Слово проти обставин: як 85 років тому де Голль підняв Францію з колін
В історії кожної країни бувають драматичні моменти, від яких залежить її подальша доля. Інколи дрібниця може перевернути хід історії. Правдиві слова, сповнені віри у перемогу і люті до ворога, – не просто надихають. Вони запускають спочатку незримі, але з часом потужні процеси національної консолідації у здавалося би безнадійній ситуації. Перемога починається з палкої віри небагатьох серед зневір’я більшості. Тож як вдалося французькому генералу змінити долю своєї батьківщини?
КАТАСТРОФА ФРАНЦІЇ, АБО «ХАЙ ЖИВЕ ГАНЕБНИЙ МИР!»
18 червня 1940 року, польський емігрант у Франції, затятий франкофіл Анджей Бобковський, написав у щоденнику: «Піднялись приблизно о сьомій. Небо похмуре, збирається на дощ. Німці з Францією вже розправились і на погоду їм плювати. Польський вересень і французький травень-червень були однаково сонячними і ясними. …Слабка і бідна Польща і велика заможна Франція за часом захищались однаково. Ми і всі інші вважали нашу оборону ганебною. Французька оборона на цьому тлі – просто злочин. Ми хотіли захистити себе, але було нічим, утім вони не хотіли захищатися взагалі. Цікаво, чи зможе Франція оговтатись від удару…» Раніше: «Я не вірив. Був вихований на Франції. А зараз що? Валиться – і то валиться ніби тихцем, рветься, як нитка, навіть без звуку».
Так, Франція впала несподівано швидко. 14 червня, без бою, здався Париж. 17 червня 84-річний маршал Петен, герой Вердена часів Першої світової, людина з бездоганною репутацією, якій беззаперечно довіряли всі французи, оголосив про перемир’я з німцями. Тисячі біженців, деморалізовані солдати, буржуа, що переймалися власним бізнесом, домогосподарки, професори університетів, усі зітхнули з полегшенням: «Нарешті!» Слова про мир, нехай і ганебний, будь-який, аби мир, слова, які підсвідомо так прагнули почути – нарешті пролунали, до того ж, із вуст людини, яку не запідозриш у зневазі до Франції. Петен очистив совість французів від почуття провини. Суспільство отримало короткотермінову індульгенцію. Можна було продовжувати жити далі, роблячи вигляд, ніби нічого й не сталося. Палка прихильниця Петена американка Гертруда Стайн, котра теж на ту пору мешкала у Франції, писала: «…з’явилось майбутнє… люди наче прокинулись… Всі були щасливі, тому що чоловіки живі й багато хто з них повернулися додому».
ЯК ФРАНЦУЗЬКИЙ ГЕНЕРАЛ ДЕ ГОЛЛЬ ОПИНИВСЯ У БРИТАНІЇ
Але не всі французи тішились такому миру. Не всі поділяли радість від перемир’я з ворогом, який щосили натягував на себе овечу шкуру, щоб виглядати цивілізованим і толерантним, адже для Франції гітлерівці обрали дещо іншу політичну тактику закабалення – максимально еластичну. До незгодних належав генерал де Голль. Під час наступу німців на Францію, він командував 4-ю бронетанковою дивізією, яка билась хоробро, але під шаленим тиском ворога змушена була відступити. Після того його призначили на посаду заступника воєнного міністра в уряді Рейно. Фактично тоді ж маршал Петен обійняв посаду державного міністра. Де Голль, улюбленець Петена ще з часів Вердена, був прибічником активних бойових дій і опору, натомість маршал наполягав на тому, що Франція, враховуючи нерівність сил, задля порятунку нації має капітулювати перед Німеччиною. Позиція Петена переважила. Уряд Рейно подав у відставку, Петен став прем’єр-міністром. Зважаючи на високий ризик арешту, де Голль змушений був просити політичного прихистку в Британії.
ПЕРЕТНУТИ ЛА-МАНШ, ЯК ПЕРЕЙТИ РУБІКОН
Ким був де Голль на момент своєї несподіваної появи в Англії? Можна сказати, що фактично ніким. Нелегалом і дезертиром, який утік із армії та самовільно звернувся до французів із закликом до спротиву окупантам. До слова, за це на батьківщині його засудили до страти. Бунтівний генерал перетнув Ла-Манш на біплані разом із представником Черчилля, генералом Едвардом Спірсом 17 червня. Це було, без перебільшення, схоже на перехід Рубікону. Багато років по тому, коли письменник Андре Мальро запитав де Голля про той драматичний момент, генерал узяв його руки в свої й після паузи з болем у голосі сказав: «О, Мальро, це було жахливо».
На Черчилля французький генерал справив позитивне враження: британському прем’єр-міністру імпонувало, що де Голль «горить» ідеєю порятунку Франції. До речі, щодо Франції: де Голль ще з юності до екзальтації обожнював батьківщину, називаючи її «казковою принцесою», «Мадонною», яка зійшла з фресок і беззастережно вірив в її унікальне призначення.
Згодом Черчилль зрозуміє, що отримав надзвичайно складного союзника. Деякі висловлювання і дії француза доводили його до нестями. Так, його бойовий дух захоплював, але іноді хотілося «прибити». Один із радників де Голля зауважив, що «генералові постійно потрібно нагадувати, що головний ворог – Німеччина, а не Англія». Одна з причин такої поведінки – генералу, крім іншого, потрібно було доводити власну незалежність і значущість, щоб його не вважали «маріонеткою англосаксів». Якось він зауважив, що надто бідний, щоб кланятись. А хтось додав, що «він не міг дозволити собі йти на компроміси з-за однієї простої причини – у нього не було з чим іти на компроміси».
НЕЗРУЧНА РІЧНИЦЯ І ЗАКЛИК ДО СПРОТИВУ
Почувши прохання де Голля про надання ефіру для радіозвернення, британський прем’єр-міністр погодився одразу. Прикметно, що промову на ВВС, яка транслювала програми на довгих хвилях, тож яку могли чути і в окупованій Франції, де Голль проголошував у день поразки Наполеона під Ватерлоо, яка вирішила долю Європи на 100 років уперед. Неприємна дата. Але він не думав про минуле, натомість сконцентрувався на поточному моменті з прицілом у майбутнє.
Коли де Голля в студії попросили сказати щось, щоб перевірити звук, він промовив лише одне слово: «Франція». Промову готував швидко, потім дав на узгодження британцям. Ті трохи відцензурували, пом’якшили – боялися, щоб текст не видався французькому уряду в Бордо надто різким, що могло б підштовхнути його до ще більш тісної співпраці з німцями, зокрема й передати їм французький флот.
Генерал не опускався до лайки на адресу капітулянтів. Натомість надав перевагу жорстким і неприємним фактам. Його промова була сповнена риторичних зворотів, до того ж, виявилась певною мірою пророчою. Про що говорив де Голль? Про те, що битва за Францією можливо й програна, але Франція не самотня. Разом із Британією, а також за підтримки «величезних промислових ресурсів США», вона обов’язково вистоїть: «Ми все ще можемо дивитись у майбутнє… Доля світу поставлена на карту». Потім закликав усіх французьких солдатів і офіцерів згуртуватися довкола нього для подальшої боротьби. Як зауважує британський історик Ентоні Бівор, «…його промова, завдяки хвилеподібним повторам класичного ораторського мистецтва, була схожа на поетичний барабанний дріб». Вона нагадувала магнетизм музики «Болеро» Моріса Равеля.
Наступного дня де Голль виступав знову. Найдовша промова була проголошена 22 червня. Петен прийняв принизливі умови, тож де Голль зміг говорити більш різко: «Примирення приведе Францію до рабства. Рабство породжує ще більше рабство». Його рішучість поставила жменьку непокірних французів у вигнанні в один ряд з урядами у вигнанні інших окупованих держав, таких як Польща, Норвегія, Голландія, Бельгія, Люксембург. Він знову наголосив, що «це не просто війна між Німеччиною і Францією. Це світова війна» і що промислова міць США зрештою візьме своє.
Мало хто з французів чув його першу промову, але невдовзі вона набула розголосу – її надрукували не тільки англійські, але й навіть деякі регіональні французькі газети.
«ФРАНЦІЯ ПРОГРАЛА БИТВУ, АЛЕ ФРАНЦІЯ НЕ ПРОГРАЛА ВІЙНУ!»
Цієї знаменитої фрази не було в промові де Голля від 18 червня 1940 року. Вона з’явиться згодом, на не менш знаменитій прокламації «До всіх французів» від 3 серпня, надрукованій накладом 1000 примірників у Лондоні. Підписаний генералом де Голлем з його штаб-квартири на Карлтон-Гарден, 4, цей новий заклик знову був адресований «усім французам», військовим і цивільним, незалежно від їхньої професії, соціального походження і місця проживання. Плакат розклеювали по всьому Лондону, а також в усіх великих англійських містах. Антуан де Сент-Екзюпері у своїх «Воєнних нотатках» дозволив собі елегантно виправити де Голля: «Скажіть правду, генерале, Франція програла війну. Але її союзники її виграють». Утім гордий, затятий, невдячний, зарозумілий де Голль і не збирався визнавати підтримку союзників: ані Англії, що дала йому прихисток у найдраматичніший момент його життя, ані потузі Сполучених Штатів Америки, без чиєї підтримки перемога була б примарною.
…Виступаючи 25 серпня 1944 року з балкону ратуші визволеного за підтримки американців Парижа, він скаже про «зламаний, змучений, але визволений Париж». Визволений «не кимось, а французьким народом», «…за допомогою самої Франції, тобто… істинної Франції, вічної Франції».
ЯК НАСПРАВДІ РОБЛЯТЬ НАЦІЮ «ЗНОВУ ВЕЛИКОЮ»
Тож саме із 18 червня 1940 року почалася нова сторінка в історії Франції, так само, як і в біографії де Голля: з нічим особливо не примітного бригадного генерала він перетворюється на справжнього політичного лідера Франції, на її епічного героя і спасителя. За великим рахунком, він наодинці і всупереч долі, не тільки власній, але й долі країни, відмовився визнавати поразку від нацистської Німеччини, так фатально покірно прийняту законним французьким урядом, продовжив боротьбу в Англії, зумів мобілізувати величезні як внутрішні, так і зовнішні сили і ресурси, підняти хвилю руху Опору, і перемогти.
Це був голос іншої – нової Франції – Франції пристрасної, войовничої і безкомпромісної. Романтичний прагматик де Голль, до якого спочатку ставились із недовірою і підозрою, фактично підняв Францію з колін. Знову зробив її великою державою. Ввів у коло держав-переможниць. Вселив віру в перемогу, консолідував на боротьбу. Зрештою, відновив честь і національну гідність французів, без яких нація втрачає не лише силу, але й душу.
Світлана Шевцова, Київ
Довідка:
Шарль де Голль (1890-1970), французький військовий діяч, державник і політик, засновник П’ятої Республіки та її перший президент (1959-1969). Під час Другої світової війни очолив рух «Вільна Франція», відмовившись визнати капітуляцію перед нацистською Німеччиною. Після війни відігравав ключову роль у відновленні Франції. Відомий як прихильник сильної держави, національного суверенітету та «особливого шляху» Франції у світі.
Перше фото: Вікіпедія
