По той бік Чорного моря

По той бік Чорного моря

2922
Ukrinform
Розповідь про недостатньо вивчене туристами Чорноморське узбережжя Туреччини

Чи відомо вам, що якщо чайний кущ не стригти, він може вирости до десяти метрів? А сам чай турки не заварюють, а варять, і для цього існують спеціальні двоповерхові чайники?

Чи знаєте ви, що маленька і смачна рибка хамса живе тільки у Чорному морі? Навесні вона приходить в Одесу метати ікру, а відкормившись, до жовтня з'являється біля турецького Трабзона, де жирує до травня, забезпечуючи Туреччину промисловим виловом риби?

Я, наприклад, не знала до того часу, поки не побувала у прес-турі Чорноморським узбережжям, яке організувало для українських ЗМІ Міністерство культури і туризму Республіки Туреччина.

Маршрут довжиною у 2 тис. км пролягав від Стамбула до Хопи, яка межує з Батумі. Ми проїхали шість провінцій і десяток міст – Сіноп, Самсун, Тіреболу, Сафранболу, Кастамона, Орду, Амасья, Гіресун, Трабзон, Різе...

Було цікаво побачити і порівняти, як живуть інші народи на узбережжі одного і того самого Чорного моря, приблизно в одних і тих самих умовах, чого досягли, а в чому програли.

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ЯК БРЕНД РЕГІОНУ

Чорне море омиває береги шести країн: України, Росії, Румунії, Болгарії, Туреччини та Грузії. На береговій лінії довжиною 3400 км розташовано більше 200 міст – частина в Європі, частина – в Азії. Але найбільш широкий доступ до моря має Туреччина, займаючи близько 35% берегової лінії.

Враховуючи, що останні 20 років Туреччина активно розвиває курортно-туристичну галузь, логічно припустити, що і Чорне море віддано на відкуп відпочиваючим. Але це не так.

Східно-чорноморський регіон Туреччини насамперед орієнтований на розвиток сільського господарства. Другу сходинку в рейтингу розвитку регіонів займає будівництво, далі - машинобудування. Туризм поки на останньому місці, хоча нинішня влада зараз робить все, щоб залучити сюди мандрівників, у тому числі – іноземців.

Щодо сільського господарства, то кожна провінція спеціалізується на чомусь своєму. Наприклад, у Ташкопру та його околицях вирощують виключно часник. Він дуже цінується на ринках Стамбула, господині шикуються за ним в чергу.

Кастамону називають столицею рахат-лукуму, в його виробництві задіяно все місцеве населення, Гіресун славиться гаями фундука. Амасья, відома як столиця Понтійського царства, пишається своїми незвичайними яблуками, які за 8,5 тис. років не зазнали жодного людського втручання і змін. Яблучний сік з Амасьї знає вся країна. Нас пригощали цим густим напоєм – не всі і не відразу змогли визначити, з чого він виготовлений.

У Сафранболу все підпорядковано спеції під назвою шафран (ця квітка ще відома як крокус). Власне, і сама назва міста походить від назви цієї квітки, якою засаджені всі луки і гори. За сировину використовуються лише тичинки, щоб отримати кілограм прянощів, потрібно вручну обробити 200 000 квіток! Звідси його висока ціна – шафран вважається найдорожчою у світі спецією. Про нього ходить слава найпотужнішого афродізіака, його застосовують у медицині, косметології; не дивно, що Сафранболу процвітає і в буквальному, і в переносному сенсі цього слова!

Регіони дуже пишаються своєю продукцією, все роблять для її розкрутки, використовуючи як бренд для своєї місцевості. На в'їзді до кожного регіону ми бачили пам'ятники Часнику, Яблуку, Фундуку, Шафрану. Туристи і місцеві жителі обожнюють робити селфі на їхньому фоні. А раз у році в регіоні проводять фестиваль головної сільськогосподарської культури, на який з'їжджаються гості з усієї Туреччини.

У Східно-чорноморському регіоні Туреччини ця культура навіть на фоні надприбуткового шафрану залишається поза конкуренцією. Це - чай.

30 СКЛЯНОК ЧАЮ НА ДЕНЬ? А ЧОМУ Б І НІ?

У Туреччині нас переконували, що 30 склянок чаю на день на одну людину є нормою. Не знаю, чи це так, але абсолютно точно те, що жодна зустріч і розмова тут не обходяться без чаю.

Чай у Туреччині п'ють завжди і скрізь – в кафе і на ринках, заправках і магазинах, під час перегляду футболу та гри у нарди. Автовласники, вирушаючи на заміські пікніки, обов'язково беруть з собою самовари і чайники. Якщо турист зайшов до магазину закупитися, у більшості випадків йому запропонують склянку чаю.

А між тим, так було далеко не завжди. Впровадженню напою в маси сприяв Ататюрк. Після розвалу Османської імперії і подорожчання кави батько нації став шукати заміну напою. І зупинився на чаї, який до того часу успішно вирощувався в Батумі.

Після того, як парламент на чолі з Ататюрком прийняв закон про вирощування чаю на сході Чорного моря, з Батумі було привезено кілька десятків тонн насіння та саджанців. Перші плантації заклали у 1920-х роках в місті Різе та його околицях. І донині весь чай, вироблений у Туреччині, виростає саме в цьому регіоні, а Різе носить звання «столиці турецького чаю».

Регіону знадобилося 20 років, щоб досягти промислового виробництва чаю, потім ще стільки ж – щоб задовольнити потреби внутрішнього ринку і почати експортувати продукцію.

Довгострокова програма дала свої плоди: сьогодні Туреччина входить в п'ятірку світових виробників чаю і займає перше місце з його споживання. У республіці проводиться близько 200 тисяч тонн готового листа на рік. Чай тут не тільки п'ють, але і вивчають: в Різе відкрито науково-дослідний інститут чаєзнавства.

До 1984-го року виробництво чаю було виключним привілеєм держави. Тепер чайним бізнесом можна займатися в приватному порядку. В околицях Різе немає жодної гірської вершини без чайних кущів – освоєні, здавалося б, найбільш безживні простори! Проїжджаючи трасою, весь час бачиш збирачів чаю, з боку більш схожих на акробатів, які висять на скелях. Враження підсилюють металеві троси, натягнуті від вершин гір до підніжжя, якими збирачі спускають мішки з чайним листом.

Через короткий час лист візьмуть і оцінять на приймальному пункті, після чого відправлять на фабрику. Їх у регіоні так багато, що шлях зі схилу гори на виробництво займає лічені години!

Ми побували на одній з таких фабрик у невеликому містечку Тіреболу, де проживає трохи більше 13 тисяч жителів. Провівши коротку екскурсію виробництвом, технолог Айше Кизмас розповіла, що найцінніший чай отримують з травневого листа. При цьому береться тільки його верхня частина, до шести годин обробляється парою, після чого йде на рубку, сушіння та охолодження.

За її ж словами, найдорожчий чай – білий, для нього береться нерозкритий лист.

Зелений виробляється практично як і чорний, але без примусового охолодження, що зберігає його колір.

Для мене було відкриттям, що вік чайного куща може досягати ста років, тобто, один раз посадив – і забезпечив роботою три покоління. Якщо його не обрізати, гілки можуть витягнутися до десяти метрів, але саме обрізання змушує чайний кущ давати все нові і нові листя.

Цікаво, що чай у Туреччині не заварюють, а варять, для чого існують спеціальні двоповерхові чайники (і самовари). Процедура не швидка, для нас не дуже звична: заварку промивають у холодній воді, закладають у верхній порожній чайник, який вставляється в горло нижнього, більшого за розмірами, і заливають окропом з нижнього чайника, після чого знову додають туди і доводять його до кипіння...

Традиційно чай у Туреччині подається в скляних стаканчиках, які за формою нагадують культову для країни квітку тюльпана. П'ють напій тільки свіжозвареним.

Коли на фабриці у Тіреболу нам запропонували скуштувати їхній чай, одразу ж після першого ковтка терпкого, бурштинового напою з божественним запахом стало зрозуміло: 30 склянок на день – це нормально. Тому що смачно!

Розвиток чайної галузі в Різе не просто зробило місто відомим і популярним, але навіть змінило вигляд міста. Здавна тут був зручний порт, а землі не вистачало, узбережжя відразу переходило в гори. Це заважало розвитку міста, його інфраструктури. Ситуацію змінив новий мер. Він запропонував підривати скелі, дробити каміння, робити насипи в море і забудовувати їх. Так місто отримало додатковий простір. Сучасна частина Різе практично вся побудована на воді. А про мера досі говорять: він перетворив воду на землю, а землю – на гроші! Коли він помер, на знак подяки меру жителі Різе поставили пам'ятник у вигляді чайного куща.

КОЛИ МОРЕ РОБОЧЕ, А УЗБЕРЕЖЖЯ НАЛЕЖИТЬ УСІМ

Сьогодні практика будівель у морі широко використовується на всьому східному узбережжі Туреччини. У море винесені концертні зали, сквери, набережні з численними дитячими атракціонами, навіть стадіони. Та що там стадіони! У морській акваторії розташований міжнародний аеропорт Трабзон разом з насипною злітно-посадковою смугою завдовжки 805 метрів!

А ось чого ми не побачили на всьому турецькому чорноморському узбережжі, так це огороджених ділянок з приватними будинками, які перекривають людям вихід до морі, як, наприклад, у нас в Одесі або тому ж Криму.

Житлові будинки на узбережжі теж не відрізняються особливою привабливістю. Як правило, це просто зручні двоповерхові будівлі з гаражем на одну-дві машини плюс квітучий садок. І звичайно ж, житло не будується на першій лінії узбережжя.

"Не прийнято, узбережжя належить усім", – пояснив гід Байрам Гюней (Bayram Guney), який нас супроводжував.

Правда, ми не побачили тут і тих, хто купається. На доглянутих газонах і скверах біля моря народу багато, сюди приходять зі своєю їжею, сидять годинами, а у воді – одиниці.

За словами Байрама, турецький народ воліє відпочивати на курортах Середземного, Мармурового та Егейського морів.

"Порівняно з ними Чорне море – холодне й суворе, на ньому часто бувають шторми. Воно вважається робочим: у нас багато суден-перевізників, які везуть в трюмах вирощену на берегах продукцію, і, звичайно ж – риболовецьких суден, які забезпечують населення свіжою рибою, зокрема, ставридою, пеламідою і хамсою (анчоусом)", – пояснює Байрам Гюней.

Туркам пощастило: ця маленька і смачна рибка живе тільки у Чорному морі, і косяки її ходять по колу. Навесні вона приходить в Одесу метати ікру, а влітку йде до берегів Румунії, Болгарії, щоб відкормившись, до жовтня з'являється біля Трабзона – провінції, яка межує з Батумі. Тут хамса жирує до травня, змушуючи рибалок на 7 місяців забути про сон і спокій. Такий специфічний маршрут рибки дає можливість Трабзону виловлюється 20% від загального обсягу рибного виробництва Туреччини.

Чи треба говорити, що хамса для жителів узбережжя є просто культовою рибою: їй встановлюють пам'ятники, проводять фестивалі, присвячують вірші. Один з них нам прочитав Байрам. У перекладі це звучить так:

- Хочу четверту дружину.

- А ти зможеш?

- Звичайно, адже я їм хамсу!

Безумовно, головний фірмовий продукт у цьому регіоні – той самий. З нього готують більше сорока страв: смажена хамса, тушкована хамса в розсолі, омлет з хамсою і спеціями, плов з хамсою, хліб з хамси, варення і навіть морозиво, хоча дві останні страви мені важко уявити на смак!

ЧОМУ ДІВЧИНІ У ХІДЖАБІ ЛЕГШЕ ЗРОБИТИ КАР'ЄРУ

Є ще одна причина, через яку на узбережжі мало бажаючих купатися. Хоча Туреччина вважається світською державою, на чорноморському узбережжі живе мусульманська частина населення. Всі дівчата навіть у повсякденному житті носять закритий одяг і різнокольорові хустки-хіджаби.

Хіджаби – це не просто данина традиції, а справжній витвір мистецтва. Вони різні за кольором, матеріалом, їх по-різному зав'язують. Після того, як хустки-хіджаби стали елементом гардеробу дружини Президента Туреччини, з'явилися спеціальні перукарні, де допоможуть надіти хіджаб по-особливому модно.

За словами Байрама, дівчині у хіджабі легше зробити кар'єру, у неї більш високий соціальний статус і репутація... А от красуням з непокритими головами і оголеними частинами тіла тут несолодко. Одна панянка з нашої групи у перший день подорожі через незнання одягла довгу сукню без рукавів і з глибоким вирізом на грудях. На неї так дивилися перехожі, що вона на найближчій торговій розкладці купила шматок тканини, що першим попався на очі, обернулася ним і ходила так до вечора. Тільки у готелі їй сказали, що це була скатертина!

Слід сказати, що відсутність курортів з напівоголеними купальщиками анітрохи не шкодить чорноморському узбережжю Туреччини, а навіть навпаки: тут зуміли скористатия цією ситуацією. Узбережжя з засадами скромності облюбували туристи Ірану, Азербайджану, Аравії, Кувейту, Арабських Еміратів, Англії та Америки.

Туристи східних країн – переважно дуже заможні люди. Побувавши тут одного разу, вони купують дорогу нерухомість, починають розвивати свій бізнес, а це все – інвестиції в регіон.

Через велику кількість східних гостей у магазинах та на ринках чорноморського узбережжя практично не торгуються, як у тій же Анталії, де можна збити ціну вдвічі.

"Немає необхідності, – поділився з нами господар одного із взуттєвих магазинів. Колись він робив бізнес у Харкові, і, дізнавшись, що ми з України, погодився поговорити про секрети торгівлі. – Жителі Кувейту, Еміратів беруть товар дорогий, якісний і брендовий, відразу по кілька пар. Дружина вибрала, чоловік дістав гаманець і без зайвих розмов розплатився", – говорить співрозмовник.

Арабські жінки купують дуже дорогі ювелірні вироби, але сучасне вбрання від кутюр їх також цікавить.

Правда, чужий обновку навряд чи побачить: на відміну від нас, східні красуні з голови до ніг упаковані в темні сукні та спеціальні накидки абайя. У багатьох видно лише очі, та й ті сховані за окулярами.

За таких різних традицій ми виявили схожість між східними та західними жінками. Це любов до селфі. І групами, і поодинці, вони постійно фотографуються на фоні усіляких пам'яток. Для мене загадка, як вони потім один одного розрізняють, у своїх накидках...

Велика кількість мандрівників (в одному тільки Трабзоні за сезон 2017 року побувало понад 400 тисяч іноземних туристів і мільйон місцевих) не заважає владі робити ставку і на потенціал України.

Директор агентства з розвитку регіону Мехмет Акіф Ерат під час зустрічі з журналістами наголосив, що Трабзон може становити великий інтерес для розвитку економічного співробітництва між Україною та Туреччиною.

“У цьому чорноморському районі збирають найбільші врожаї фундука, ківі, цитрусових, які можуть поставлятися на український ринок. Тим більше, що у сусіднє місто Самсун в період збору врожаю з місцевих фруктових плантацій з жовтня по січень регулярно заходять пороми СК «Укрферрі», – нагадав Мехмет Акіф Ерат.

І якщо він говорив більше про економічні аспекти співпраці, то директор Східно-Чорноморського туристичного об'єднання «Турсаб» Суат Гюркок та представник Міністерства культури і туризму Туреччини Алі Айвазоглу наголошували на великій кількості пам'яток регіону, які будуть вкрай цікаві українським туристам.

“Кількість охочих побачити наш регіон збільшується щороку. Цьому сприяє інфраструктура, яка активно розвивається: мережа висококласних готелів, як своїх, так і закордонних, ретельно оберігається природа, сучасні дороги. І звичайно ж, грає роль багате історичне минуле давніх причорноморських міст - Кастамону, Сіноп, Амасья, Самсун, Трабзон, Різе, Гіресун, відомих всім за підручниками історії", – підкреслив Алі Айвазоглу.

МІСЦЯМИ БОЙОВОЇ СЛАВИ АМАЗОНОК

Пам'яток тут дійсно не на один підручник історії, і вони цілком компенсують відсутність пляжів. Адже при наявності коштів курорт можна організувати будь-де, а ось давньою історією може похвалитися не кожне поселення. Тут же історією пронизаний кожен метр причорноморської землі.

Якщо вам хочеться побачити щось особливе, перейнятися старовиною і подумати про сенс життя, можна спуститися в долину річки Ешільирмак і побродити вуличками процвітаючого міста Амасья, яке з 281 до 183 до н. е. було столицею Понтійського царства і в якому до сьогодні збереглися царські гробниці. Саме тут вісім з половиною тисяч років тому сидів на троні цар Азії Мітрідат Євпатор, і його правління поширювалося на Херсонес (Крим) і Ольвію (Миколаївська область). За 33 роки правління він змінив шість дружин, стратив кілька рідних дітей і вважав себе богом, але був зметений військами свого ж сина Фарнака, після чого випив отруту. Забальзамований труп батька син відіслав у подарунок його противнику, римському консулу Помпею.

Драматичне життя Мітрідата, наповнене війнами, інтригами, зрадами і смертями, описав народжений у цьому самому місті Страбон – давньогрецький історик і географ, автор «Історії» та 17-ти книг «Географії».

Самого Страбона жителі сучасної Амасьї увічнили у пам'ятнику, встановленому на березі річки.

А ось жителі міста Сіноп приваблюють туристів іншим, не менш відомим персонажем, який народилвся в цих місцях – Діогеном. Тим самим, який жив у бочці, точніше, глиняному глеку піфосі.

За відомою легендою, одного разу в Сіноп прийшов з військом Олександр Македонський. Він пошкодував Діогена, який в цей час щось креслив на піску і сказав: «Проси в мене, що хочеш», на що мислитель відповів: «Вистачить того, що ти не будеш затуляти сонце».

Діоген не визнавав держав, релігії, сім'ї, а вважав себе космополітом. Місцеві жителі, і жителі Дельфії, куди він згодом перебрався, вважали Діогена божевільним. Він ходив голим, називав себе собакою, а коли хтось глузливо кинув йому кістку, як собаці, він просто помочився на кривдника.

Життя Діогена було бурхливим: він потрапив у полон до піратів, був проданий в рабство якомусь Ксеаніду, де навчав його дітей. За такого способу життя філософ дожив до 89 років – напевно, не сильно заморочувався.

Він і після смерті залишився вірним собі і попросив поховати його обличчям вниз, що і було виконано його учнями. На його могилі в Коринті вони встановили надгробну плиту з пароського мармуру зі словами вдячності від учнів і мармурового собаку, який символізує життя Діогена.

Пам'ятник філософу з ліхтарем і собакою стоїть і в центрі Сінопа.

Крім легенди про дивака, до нащадків дійшло кілька його "крилатих" висловів. Один з них свідчить: «Поводься з сановниками, як з вогнем: не стій ні дуже близько, ні дуже далеко від них». Судячи з цієї фрази, філософ мислив дуже навіть розумно.

Проїжджаючи вздовж чорноморського узбережжя, ви не зможете оминути місто-порт Самсун. Згідно з міфом, тут на високому пагорбі біля моря жили войовничі амазонки, саме звідси вони здійснювали свої походи в Азію.

Грізну амазонку, точніше, її пам'ятник, і сьогодні видно усім кораблям, які тут проходять. Ну а як відгомін тих далеких днів, в околицях Самсуна проводяться щорічні фестивалі жінок, куди чоловікам вхід заборонений.

Якщо ви турист, у Самсуні вас неодмінно приведуть в порт, де на вічну стоянку встановлений корабель-музей Бандирма.

Корабель прославився тим, що саме на ньому у 1919 році в Самсун прибув 40-річний офіцер на ім'я Газі-Мустафа Кемаль-паша з 18 соратниками, щоб почати війну за незалежність Туреччини, яку, за умовами Севрського мирного договору, повинні були розділити між державами-переможницями. Через 4 роки була проголошена Турецька республіка, і Мустафа Кемаль став її першим президентом.

У 1934 році за пропозицією парламенту ця людина взяла прізвище Ататюрк, тобто «Батько турків» або «Великий турок».

ЛЮДИНА, ЯКА ЗІБРАЛА З УЛАМКІВ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ РЕСПУБЛІКУ ТУРЕЧЧИНА

За 15 років перебування при владі Ататюрк провів понад 20 радикальних реформ. Це - скасування султанату і халіфату, заборона багатоженства, прийняття нового турецького алфавіту, введення міжнародної системи часу, календаря і одиниць вимірювання, надання жінкам рівних з чоловіками прав, введення прізвищ, реформа головних уборів і одягу, і багато іншого. При цьому він заборонив компартію і розпустив усі партії, окрім однієї, яку сам очолював, залишив держконтроль в економіці.

Зусилля марно не пропали: до 30-х років Туреччина займала третє місце у світі за темпами промислового розвитку.

Але реформи, які він реалізовував, подобалися далеко не всім. Офіційна ідеологія республіки включала в себе такі поняття, як націоналізм, єдність мови, турецька самосвідомість. Гаслом турецького націоналізму стала фраза Ататюрка: Який щасливий той, хто говорить «Я турок!».

З такою ідеологією не завжди хотіли миритися представники національних меншин. Справа дійшла до масових повстань...

З незгодними з політикою держави розправлялися жорстко, не допускали до важливих державних посад, застосовували військово-польові суди, переселяли на захід Туреччини.

При цьому Ататюрка називали безбожником, звинувачували у деспотизмі, терорі та культі особи. Історики продовжують сперечатися щодо його методів і сьогодні, ламаючи списи над запитанням: чого у ньому більше – демократа чи диктатора?

Але немає сумніву, що через 84 роки він продовжує залишатися найбільш відомим і шанованим турком в країні. У будь-якому кафе, магазині або торговій палатці на найбільш почесному місці ви побачите його фотографію. У кожному місті – пам'ятник і музей. Перефразовуючи вірш про людину-пароплав, можна сказати, що Ататюрк – це людина-аеропорт, людина-місто, людина-банкнота, людина-гора, людина-бульвар, людина-мавзолей. Людина, яка зібрала з уламків Османської імперії республіку Туреччина.

Мабуть, на цьому варто закінчити екскурси в історію і повернутися в сьогоднішній день.

ДОТАЦІЙНИЙ – НЕ ОЗНАЧАЄ ВІДСТАЛИЙ

Все узбережжя, всі шість провінцій є поки що дотаційними для держави. Тим не менш, їх не можна назвати відсталими.

Вони пронизані і з'єднані мережею сучасних доріг і тунелів. Тунелі тягнуться на довгі кілометри, дозволяючи зберігати природу, яка знаходиться під справжнім, а не декларованим, захистом держави.

На узбережжі йде активне будівництво нових об'єктів, причому з урахуванням нових тенденцій і технологій. Вони торкнулися навіть таких консервативних будівель, як мечеті.

"Багато століть поспіль вони будувалися практично в одному ключі. Сьогодні на замовлення влади молоді архітектори розробляють проекти сучасної мечеті. Ось одна з них, побудована в стилі арт-ню", – показує на незвичну будівлю наш гід Байрам.

За його словами, останні 10-15 років уряд активно працює над розвитком цих регіонів, особливо на кордонах Грузії та Вірменії, де побудовані зручні транспортні розв'язки, заправки, готелі, сучасні митні переходи.

Між іншим, мешканці прикордонних територій охоче навідуються до Туреччини на день, щоб затаритися недорогим одягом, постільною білизною, килимами, посудом, який тут значно дешевше.

У містечках, якими б маленькими вони не були, у розпорядженні гостей – безліч кафе і ресторанчиків. І якщо у п'ятизіркових готелях Анталії, де "все включено", на обід подають близько 500 різноманітних, але звичних європейських страв, то тут ви зможете відчути смак справжньої Туреччини, скуштувати такі страви, які були в ходу тисячоліття тому – смажені кишки кокорез, кефте – смажені тефтелі з горіхами, джезерьє – різновид лукуму на основі морквяного соку, ну і звичайно – різноманітні гьозлеме вприкуску з хумусом і айраном!

Місцеві жителі тут дуже доброзичливі.

Проїжджаючи місто Гереле, ми випадково потрапили на місцевий фестиваль і зупинилися помилуватися танцем у виконанні групи чоловіків. Нам охоче пояснили, що це старовинний танець хорон, який має грецьке, а точніше – понтійське походження. Йому кілька тисяч років, він передається із покоління в покоління...

Поки ми робили фото і відео, до автобуса підбіг молодий чоловік і став щось збуджено говорити нашому водієві.

"Може, він незадоволений, що ми ведемо зйомку без дозволу?", – уточнили у гіда.

"Ні, це власник місцевого кафе, він вимагає, щоб ми заїхали до нього на морозиво. Каже, що такого делікатесу більше ніде не роблять, і ви просто не маєте права поїхати, не скуштувавши його частування. Запрошує безкоштовно, як дорогих гостей"...

Довелося ушанувати власника кафе. Морозиво дійсно виявилося незвичайним, як і сам Мурад Бекташ, який одразу ж подзвонив своїм родичам, друзям, знайомим, і у спілкуванні з ними нам довелося затриматися в його гостинному місті ще на декілька годин.

Звичайно, в цьому щедрому жесті можна угледіти і певний маркетинговий хід, але що не кажіть – він красивий і грамотний.

Ви зможете повторити цей прийом, якщо надумаєте поїхати до Туреччини. Не полінуйтеся вивчити кілька слів по-турецьки. Наприклад, "мерхаба" – привіт, "ійі сабахлар" – доброго ранку, "гюле-гюле" – до побачення. Або "тешеккюр едерім" – дякую. Ви навіть не уявляєте, як чарівно вони подіють, якщо ви скажете їх своєму турецькому співрозмовнику!

Ольга Коростельова, Київ

Фото автора, Олександра Федорова, Юрія Михайловича, Валентини Михайлової, Олега Крука.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-