Українські аміші: життя поза часом

Українські аміші: життя поза часом

2827
Ukrinform
На краю цивілізації у кількох прикарпатських селах уздовж Дністра, добровільно відмовившись від усіх благ людства, живуть сотні сімей

…От як буває. Лаштуєшся у дорогу, подумки намічаєш собі ті чи інші об’єкти, де варто побувати і сфотографувати їх, аж раптом, вже під час мандрівки стається щось таке непередбачуване, що змінює усі твої плани, зачіпає тебе і залишається згодом найбільш яскравим спогадом від отих мандрів.

Подібне трапилось і тоді, коли під час прес-туру кілька катамаранів несли нас течією Дністра посеред каньйоноподібної долини.

Пропливаючи біля села Стінка Бучацького району на Тернопільщині, ми побачили групу людей на березі Дністра. Здалеку було видно, що то – жінки і діти. І коли вже підпливли ближче до них, метрів за 50, я взяв у руки фотоапарат.

Потужний фотооб’єктив вихопив у кадрі віз, на дишлі якого виднілась купа різнокольорового виполосканого шмаття, поруч – дітлахи, підлітки, жінки, які прали у річці білизну. А коли люди на березі побачили блиск об’єктива – одразу ж, немов за командою відвернулися. І дорослі, і малі. Я пробував ще і ще раз зняти їхні обличчя, емоції, очі, але ніхто з тих дивних людей більше так і не повернувся у мій бік…

А тим часом наш катамаран відпливав далі, і десь за хвилин двадцять за черговим меандром ріки дністрові скелі закрили собою оті маленькі фігурки людей, котрі, видно з усього, вперто не хотіли, аби їх хтось фотографував.

«Що то за люди були? Якійсь дивні, бояться фотоапарата, – звернувся я до нашого штурмана і головного керманича сплаву, інструктора з Тернополя Тараса Королюка. – А-а, та це – «українські аміші», або – «кашкетники», як їх ще називають у народі, – відповів Тарас.

І розповів мені історію про цих людей, що насправді чимось нагадують амішів – представників аскетичної християнської спільноти чисельністю у понад 200 тисяч осіб, котрі нині живуть у США і Канаді. Саме вони, аміші – прихильники суворої патріархальної традиції. Значна більшість із них принципово відмовляється від звичних для нас благ цивілізації – електрики, водогону, центрального опалення, газопостачання, телефонів, радіо, телебачення. Характерно, що аміші носять одяг і головні убори тільки певних кольорів і фасонів, їздять на возах, запряжених кіньми. Їхньою вірою забороняється служити в армії, фотографуватися, керувати автомобілем, користуватися комп'ютером, носити годинники й обручки. До речі, шлюби аміші укладають лише зі своїми єдиновірцями. А сім'ї, як правило, багатодітні, навіть по 10-15 дітей…

«Так ось, – продовжив Тарас Королюк. – Громади таких людей, що сповідують усталені, але дивні для нас традиції та закони, живуть на обох берегах Дністра – у селі Мостище Івано-Франківської області та в селах Стінка, Космирин і Сновидів Бучацького району на Тернопільщині. Часто їх називають «кашкетники», через те, що чоловіки, від дітей – і до дідусів носять переважно кашкети. Незважаючи на те, спека надворі чи холод. Ці головні убори вони або шиють самі, або купують на базарі.

Узимку, звичайно, чоловіки одягають шапки. А дівчатка і жінки – усі в хустках, часто – різнокольорових, яскравих, нехай навіть благеньких, але обов’язково хустка мусить бути. Узагалі, аміші щодо одежі – невибагливі. Носять те, що зручно, попри те, що в інших це може викликати здивування», – каже Тарас.

За його словами, села, де живуть «кашкетники», нагадують одноманітну колонію. Уздовж дороги – одноповерхові хати, жодного електричного стовпа, відсутні газові труби, немає телевізійних антен. Усю їжу українські аміші готують виключно на дровах, бо кажуть, що електрикою користуватися їм не дозволяє віра. Перуть у річці, прасують великими прасками, які нагрівають на печі. Але більш як скромні хатки і подвір’я – в ідеальній чистоті, діти доглянуті, незалежно від того, скільки їх.

Основний транспорт, яким пересуваються «віруючі», а саме так ще називають цих людей в інших селах, – коні та фіра.

Тарас Королюк розповів, що родини у селах живуть переважно за принципом «комуни». Колективно для громади закуповують продукти за гуртовими цінами, шукають, де дешевший товар, і купують його із запасом. Будинки своїм одновірцям громада будує методом «толоки». Сьогодні – одному, через місяць – іншому.

А за що ж живуть галицькі аміші? Працюють в основному чоловіки. І то сумлінно, добросовісно. Їдуть на заробітки у великі міста, часто їх можна побачити на будовах у приватників у Києві, Івано-Франківську, на Буковелі, в Тернополі й Львові. Ті, хто запрошує на роботу амішів, знають, що вони не тільки нічого не вкрадуть, але й не п’ють, невибагливі до їжі, абсолютно точно й добросовісно виконають усе, що замовив господар. Діти в таких родинах «не дотягують» до 11 класів. Вже десь після дев’ятого їдуть разом із батьками на заробітки, а дівчатка залишаються вдома допомагати матерям доглядати своїх молодших братиків і сестричок. Єдина молитва, яку визнають «кашкетники» – це «Отче наш». Кажуть, що до Бога вони звертаються простими, зрозумілими словами, просячи у нього сили, здоров’я, праці для рук. А ще – допомогти жити у злагоді у своїй родині та з іншими людьми…

…Тарас завершив оповідь, налягаючи на весло, і ми все швидше віддалялися від того місця, де я силкувався піймати у фокус фотоапарата погляди цих людей, званих «амішами» чи «кашкетниками».

Здалося, що там, на невеликому шматочку найбільшої ріки, яка розмежовує Тернопільщину і Прикарпаття, застиг час. Там, на краю цивілізації, де життя поза часом, пройшла межа й між минулим і нинішнім днем. Це там, у мальовничому куточку Галичини десятиліттями люди не асимілювалися, зберегли своєрідну автентичність, дивуючи інших своїм побутом, способом життя, нехитрою філософією, яка допомагає їм виживати і жити….

…Коли через кілька днів повернувся зі сплаву Дністром, вже вдома, переглядаючи кілька тисяч зроблених фотографій, спіймав себе ось на чому. Поміж фото чудернацьких дністрових скель, руїн замків, печер відлюдників і водоспадів, чомусь особливе відчуття викликали своєю безпосередністю і простотою кілька світлин. Саме оті, де на березі Дністра стоять жінки і діти, що відвертаються, ховають погляд від фотоапарата, а на довжелезному дишлі старого воза сушаться різнокольорові випрані речі…

Як їм нині там, амішам, що ось-ось вступлять у літо 2017-го?

Може, варто поїхати туди ще раз? Щоб уже не випадково, не з катамарана, кинути оком на цих дивних для нас людей, а побути серед них хоч би день. І розповісти про побачене там, на краю цивілізації. Де життя – поза часом.

Олег Снітовський, Тернопіль

Фото – автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-