Лицарський світ королеви Бони

Лицарський світ королеви Бони

Укрінформ
Тернопілля, місто Кременець – фестиваль середньовічної культури «Стара фортеця»

28 травня на овіяній легендами горі Боні, у підніжжі якої розташоване старовинне місто Кременець на Тернопільщині, відбудеться щорічний фестиваль середньовічної культури «Стара фортеця».

...А все-таки, цікаво, що подумала б італійка Бона, яка з 1536 року володіла Кременцем – волинським містечком, розташованим на півночі Тернопільщини,  якби хоч краєчком ока глянула на все те, що твориться ось уже понад десять років поспіль на горі, названій її ім’ям?

Напевно, горда володарка відчула би, передусім, сум’яття. Адже одразу побачити стільки міщан тут, на Замковій горі рідко коли можна було навіть у роки її правління. 

Та ще й лицарі! Вони, дужі і спритні, щораз сходяться тут у герці, відчайдушно вдаряючи один одного в шоломи, металеві лати, падають, але згодом... встають усміхнені. Та й придворні панянки, одягнуті за останнім писком тодішньої моди час-від-часу нині прикладають до своїх вух дивні апарати і про щось розмовляють...

Так, королеві Боні було б із чого дивуватися. Хоча, колись її важко було чимось здивувати. Правда, у Кременці й досі побутує легенда про те, що нібито за наказом королеви було протягнуто шкіряний міст від замкової гори, де нині збереглися залишки фортеці, до іншої гори. Місток із телячих шкір, яким Бона щодня прогулювалась, одного дня обірвався. Поки королева падала у прірву, то дуже сильно молилася. І дивом залишилася живою. Тож у подяку за своє спасіння королева побудувала у Кременці під замковою горою католицький францисканський монастир…

Та залишимо сумніви щодо правдивості цієї легенди історикам й повернімося на гору, що носить ім’я Бони, на її вершину, яка майже на 400 метрів здійнялася над навколишньою місцевістю. Тут травневої пори упродовж кількох днів щороку ніби оживає невеличкий середньовічний світ, у який вплелося двадцять перше століття. А все через те, що ще на початку 2000-х молоде подружжя Курницьких – Яна та Віталій із Кременця створили «Волинську школу лицарів». Бо не тільки дуже кохали одне одного, а ще й любили історію, особливо ті її сторінки, що належали до середньовіччя.

- На Тернопіллі така організація – єдина, - розповідає Яна. - Ми вирішили об’єднати навколо себе людей, яким не байдуже історичне минуле свого краю, історія інших держав, їхня культурна спадщина. Тож спільно вивчали давню музику, вбрання того часу, танці, розваги, кухню європейських народів, зокрема, періоду середньовіччя. – А мене більше цікавить зброя того часу, – продовжив Віталій. Цікавлюсь цим давно, перечитав масу літератури, побував у багатьох музеях України, Європи. Маємо справжніх умільців, які виготовляють точні копії лицарських обладунків. Часто їздили до своїх однодумців з інших міст, ділилися всім тим, що дізнавались про наше спільне захоплення. А ще організовували конференції, зустрічі з істориками, краєзнавцями. Спочатку тут провели фестиваль середньовічної культури  «Королева Бона-2005», а вже потім – фестиваль «Стара фортеця», який набув статусу міжнародного. Адже тоді до нас приїхав любитель лицарства з Угорщини, приїжджають і польські ентузіасти з Польщі. Завдяки їм ми й побували на традиційному лицарському фестивалі у Польщі – „Грюнвальд”.

На одному з таких фестивалів на Боні мою увагу привернула група панянок, які на тлі давніх мурів Кременецької твердині виглядали так, ніби вони щойно вийшли із замкового палацу, аби пройтися і обговорити чергові придворні інтриги. У довгих самобутніх сукнях, корсетах, із зачісками, при укладанні яких без сучасного фена точно не обійшлося, дівчата виглядали граціозно. Статечно зупинилися, коли я звернувся до них. Виявилося, що вони – члени клубу історичної реконструкції „Срібний вовк”, який діє у Львові. Про це свідчили й медальйони із зображенням срібної голови вовка на тендітних шийках львів’янок.

– Сукні ми шиємо самі, каже Олександра Плесовських. – Беремо зразки з історичних джерел, з давніх мініатюр. Вимоги до пошиття дуже суворі. То не має бути якась примітивна імітація, а серйозна робота. Тканини – натуральні, ручні шви – видимі, тобто, треба дотримуватися технологій, які були у той час. Ми ще відтворюємо деякі побутові речі, посуд тринадцятого – п’ятнадцятого століть, опанували окремі середньовічні танці... 

А Надія Сеньковська зі Львова каже, що в її середовищі багато людей мають якесь захоплення. Вона і її подруги та друзі обрали собі вивчення і відтворення призабутих зразків культури середньовіччя.

- Знаєте, нас усіх об’єднало це захоплення історією. Подивіться, сюди приїхали хлопці та дівчата не тільки з Тернопільщини і Львівщини, але й з Луцька, Рівного, Хмельницького, Києва. Але, зрозумійте, то не означає, що ми «зациклилися» на цій темі, відірвані від сучасного життя. Адже всі ці фестивалі, свята, конференції, концерти - вони тісно пов’язані з українською  культурою. Все це відновлення давнього, яке ми називаємо «реконструкцією», є  особливе для нас. Наприклад, коли збираєш матеріал для пошиття сукні, то починаєш розуміти багато речей, яких раніше не розумів. Ти так чи інакше вивчаєш життя, побут людей середньовіччя. А це деякою мірою допомагає зрозуміти й проблеми сучасності. – Повірте, - продовжує Надя, - це захоплення потребує певних зусиль, фінансових витрат. Оте пошиття суконь, поїздки на подібні фестивалі… Але ми вважаємо, що воно того варте. То є особливе відчуття, що ти належиш до такої якоїсь особливої спільноти. І, за великим рахунком, нас, власне, не так захоплюють оті лицарські бої чи середньовічні танці, а саме такий стиль життя, який ми обрали. Я, наприклад, не зустрічала хлопців, які займаються реконструкцією і дозволяють собі, скажімо, не дуже делікатно висловлюватися у присутності дівчат. Так що, це все позитивно впливає на поведінку, характер...

Брязкіт металу, гучні удари в щити і шоломи змусили мене подякувати ґречним панянкам за розмову і підійти до групи лицарів, які раз-у-раз сходилися посеред замчища у бойових сутичках. Усе було настільки серйозно, що дійсно можна було подумати: б’ються справжні воїни не на життя, а на смерть. Правда, на той випадок, коли б, не дай Бог, у когось була якась травма, сюди запросили медиків. Але їм, на щастя, роботи не було. Що то є досвід лицарських боїв! Проте, видно з усього, металевим латам, та іншій амуніції дісталося добряче.

– Нічого страшного, - каже Олексій Глушок з Києва. – Ми маємо власні майстерні, де не тільки виготовляємо середньовічну амуніцію, але й ремонтуємо її після ось таких боїв. Наприклад, у нашому клубі „Гессен” є такі умільці, що виготовляють точні копії елементів лицарських обладунків. Я – за фахом історик, і мене це все дуже цікавить, отой неповторний дух середньовічної епохи, коли лицарство набуло найбільшого розквіту, але згодом почало занепадати...

А ще того дня на Боні змагалися лучники, лунали призабуті мелодії, а в парах повільно кружляли мужні лицарі та їхні тендітні дами. Були також середньовічні ігри й забави, звучали легенди про Бону, Дівочі скелі, що поряд із цією вершиною…

Коли вже повертався додому, запитував багатьох учасників фестивалю: що спонукає їх та їхніх друзів збиратися на таких імпрезах? Відповідали, що важко пояснити, чому цим займаються. Казали, то якась така пристрасть, що не хочеться бути таким, як усі, подобається ось така своєрідна самореалізація...

...Вони поспішали, бо наставала їхня черга зійтися у поєдинку з іншими лицарями. І подумалось: напевно, ці молоді красиві люди, які щоразу приїжджають сюди на вершину Бони і приїдуть обов’язково й цьогоріч 29 травня на фестиваль середньовічної культури «Стара фортеця», свій поєдинок, бій за формування власного характеру, вже виграли...

Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-