Українська національна ідея: фата-моргана чи реальна консолідуюча сила?
Україна воює, реформується, бореться за себе у світі, але досі не має чітко сформульованої національної ідеї. Питання: чи це слабкість, чи, навпаки, ознака гнучкості й відкритості? І чи потрібна нам єдина ідея в час, коли кожен має свою правду?
ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ НАЦІЯ МАЄ ДОЗРІТИ
Один із сучасних українських філософів якось зауважив, що національна ідея – то цілковита марниця. Мовляв, зазирніть навіть у Вікіпедію: там про національну ідею написано лише чотирма мовами: українською, татарською, казахською та російською, а от, наприклад, про американську мрію – чи не всіма мовами світу… Втім, хай там як, тема «української національної ідеї» непокоїла уми багатьох українців у різні часи: і в столітті ХІХ, і в XX, і нині.
«Ми говоримо про національну ідею, коли якийсь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення та розвиток, свою долю та призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі, – так визначив сутність національної ідеї єврейський філософ і релігійний мислитель Мартін Бубер. Це досить розлоге формулювання, а от данська королева висловилась простіше і лаконічніше: «Данська національна ідея – це скромність». А що є українська національна ідея?
УКРАЇНСЬКІ ПРЕЗИДЕНТИ ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ
За 34 роки української незалежності в нас було 5 президентів, на сьогодні маємо 6-го. Всі вони, так чи інакше, говорили про українську національну ідею.
В одному з останніх інтерв’ю перший президент України Леонід Кравчук розмірковував: «Національна ідея – це фата-моргана. У кожного вона своя. Коли на початку незалежності ми злякалися слова «ідеологія» (бо в радянські часи вона була направлена проти людини), то подумали, а чим можна замінити цей термін. Хтось придумав тоді, це був точно не я, «національну ідею». І почали навколо неї вести дуже серйозну розмову, проводити конференції, зустрічі. Коли ж не було позитивних наслідків, то кожен президент говорив: національна ідея не працює.
Я не розумію, що то є таке. На кожному етапі нація ставить перед собою конкретні завдання. Проведіть зараз соціологічне дослідження в будь-якому регіоні, і я поставлю запитання людям: чого ви більш за все хочете? Вони скажуть – миру. Нині це корінне питання. Тільки-но ми досягнемо миру, то завдання зміняться і умовна націдея буде іншою…»
Леонід Кучма казав таке: «На мою думку, національну ідею не треба формулювати ніяк. Національна ідея – це не те, що формулюється. Це те, що відчувається нацією та об’єднує її, коли час приходить. Захотів хтось відібрати свободу – нація піднялася на спротив. Прийшов ворог захопити землю – нація згуртувалася на оборону. Ось це відчуття того, як треба діяти, завжди безпомилкове. Воно у сотні разів цінніше найкрасивішої ідеї, яку хтось сформулює. Національна ідея вже закодована в нації, якщо вона справді нація, а не «населення території». Мабуть, національна ідея – це і є бути нацією, а не населенням». Щоправда раніше, ще за своєї каденції, Кучма констатував, що «Національна ідея в Україні, на жаль, не спрацювала...»
Третій президент незалежної України Віктор Ющенко сформулював власне бачення так: «…для українців національна ідея – це свобода. Тому що свобода – це больова точка української нації. Події історії, новітньої чи періоду сто-триста років тому, засвідчують що питання свободи є тим, по якому українці не готові до жодних компромісів. Всі роки президентства я говорив про національну ідею, в якій було багато компонентів, аби утримати нашу країну на шляху незалежності, європейського вибору, національного самоусвідомлення, відновлення свого культурного коріння».
Президент-утікач Віктор Янукович видав сентенцію в своєму дусі, що «Національна ідея – не шльопати язиком».
Петро Порошенко, який ішов у 2019 р. на президентські вибори з гаслом «Армія. Мова. Віра», дуже підходящим до матриці національної ідеї, але з яким він, тим не менш програв, про саму національну ідею висловлювався наступним чином: «Дискусія про «національну ідею» нагадує мені пошук квітки папороті. Ніхто не бачив, як цвіте та рослина, і ніхто ще не знайшов скрижалів, на яких викарбувано нашу національну ідею.
Її не можна виписати в законі, впровадити президентським указом чи запатентувати як винахід Академії наук. Втім, поки вчені, політики, журналісти ламали списи і зривали голос, національна ідея склалася природнім шляхом. Це – свобода, права людини, незалежність і добробут, які повною мірою будуть гарантовані лише тоді, коли Україна стане членом ЄС та НАТО. Наша національна ідея – це ідея українсько-європейська».
Шостий президент України Володимир Зеленський наголосив: «Ми іноді шукаємо національну ідею… Для кожного з нас може бути своя національна ідея. Але подивіться на спільні цінності, які ми захищаємо, – це і є національна ідея. Самостійність, незалежність, наша Україна».
Тож попри різні політичні погляди та орієнтації, майже всі (п’ять з шести) очільники української держави виявилися близькими, фактично солідарними у розумінні концепту української національної ідеї.
ПИСЬМЕННИКИ, МИТЦІ, НАУКОВЦІ ГОВОРЯТЬ БАГАТО РІЗНОГО, ЗАТЕ – ОБРАЗНО
В українських письменників, митців, творчої інтелігенції на зорі української незалежності, тобто наприкінці 80-х – початку 90-х, було чимало сподівань на українську національну ідею, про яку вони висловлювались вельми поетично та натхненно. Хоча, як зауважив філософ Мирослав Попович, спочатку навіть у програмі Руху не було і згадки про те, щоб Україна була незалежною державою. Наприклад, український поет Дмитро Павличко, один із засновників Руху писав, що національна ідея – «це творець, захисник, відновлювач і будівничий державності народу, його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознака інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату».
Згодом погляди стали не те щоб прозорішими, але лаконічнішими. Так, письменник Тарас Прохасько стверджує, що «українська ідея пов’язана з таким собі лагідним сидінням. І героїка, і ментальність, і сила, і поразки пов’язані з цією прив’язаністю до власного місця».
Культуролог Михайло Рябчук називає національну ідею «якоюсь поетичною метафорою, яка в наукові категорії важко лягає». Саме тому її (або національну ідеологію) ніхто й не створив, «бо ніхто толком не може сказати, що воно таке».
Історик Ярослав Грицак теж не вірить в її існування і порівнює з пошуком «філософського каменю, який перетворював би будь-який метал на золото або дарував вічну молодість», а ще стверджує, що в понятті «національна ідея» він ставить наголос на перше слово і запевняє, що «нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію. Хочеш бути сильним – модернізуйся!»
Письменниця і публіцистка Оксана Забужко в есеї для проєкту Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України» застерігала: «…національна ідея – це суто філософське поняття. Тут варто пам’ятати слова Хосе Ортеґи-і-Гассета, що національна ідея – це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у вічності. Це сенс буття народу, його, як казав Геґель, «репліка в драмі світового духа», про яку цей народ може в своєму історичному житті лише приблизно здогадуватися, через різні форми самореалізації… Національна ідея – це взагалі не рівень політичних програм «сьогодні на завтра», це той рівень «пташиного польоту» над історією, з якого й держава в цілому виглядає всього лиш одним з епізодів у «біографії» народу…»
Зрештою, відомий митець Лесь Подерев’янський дуже лаконічно, майже як королева Данії, сформулював українську національну ідею: «Якщо треба, то ми шарахнемо».
ФІЛОСОФИ. ТОЧНО СКАЗАВ КЕБУЛАДЗЕ
Український філософ Мирослав Попович, один із фундаторів групи «Першого грудня» зауважив: «Національна ідея повинна бути, і тому намагаються її найти… Раніше, коли запитували, чи є в Україні національна ідея, це означало: чи хоче Україна незалежності? Хоче, вже має. А що далі? Далі у всіх цивілізованих країнах випливає те, що не називають національною ідеєю, а певними політичними проєктами. Ми не бачимо цих проєктів, тільки особи. Нація, яка не об’єднана спільним проєктом майбутнього, втрачає життєздатність».
Філософ, релігієзнавець Ігор Козловський вважав, що «Нам потрібне зріле громадянське суспільство. Це явище потрібно виховувати як національну ідею».
Філософ Вахтанг Кебуладзе бачить національну ідею по-своєму: «Національна ідея – це дуже небезпечна тема. З одного боку, вона начебто потрібна. З іншого боку, це дуже небезпечна річ, бо я боюсь тут пошуку якогось третього шляху. От Росія шукала третій шлях і завершила фашизмом і нацизмом… Мені здається, що Україна – це органічна частина Європи, європейського світу, нашої західної цивілізації. Мені завжди було очевидно, що Україна не може здійснитися як незалежна повноцінна держава у відриві від цієї цивілізації. Що цікаво, сьогодні стає зрозумілим, що не лише Європа потрібна Україні, а й Україна потрібна Європі. І не лише через війну. Я маю на увазі, насамперед через війну. Але це не лише військова потуга, не лише армія. Ми, просто, є абсолютно органічною частиною цього світу, і без нас цей світ не буде повноцінним. А ми – без нього… Тому якщо у нас і є національна ідея, то вона очевидна – це Європа. Це західна цивілізація».
А це думка відомого українського філософа Володимира Єрмоленка: «Українська ідея – це утвердження свободи там, де тобі нав’язують рабство. Це свобода попри рабство, життя всупереч нелюдським умовам, існування й надія попри її відсутність. Contra Лесі Українки. Усе це наповнює український нерв. Утвердження свободи там, де тобі нав’язують рабство».
Тож ось такі погляди, такі рефлексії. Можливо, українська національна ідея – це не фіксована формула, а жива енергія спротиву, гідності й пошуку себе. Вона не потребує єдиного визначення, бо існує в дії, в досвіді, у виборі свободи. А все інше – лише слова.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото Укрінформу.
