Чому фемінітиви дратують і що стоїть за мовними суперечками

В останні роки тема фемінітивів перетворилася на справжній «червоний прапорець» або гостру штрикачку для палких дискусій. Цікаво, що цей прапорець опинився не стільки в царині професійної лінгвістики, скільки в епіцентрі політичних баталій. У публічному просторі позиції часто поляризуються: частина середовищ скептично ставиться до активного нормування фемінітивів, тоді як інші наполягають на їх широкому впровадженні.

Здавалося б, українськомовні носії, які роками відчували закиди у «відсталості» чи «недорозвиненості» мови, мали б першими вітати нові форми. Це був би логічний крок: творити власні терміни на заміну англіцизмам і так само впроваджувати і творити фемінітиви. Проте надія не справдилась. Натомість з’явилося чимало охочих таврувати фемінітиви як «немилозвучні», видаючи власне суб’єктивне невдоволення за професійну компетенцію. Багато хто й досі тримається за звичні радянські форми, відмовляючись від будь-якої «фемінізації» мовлення.

Для дискредитації фемінітивів сьогодні активно використовують ті ж інструменти, що й колись для боротьби з українською мовою загалом: фейки та знецінення. Згадаймо хоча б «Азіровку»: Ніколай Азаров, за однією з версій, навмисно використовував покручі, аби зробити мову смішною, недолугою. А його «соратник» по втечі в Росію Алєг Царьов лякав аудиторію «штрикалками» та «сильожилками», намагаючись виставити новий правопис абсурдним та недолугим. «Пілотка» та «послиця» – з тієї ж сфери.

Попри цей спротив, з 2019 року фемінітиви в Україні стали законними. Словотворчі суфікси на позначення жінок (а їх не так вже й багато) задали ритм публічній комунікації. Нацкомісія зі стандартів державної мови вперше з часів появи нової держави почала роботу над нормами мови, впускаючи ці форми в офіційні сфери. Однак після зміни складу Комісії темп цієї роботи, за оцінками експертів, сповільнився, що частково пояснюють складністю узгодження мовних норм і різними підходами в науковому середовищі. Зокрема, пригальмувалась робота внесення змін у Класифікаторі професій. Ці зміни потрібні для того, аби офіційно записувати у трудові книжки жінок у жіночих відповідниках: «журналістка» чи «уповноважена» (парадокс: досі Уповноважена із захисту державної мови, як і Уповноважена з гендерної політики, в офіційних документах мають чоловічу форму назви «уповноважений» саме через відсутність в класифікаторі жіночого відповідника).

Тож ситуація залишається неоднозначною. Недавня заява голови Нацкомісії Юлії Чернобров Укрінформу про «необов’язковість» вживання фемінітивів знову розбурхала професійну спільноту. Саме це стало приводом для фахової дискусії: в Укрінформі відбулася пресконференція «Чому вживання фемінітивів має значення», де експерти спробували з’ясувати головні «тригерні» точки. Під час конференції членкиня Нацкомісії Наталія Мазур пояснила позицію органу. Комісія має затверджувати стандарти, спираючись на висновки Інституту української мови НАН України. Проте мова – це живий організм, і лексичні одиниці, зокрема фемінітиви, не піддаються жорсткій стандартизації так, як термінологія.

За словами Наталії Мазур, ще у 2021 році Комісія намагалася унормувати назви професій у медицині. Проте Інститут української мови розкритикував підхід із механічним додаванням суфіксів як занадто спрощений. Науковці застерігають від обмеження мовних ресурсів лише одним способом творення слів, закликаючи зважати на загальне мовне розмаїття та традиції номінації.

На противагу такому обережному підходу народна депутатка Євгенія Кравчук наголошує на соціальній важливості питання: «Фемінітиви в професіях важливі, бо вони акцентують на присутності жінок у тій чи іншій сфері».

Ще чіткіше на захист жіночих форм виступає радниця міністра освіти і науки з гендерних питань Олена Харитонова. Вона розглядає фемінітиви як інструмент демократії та спосіб виходу з тіні: «Робота з мовою – це боротьба за символічну владу. Це спосіб для жінок опиратися невидимості. Чому чоловічий рід у назвах професій став нормою у владних кабінетах, а жіночий – у сферах підпорядкування (як-от «прибиральниця»)? Мовна диференціація завжди пов’язана з політикою».

Олена Харитонова переконана: якщо держава не захищає свою мовну територію, її опанують сусіди. Фемінітиви для неї  –  не насильство над мовою, а переналаштування комунікації для спільноти, де жінки складають половину населення. Без належного найменування жінок неможлива повна демократія.

СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИЙ ЗРІЗ: ЧОМУ МОВА СТАЄ ПОЛЕМ БОЮ?

Щоб зрозуміти, чому звичайне додавання суфікса викликає таку бурю емоцій, «Укрінформ» звернувся до соціолінгвістки, докторки філософії Ольги Шевчук-Клюжевої. Пані Ольга працює на стику мови та суспільства; свого часу вона була у складі Нацкомісії, коли розроблявся Класифікатор професій та впроваджувалася гендерно збалансована лексика (як-от офіційна назва «День захисників і захисниць України»).

На переконання експертки, фемінітиви «тригерять» суспільство не через складність мовного явища, а тому, що «це точка перетину кількох дуже чутливих сфер: мови, політики, ідентичності і певних соціальних змін».

Йдеться насамперед про зміну звичних моделей: люди реагують не на самі слова, а на відчуття «хитання норми». Мовець за своєю природою прагне до економії зусиль у мовленні, а фемінітиви змушують напружуватися – узгоджувати граматичні конструкції, до яких ми ще не звикли, шукати нові і незвичні форми.

Як зазначає Ольга Шевчук-Клюжева, Україна взяла на себе низку європейських зобов'язань щодо гендерної чутливості. Це шлях демократичного світу, де мова має відображати реальну присутність жінки в соціумі. «Це про видимість, повагу, зміну соціальних ролей і, зрештою, про наші європейські зобовʼязання у сфері рівності».

І ще один важливий чинник: ідентичність та історія. Фемінітиви – це не новітнє явище. Століттями вони були природною частиною української мови, але пізніше, за радянського часу, були нівельовані, зокрема через русифікаторську мовну політику. «Мені здається, що основна проблема з нашим суспільством і темою фемінітивів є те, що нам недостатньо інформації про те, як їх використовувати і чому ми, власне, маємо це робити. Немає пояснень, що фемінітиви – це не нове явище для української мови. Століттями їх використовували – від князів і княгинь – є пам'ятки, які фіксують фемінітиви. По суті, це повернення до того, що і так було в українській мові» і що надовго «поклала під прес» радянська мовна політика. А сьогодні ми створюємо нові форми слів, оскільки жінки давно є тими, хто працює і експертками, і економістками, і докторками, і професорками.

УКРАЇНСЬКІ ФЕМІНІТИВИ: МИ НЕ УНІКАЛЬНІ

Ольга Шевчук-Клюжева наголошує: спротив фемінітивам – це не суто українська проблема. Схожі дискусії переживає чимало європейських країн. «Попри те, що польська мова легко творить фемінітиви, там також тривають палкі суперечки. У них є Rada Języka Polskiego (Рада польської мови, головний дорадчо-консультативний орган у питаннях використання польської мови, що діє при Польській академії наук, – ред.) і там є певні роз'яснення, де пояснюють і потихеньку починають використовуватися фемінітиви. І там теж такий шалений спротив, хоча польська мова може це явище нормально репрезентувати в своїй мовній системі».

У Швеції, за словами Ольги Шевчук-Клюжевої, довго точилася дискусія довкола впровадження нейтрального займенника для позначення осіб: «Але з'явилися роз'яснення у медіа, і тепер це не є такою величезною проблемою».

Німеччина та Франція: у цих країнах наразі панує варіативність. Державні інституції йдуть шляхом рекомендацій, а не наказів, шукаючи баланс у мові, який би задовольняв усіх носіїв. Тим паче форми «фемінізації» у цих мовах дещо відрізняються від української.

Експертка зазначає, що людській природі властиво спрощувати і економити мовлення. Наприклад, в англійській мові є проблеми з додаванням жіночих варіантів, це складно вимовляти і читати. «І хоча це ускладнює англійську мову, але все одно вони йдуть таким шляхом, бо це про повагу, це про вагу до людини. Тому я не бачу тут якихось страшних проблем адаптуватися людям до цих змін і переконана, що люди готові, їм треба просто допомогти».

Як же вгамувати агресію та допомогти суспільству сприймати фемінітиви природно? Соціолінгвістика пропонує кілька кроків. Найголовніший з яких  –  державна стратегія і комунікація, пояснення потреби і появи фемінітивів, рекламна кампанія і єдиний державний підхід до потреби творити фемінітиви.

Наступний крок складніший, адже йдеться про світоглядну сферу: позбутися стереотипу «меншовартості» щодо жіночих форм назв. Скажімо, в академічному середовищі досі побутує думка, ніби назва «професорка» звучить менш значуще, менш «круто», аніж «професор». «Чим більше в нас буде молодих професорок, тим легше цей процес відбуватиметься», – переконана Ольга Шевчук-Клюжева.

Науковці мають відстежувати процеси у мовленні, відбирати ті варіанти, які приживаються, «бо ми потім беремо корпус текстів, дивимось, пояснюємо, як воно працює або не працює». Наприклад, є питання щодо того, чи варто у множині використовувати окремо жіночі і чоловічі варіанти, як-от «студенти та студентки» чи «вчителі і вчительки». Співрозмовниця пояснює: вживання збірних понять («студентство») або форм множини («шановні вчителі») вже показує повагу до обох статей, і в таких випадках не обов'язково дублювати кожне слово.

ЯК, ДЕ І ЧОМУ: ПИТАННЯ ФЕМІНІТИВІВ ТА НОРМИ

Тож головний дефіцит сьогодні – це брак професійної інформації. «Нам катастрофічно не вистачає рекомендацій від профільних інституцій. Якби фахівці надали чіткі поради, як і для чого використовувати ці поняття в публічному дискурсі, це значно полегшило б і сприйняття, і прийняття фемінітивів у повсякденному мовленні», – підсумовує експертка.

Для цього існує мовне планування, мовний менеджмент і, за словами Ольги Шевчук-Клюжевої, у ситуації, коли немає чітких рекомендацій, зручних словників, професійних пояснень, мовна практика починає розвиватися стихійно: «І саме тоді з’являються відчуття хаосу і надмірні емоції. Напевно, займатися цими питаннями мають молоді люди, для яких це трошки більше, ніж про суфікси, це про систему та повагу».

Соціолінгвістична ситуація в Україні загалом, на думку співрозмовниці, специфічна, але не унікальна, є чимало прикладів, які можна брати і з ними творчо працювати. «Так само і з фемінітивами, це взагалі суто лінгвістичне явище. І наша задача як лінгвістів – сісти, подивитись як воно працює, дати ті рекомендації, буквально на дві сторінки, дати інструменти, які найкраще працюють».

У цій дискусії дедалі чіткіше окреслюється головне: мова змінюється незалежно від того, чи встигають за цими змінами окремі частини суспільства та інституції. Відтак ключовим стає не стільки саме питання «дозволів» чи «заборон» фемінітивів, скільки здатність державних і наукових інституцій виробити зрозумілі, зважені й доступні рекомендації, які допоможуть суспільству прийняти потребу використання фемінітивів, адаптуватися до цих змін без зайвих конфліктів, вимог чи знецінення. Як резюмує Ольга Шевчук-Клюжева: «Мова точно рухається вперед, і в нас є два варіанти: чи будемо ми цей процес супроводжувати, чи знову наздоганяти».

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: divoche.media