Ізяслав. Хроніки літописного містечка
В Ізяславі мене привабила, у першу голову, його назва. У літописах багато зустрічається князів: Олег, Ігор, Святослав та інші, - але людей з такими іменами й сьогодні повно в кожному місті й селі. А от Ізяславів мені зустрічати якось не доводилося – тільки на мапі Хмельницької області. Це при тому, що Ізяслави принаймні двічі були великими князями Київськими. Один – син Ярослава Мудрого, інший – онук Володимира Мономаха. Ще один Ізяслав, Василькович, згадується у «Слові о полку Ігоревім»…
БАРОКО ПРОТИ ГОТИКИ
Сподівання, що у місті вдасться побачити бодай рештки якихось споруд часів Київської Русі, не виправдалися. Можливо, вони там і є десь, але на очі мені не потрапили. А шукати районний музей, тим більш заглядати до чиновників відділу культури – бажання не виникало. Ще на під’їзді до автовокзалу помітив величний монастир, що нависав над містом. Не питаючи дороги, рвонув навпростець і… натрапив спочатку на чиїсь городи, а за городами – на досить повноводний потік. Добре, що вздовж берега було протоптано стежину і можна було не повертати назад (чого я страшенно не люблю). Стежиною добрів до греблі. Уже там довідався у перехожих, що річка зветься Горинь, а монастир на пагорбі, колись заснований отцями-бернардинами, тепер служить буцегарнею.
Схоже, історія костьолу навіки залишилась у минулому часі. Принаймні, окрім сильно пошарпаних стін і потужного шару сміття всередині побачити нічого не вдалося. А між тим стінам понад чотири сотні років…
Загалом, як я встиг помітити, на Хмельниччині у польської церкви доволі сильні позиції. Достатньо сказати, що в обласному центрі зведені аж два великі модерні костели (православні таких форм собі не дозволяють). Але до Ізяслава її руки не дотяглися. Правда, є в містечку такий симпатичний костьолик у стилі пізнього бароко (десь середина XVIII століття). Зветься він храмом Святого Йосипа (Ite ad Joseph, як свідчить табличка на фасаді, що в переводі з латини означає: «Йдіть до Йосипа). Ну, не знаю… не моя справа, але в моєму уявленні Католицька Церква – це щось таке величезне, могутнє, готичне. Тобто – сильно таке… похмуре. І точно не бароко.
От Бернардинський монастир – саме те. Навіює належні думки про дріб’язковість нашого земного буття, про відплату на іншому світі — а також про покарання вже тут і сьогодні. До речі, колишній керівник пенітенціарного закладу Леонід Валігура сказав мені, що колись до цього монастиря відправляли монахів, які чимось завинили. Коли сюди прийшла радянська влада, докорінно міняти профіль закладу не довелося…
ДЕ НАШ СПАДОК?
Як з’ясувалося пізніше, «вивчати» Ізяслав я заходився з так званого Старого Міста, або зі Старого Заслава, як він звався за часів польсько-литовського панування (та й певний період – московського). І хоча залишалося пройтися Новим Заславом, уже виникло не надто приємне відчуття, що домінантою міста є те, що залишили йому католики-поляки. Це при всій нелюбові до них царату.
Тут є якась загадка: невже українці на власній землі не могли збудувати щось не менш монументальне, ніж польські пани? Подекуди збереглися великі православні собори XVI століття, які принаймні розмірами не поступаються польським костьолам того ж періоду – скажімо, Успенська церква у Львові (сьогодні перебуває під юрисдикцією УАПЦ). Як на мене, вона і з естетичної точки зору не гірша за «готику». Правда, кажуть, архітектором успенські братчики запросили якогось Павла Римлянина, який вже мав бачити творіння Мікеланджело у Ватикані.
А ще я бачив під Сатановим (та ж Хмельницька область) рештки Свято-Троїцького православного монастиря. Як виглядала надбрамна дзвіниця у її найкращі часи (все в тому ж XVI столітті) – не уявляю, але що це було щось грандіозне, видно й сьогодні. До купи можна додати замок великого українця Костянтина Острозького в Старокостянтинові. Але все одно: чому так мало?! Поляки постарались – чи вже «брати»-московити?
Загадку деякою мірою розкрив мені завідувач сектору комунікацій з громадськістю апарату Ізяславської райдержадміністрації. За його даними, вже на початку Другої світової в колишньому Заславському повіті припинили існування 140 (!) православних церков. Причому більшість із них була розібрана на будматеріали. А польські костьоли, слід гадати, зберігали зі стратегічною метою найближчим часом використати поляків. Адже воювати планували саме на польській території, а до Збруча звідси кілометрів тридцять. По прямій.
А коли постав Ізяслав на Волинській землі? (До речі, Хмельниччина вважається Поділлям, хоча до цього історичного регіону відносяться лише її центральні та південні райони. Північ області – то Волинь. У тому числі Ізяслав і Старокостянтинів.) Так от, першу згадку про Ізяслав(ль) можна знайти в Галицько-Волинському літописі під 1240 роком:
«А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила (князь Данило Галицький. - ред.), що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира. І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків (метальні пристрої. - ред.). Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх».
В принципі, якраз по дорозі від Києва до Галича.
ГЕТЬМАН ВЕНЖИК І НАСТЯ ЗАСЛАВСЬКА
Після Батия Заслав згадується аж в 1390 році. Був це той Ізяслав(ль), чи вже новий – невідомо. Зате відомо, що під його стінами не раз захлинались набіги татарських орд. Мене вразив такий епізод в «Історії Русів»:
«По скону Гетьмана Князя Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів Генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від Короля Жигмунта Першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення, виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і Запорозьких Козаків, розчленивши на багато ватаг, розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли Татари, повелівши їм нападати на Татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська».
Під Заславлем Венжик розбив татарів, продемонструвавши неабияку обізнаність щодо татарської стратегії й тактики. Причому силами самих лише українських (чи правильніше – руських?) військ, включно із запорожцями. Задовго до Вишневецького-Байди. Є версія, що Венжик був дідом Зиновія-Богдана. Якщо це правда, тоді стає зрозумілим, як «простий» чигиринський сотник зумів підняти на війну цілу Січ, а потім приєднав до свого війська ще й більшість реєстрових козаків. Сотник і не підняв би. Натомість якщо ти онук славного гетьмана…
А ще в Заславі жила княгиня Анастасія Заславська. Це вона ініціювала створення Пересопницького Євангелія, на якому присягаються нині українські Президенти. Так, закінчували роботу над цим шедевром у Пересопниці (тепер Рівненський район Рівненської області). Але починалась робота над ним саме в Заславі.
ЩЕ РУЇНИ, І ЗНОВУ – ПОЛЬСЬКІ
Думав, після зворотнього перетину Горині місто мене вже нічим не здивує. Ну, зелене, ну, чисте… На площі перед райдержадміністрацією – порожній п’єдестал, на якому ще недавно стояв вождь світового пролетаріату. На стіні 5-ї школи – напис: «Збір допомоги бійцям на Східному фронті». До фронту – тисяча кілометрів.
За поворотом – ще один міст… Таке враження, що Ізяслав лежить на островах, чи, щонайменше, у дельті великої ріки. Піднявся по сходах до костьолу Святого Йосипа, який стоїть під охороною самохідної гаубиці часів Другої світової. Повернув голову наліво – якісь розвалини. Із першого погляду і не ідентифікуєш – колишній палац культури чи районна поліклініка, яка чомусь стала району непотрібною.
І тільки коли підійшов упритул – зойкнув від несподіванки: та це ж ціле палаццо приблизно тих часів, що й костьол Йосипа: бароко, що вже почало переходити в класицизм. Вразили не тільки залишки багатющого декору – пригнітили розміри палаццо. Не знаю, в якій резиденції мешкав польський круль напередодні першого поділу Речі Посполитою (1772 р.), але навряд чи резиденція волинських князів була набагато меншою за Зимовий палац у Петербурзі. Принаймні, за площею. Втім, Зимовий має три поверхи, а у Новозаславського замку (знайшов таку назву в літературі) було лише два.
Чи все ж таки більше двох? Збереглися зображення замку, на яких окремі його частини таки триповерхові. І жили в ньому все ж не царі. Хоча… Якщо уважніше придивитися до генеалогічного дерева Заславських і Сангушків, які збудували, а потім жили в Ізяславі, їхній рід (Гедиминовичів) набагато древніший і вищий, ніж у нащадків «захудалого» московського боярина Андрія Кобили. Від якого й пішли майбутні самодержці Романови.
…Я продирався крізь кущі, якими заросло не лише подвір’я замку, а і внутрішні покої по самий другий поверх, лаяв подумки і вголос невідомих мені тоді винуватців – а потім зрозумів, що відновити цю розкіш не по силах не те що району – цілій області. Та й навряд чи держава захоче тепер повторити подвиг Віктора Андрійовича, який відновив маєток Кирила Розумовського у Батурині. Там – гетьманська столиця, освячена іменами аж двох гетьманів – Мазепи й Розумовського. А хто в Україні знає за Сангушків? Хіба хтось із цього роду наважиться вкласти сюди кошти… якщо вони в нього є.
О, ледь не забув назвати винних у цій руїні. Наприкінці XIX століття тодішній власник палацу Роман Сангушко змушений був продати маєток російському урядові. А той не знайшов кращого застосування, як перетворити палаццо на… військові казарми. У 1944-му, під час звільнення Ізяслава від гітлерівців, казарми сильно пошкодила радянська артилерія, і пам’ятка барокової архітектури опустилася ще нижче у своєму статусі – радянська армія розмістила тут свої склади й комори. Після того як москалики пішли звідти, відновлювати вже було нічого. Та й економічний стан після московського панування був відомо який.
ДЖЕРЕЛО ТРОЄРУЧНИЦІ
До відправлення автобусу на Хмельницький часу було багато, і я вирішив подивитись, що там, вдалині, за церква біля підніжжя зеленого пагорбу. Вона стояла вже явно за межами міста. Підійшовши, прочитав напис на імпровізованій арці: «Источник Божей Матери Троеручницы».
Ну, все ясно: московські попи вже й на воду свої руки наклали. А місцевість тут чарівна. Називається Бабиною горою. «Попід горою гай…» «Тече вода з-під явора» – і просто у басейн. Очевидно, в Ізяславі живуть лише порядні люди – навіть триметрового паркану навколо будівництва не звели. Я походив по території і не зустрів жодної живої душі (чи ніхто до мене не схотів вийти).
На високій табуретці, вкритій сліпучо чистою серветкою, стояла скриня для пожертв «на строительство храма апостолов Петра и Павла на Бабиной горе возле родника». Не знаю, чи лежали там дійсно якісь гроші – але ніхто не боявся ту скриню залишати напризволяще.
Чому я про це тут написав? Не знаю. Запам’ятовуються останні враження, от такими вони в мене й залишились. Про літописне місто Ізяслав. Більше відоме по польських хроніках.
Михайло Бублик, Хмельницький
Фото автора
