Сир з чорницею та пісня про «брендушки»: Гуцули відсвяткували «Полонинське літо»

На Прикарпатті в урочищі Запідок, що на Верховинщині, 16 липня з танцями і піснями відгриміло «Полонинське літо». Це свято щороку збирає тисячі туристів, які їдуть сюди пізнати звичаї, традиції, культуру та ремесла гуцулів. Ідея свята - урочисті проводи вівчарів на полонину. Втім, насправді горяни ще навесні відправили овець та корів на пасовища. Тому побачити на «Полонинському літі» вівцю пощастить не кожному. Але це точно вдасться переможцю лотереї, яку гуцули розігрують навмисно для розваги туристів.

ПРОДУКЦІЯ ПОЛОНИННИКІВ: ВУРДА З ЧОРНИЦЕЮ ТА СИРИ ВІД "ШВЕЙЦАРКИ"

Окрім лотереї, організатори «Полонинського літа» пропонували гостям концертну програму, кулешу на вогні, гуцульську ватру та найрізноматніші гуцульські вироби. Найперше ті, що виготовляють на полонині.

«Нині всі полонинники з'їжджаються, аби показати свою продукцію. Асортимент - на всі смаки і вподобання. Коли полонинники йдуть в гори, то беруть із собою обов'язково солонину, кулешу, кужбу, на якій варять їсти (кужба - груба дерев'яна пластина з дірками, на яку вішають котел. - Ред.), та кітлики (котли, казани. - Ред.). В селах кожна хата дає худобу на випас. Залишають лише одну-дві худобину біля хати.

Для себе господарі мають кілька літрів молока, решта - віддають на продукцію. Нині полонин, може, є з тридцять , а використовують - лише три, бо в людей поменшало овець. Вовна - дешева, м'ясо не дуже питають, тому й зникають вівці. Кількість корів, навпаки, збільшується», - розповідає Іван Семенюк з села Голови.

Він ходить на полонини з 1975 року. Цього літа, каже, залишився вдома з дітьми та онуками, а на випас відправив теличок, бичків та 90 корів. Фермером себе не називає, хоча на полонині в нього працюють четверо людей, а худоба дає до тисячі літрів молока на день.

«Збираємо його у велику ванну, підігріваємо до 38 градусів, додаємо глєк, шлунки телят. Молоко робиться густим, підкисає. Так виходить добрий сир. Обов'язково робимо бринзу, вурду - солодкий сир. Є солена, малосолена, перчена. Хто що може - те й робить. Сир довго не зберігається, а бринза - до року. З нею гуцули їдять майже усе: і кулешу, і банош, й інші страви», - каже Семенюк.

Олександр Волошенюк працює у батька на полонині «У діда Івана», що під горою Кострич. Вдень, коли випасає худобу, каже, є час збирати ягоди. Тому у сироварінні застосовує не лише давні рецепти, але й експериментує.

«Ми любимо робити різні сири. Вурда з чорницею - це сьогодні наше ноу-хау. Пробували робити з різними ягодами. Додавали малину, але кісточки не всім смакували. Чорниця робить вурду м'якою, ніжною. Вона дуже подобається жінкам, особливо тим, що при надії. Тому й називаємо цей вид вурди «Жіночий сир», - розповідає Волошенюк.

Кілька років тому на одній із полонин Верховинщини почала працювати «швейцарка» (так її називають місцеві). Цього року вона вперше демонструє свою продукцію на «Полонинському літі».

Марія Хмиз - українка з Закарпаття. Зізнається, разом з дітьми та чоловіком-американцем сюди приїхала справді зі Швейцарії, де живуть понад 20 років. Нині вона має фермерське угіддя біля гори Біла Кобила, де село Віпче. Працювати, каже, допомагає сестра з Москви. Їхня продукція - це натуральні ковбаси, сири, овеча бринза і навіть морозиво з натурального молока.

«Ми не займаємось комерцією. Ми все робимо для задоволення, бо прийшли сюди, аби поділитися всім і показати, якою чистою, смачною та якісною може бути тут продукція. Спершу ми звели в горах невеличку хатину, аби приїжджати на відпочинок. Взяли корівку, аби дітям було молоко. Потім - коня, бо ж у горах немає доріг. А тепер у нас є і корови, і коні, і свині, і кролики, і баранчики, і кізки. Вся наша сім'я тепер живе на три країни», - розповідає журналістам Марія Хмиз.

Її продукція дуже смакує іноземним туристам, тому «швейцарка», коли її відволікають журналісти , постійно просить у своїх гостей вибачення англійською: «One minute, sorry, just a moment, please».

МАЙСТРИНІ ПОЛОНИНСЬКОГО ЛІТА

Своїх гостей на «Полонинському літі» зустрічає і заслужена майстриня України Василина Янушевська. Зізнається, їй уже за 70, але вона ще ходить на полонини. У своєму селі Зелене має вдома музей вишивки, де до півсотні її картин. Каже, шиє скоро, бо має талант та любить працю. Гостей вона зустрічає картиною, яку cтворила спеціально на це свято. Раніше, каже, проводи на полонину називали «Полонинська весна», а вівчарів традиційно проводжали з трембітами, піснями та музиками.

«Такого року немає, аби на полонинах нічого не погинуло. На худобу нападають різні звірі: ведмеді, вовки. Гинули й пастухи, коли відганяли хижаків. Жінки теж йшли на полонини з пастухами, бо ж доїли корови. То свято, якому я складаю пісню:

Високі хребти гірськії, лісами укриті, між горами полонини квітками покриті.

Полонини квіти вкрили білі й голубії, голубими брендушками, що аж серце мліє.

Яка файна і весела полонина стала, якби у вінок весільний молода си вбрала.

Від цих квітів запах іде, аж дух забиває, хто подихає цим зіллям, хвороби не має.

І трембіти дають знати, йдемо в полонини, та не всидиш уже вдома ні одної днини.

І трембіти голоснії рано засурмили, збираймося в полонини - всіх повідомили», - декламує Василина.

Марія Рибчук з Криворівні більше 30 років живе у Яворові. На полонини, каже, не ходить. І хоча усе життя працює вчителем математики, але відколи в Яворові - відтоді займається ліжникарством.

«Я потрапила в сім'ю, де свекруха займалась з дитинства ліжникарством. Мусіла-м навчитися. Тепер пробує робити ліжники навіть моя онука. Робота - важка, трудомістка. Вовну розчісуємо на механічних граблях. Аби зробити якісний великий ліжник, треба працювати не менше тижня. Тепер переважно люди питають ліжники з нефарбованої пряжі. То вони мають природній колір: забарвлення - біле, чорне, коричневе. Я додаю лише фарбовані лінії для краси. Для ліжників беремо вовну з Закарпаття. Вона має довгі волокна. Виріб робиться пухнастий. Якісний ліжник має бути такий тугий, аби пальці не мож було пропхати між нитками», - пояснює Марія Рибчук.

Ганна Марфієвич з села Довгополе вишиває з 5 років. Цій майстерності навчила не лише своїх двох доньок, але й дітей з місцевої школи, де організувала гурток вишивання.

«Кожна вишиванка - то як оберіг. Бо як людина у вишиванці - ніяке зло її не візьме. Гуцульська вишиванка вирізняється з-поміж інших узорами, кольорами. Мають бути сині, вишневі, жовті, зелені », - розповідає Ганна Марфієвич. І зізнається: кожний вінок, який шиє молодій на весілля, теж для неї - майже екзамен.

«Як в'яжуться вузли, то в нас кажуть, що молода при надії. Якщо шиєш і на душі важко, молоді довго не будуть жити, а як легко - до щастя», - говорить майстриня.

Ще Марфієвич гостить туристів книшем - святковою стравою, яку гуцули обов'язково подають до весільного столу, - і ділиться рецептом.

«Аби зробити книш, треба зварити в мундирах картоплю. Очистити її. Картоплю мелемо і додаємо яйця, борошно й сіль. З цього робимо тісто і перекладаємо його бринзою, в яку дрібно кришимо цибулю та кріп. У печі тримаємо годину. Це - святкова страва. Як і гуцульські голубці», - розповідає Ганна Марфієвич.

НАГОРОДА ЗА ЗАСЛУГИ ПЕРЕД ГУЦУЛЬЩИНОЮ

«Полонинське літо» - це головне дійство гуцулів, мета якого - вшанувати працю горян, які у складних умовах ведуть господарку та виробляють сільгосппродукцію. Втім, і гуцули вміють подякувати за допомогу.

«Ми започаткували цього року нагороду: медаль «За особливі заслуги перед Гуцульщиною». Першу таку нагороду сьогодні ми вручили Роману Шпеку. Ця людина заслуговує від гуцулів на пошану. Свою трудову діяльність він розпочав на Верховині. Ми ініціювали прийняття Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні». Шпек підтримав цю ініціативу, працюючи свого часу у Верховній Раді та в уряді, долучився до неї. Ухвалення цього закону дало кожному гуцулу і всім горянам доплату до заробітної плати від держави у розмірі 25% і соціальну доплату у сумі 20%», - говорить голова Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Дмитро Стефлюк.

За його словами, нині в Україні налічують до півмільйона гуцулів, які живуть на Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Частина горян виїжджає на заробітки. Ті, хто залишаються, переважно працюють у лісовій галузі, займаються сільським господарством та туризмом. Свята для гуцулів - важливе дійство, яке популяризує їх край і культуру. А тому вони ставляться до них «з усією відповідальністю та піднесеним патріотизмом».

«У зв'язку з проблемами в Криму більше людей приїжджає відпочивати на Гуцульщину. А тут - самобутня культура, побут, традиції , сільське господарство. Я всім заявляю, що гуцули - це українці з великої букви. Вважати себе гуцулом може кожна людина, яка поважає і долучається до нашої культури і обрядів , а ще - матеріально і духовно підтримує гуцулів», - наголосив Дмитро Стефлюк.

Також він зазначив, що наступний Гуцульський фестиваль відбудеться в Коломиї, і запросив усіх бажаючих.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ.