, це такий собі мікс фольклору, дефіле у лемківських вишитих строях, а ще – ряди з величезним розмаїттям самобутніх дерев’яних та гончарних виробів, які вам запропонують майстри-лемки.

Окрема тема – вишивки. То цілий світ, у якому відбилися унікальні елементи лемківської народної творчості. І це зрозуміло, адже мистецтво вишивки у лемківських родинах передається з покоління в покоління.

Привезла сюди свої неповторні вироби і поважна за віком лемкиня – Стефанія Новацька зі села Слобідки на Тернопільщині. Вона – найстаріша учасниця цьогорічної «Лемківської ватри», пані Стефанії – 90! З перших років незалежності України, вже у пенсійному віці вона взялася за виготовлення зразків костюмів усіх національностей, що проживають в Україні. І колекція її – то не просто, так би мовити, «вітринний зразок», чи музейний експонат, вона – «жива». Чому? Ось послухайте, що каже майстриня.

- Спочатку викроїла і розшила галицький, потім волинський, згодом – буковинський, далі – закарпатський народні костюми. Нині вже маю 38 таких моделей. Вже десь зі сто дівчат брали ті сукні – на концерти, фестини, весілля, сільські празники, хрещення. Нікому ще не відмовила. Хочуть купити, але я то не продаю. Бо там – моя душа. Я щось своє, лемківське, додаю до цих суконь, якійсь узори, орнаменти, як на тій 130-річний маминій суконці, яку ще зберігаю у скрині як найдорожчий спадок. Правда, сукні, що даю людям на різні дефіляди, трохи зносилися, але то нічого, краще так, ніж коли міль з’їсть, – сміється пані Стефанія.

І ще одна мистецька ознака фестивалю – пісенна. Бо лемок без пісні – не лемок. Тому й лемківська пісня завжди в репертуарах співаків і колективів, які щороку виступають на «Лемківській ватрі». А ще тут із гордістю нагадують, що свого часу українська співачка Джамала з лемківською піснею «Ой верше, мій верше» на Міжнародному фестивалі в Юрмалі отримала гран-прі, а молода львівська співачка із лемківським корінням Христина Соловій на конкурсі «Голос країни» увійшла в п’ятірку найкращих голосів України. Тож звучать різноголоссям над лісовими галявинами лемківські пісні. Веселі та сумні. І серед них – пісня-плач Майдану. Ось уже п’ять років на початку фестивалю, коли зі сцени люди чують лемківську пісню «Пливе кача...», вони встають, шануючи наших героїв…

ПРО ЛЕМКА ЗІ СИБІРУ, МУДРІ ПРИСЛІВ’Я ТА РЕЦЕПТИ ЦЬОЦІ МАРІЧКИ

Серед фестивальної громади мою увагу привернув чоловік із дивним лаконічним плакатом на грудях: «Лемко із Сибіру». Голову громадської організації «Українська національно-культурна автономія Новосибірська «Лелека», лемка Володимира Павука, а це був саме він, на подібному фестивалі зустрічав два роки тому. І ось, нова зустріч.

- Як же нині живе на сибірських просторах українська громада? – питаю у нього.

- Життя не зовсім просте. І вікна нам не раз в офісі били, й інші пакості робили. Але ми тримаємося. Головне, хочемо зберегти українську ідентичність, попри війну. Тому й проводимо різноманітні вечори, відзначаємо святі для кожного українця дати. Навіть пам’ятник Тарасу Шевченку у Новосибірську відкрили, – каже Володимир Павук.

Прощаємось до наступних зустрічей, а я підходжу до ще одного знайомого з лемківським корінням – заступника голови оргкомітету з проведення фестивалю, заслуженого працівника культури Ігоря Дуди, який щось зачитував дівчатам у лемківському народному вбранні. Зауважу, що пан Ігор автор книг – «Лемківські приповідки», «Лемківський словник» і «Лемківській гумор».

Чим це ви, Ігоре Микитовичу, так зацікавили лемкинь?

- Та розповів їм кілька лемківських прислів’їв. У них – багатовікова мудрість народна. От хоча б такі – «Мудрий не вшито повідат, што зна, а глупий не вшито зна, што повідат». Тобто, мудрий не завжди каже все, що знає, а немудрий не все знає, що каже. Або ось таке. «На чужих жінок смотрити будеш, то свого ся позбудиш», «За морьом бивай, але свого не забувай», «Знаш діти родити – знай їх і навчити». Думаю, переклад тут зайвий.

- Ви – автор «Лемківського словника», скільки слів туди увійшло?

- 26 тисяч слів. Але це ще не всі слова, які відображають багатогранність й образність лемківської мови, – додав Ігор Дуда.

Запах свіжовипеченого хліба, змішаний з апетитними ароматами прянощів, змушує підійти до однієї з ґаздинь, що чаклує біля вогнища. Це – цьоця Марічка Тиханська, як на неї кажуть учасники фестивалю, господиня, яких на щорічній гостині чимало на різних гастрономічних локаціях.

- От, щойно спекла цей хліб, він у нас, на Лемківщині називається підпавок. Такий звичай, що в нас його печуть на особливі свята, а нині таке і є. То є чи не головна страва на лемківський празник, як мачанка з грибів, капуста чи пиріжки з капусти.

– А з чого спекли цей хліб, зі звичайного борошна?

- Готувала дріжджове тісто, таке саме як на звичайний хліб, але туди цибульку кружальцями нарізала, заправила олійкою, кропчику додала сушеного, перчику, та й все, смакує, спробуйте, – протягнула ще теплий окраєць лемківського хліба Марічка Тиханська. А ще вона поділилась секретом приготування традиційної лемківської страви – киселиці, яка чимось нагадує суп.

- Таку страву готують із вівсяного борошна, геркулесу чи вівсяної крупи. Для приготування 3-3,5 літра киселиці потрібно взяти півлітрову банку вівсяного виробу, 25 г дріжджів, окрайчик чорного хліба, залити в посудині літром теплої води, накрити кришкою, поставити в тепле місце на добу. Потім витиснути через марлю, долити ще 2-2,5 л води, 1-2 чайні ложки тмину, варити, помішуючи, щоб не підгоріло. Коли закипить, додати цибулю (можна просмажити на олії), часник, сіль інші приправи. Їдять киселицю з картоплею, хлібом, вареним бобом, квасолею, – розповіла Марічка Тиханська.

…Горить-догорає велика ватра посеред лісової галявини. У різних куточках поля чути заключні пісенно-музичні акорди лемківського фестивалю, що через рік знову залунають тут, у лісовому урочищі Бичова.

Довідково. Лемки як етнічна частка українського народу споконвіків проживали на обох схилах Карпат на території трьох держав – Польщі, Словаччини й України. На початку минулого століття їх чисельність сягала понад 1 млн 620 тис. осіб. У 1944-1946-х роках лемків примусово евакуювали з території Польщі до УРСР, а тих, які жили в Україні – до Польщі. Тоді, за різними підрахунками було депортовано майже 484 тис. осіб у південно-східні області України. Але у голодні 1946-47 роки тисячі лемків різними способами зуміли повернутися ближче до Карпат, у Галичину, місцевість якої нагадувала їм рідний край.

Олег Снітовський, Тернопіль-Монастириська-урочище Бичова
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>