Історія Укрінформу - літопис України

Усі сто вісім років, скільки існує наше агентство, воно веде безперервний, сумлінний літопис подій в Україні і світі. А як починався його власний літопис, за яких обставин воно було створене?

Перші сторінки укрінформівської історії творилися в бурхливий період завершення Першої світової війни, падіння в Росії царського режиму, потужного руху за національне самовизначення народів, у тому числі й українського. В Україні цей рух очолила Центральна рада, лідером якої став видатний історик Михайло Грушевський. Він та його соратники зробили перший крок на шляху створення національного інформагентства, організувавши при ЦР пресове бюро. Однак на цьому й зупинилися. Зі сформуванням українського уряду на чолі з Володимиром Винниченком тема інформагентства кілька разів порушувалася на його засіданнях. Навіть були дані конкретні доручення. Але тогочасні події, передусім кривавий більшовицький рейд на Київ Муравйова, ці наміри віддалили.

До них повернулися тільки в березні 1918-го, коли Рада Народних Міністрів затвердила статут Українського державного інформаційного агентства. Але справу з розгортанням його діяльності загальмувала відсутність коштів. Доки їх шукали, за підтримки німецького військового командування замість Української Народної Республіки постала Українська Держава. За сім з половиною місяців її існування гетьману Павлу Скоропадському вдалося досягнути певних позитивних політичних результатів, насамперед того, що Україна була визнана незалежною державою багатьма країнами світу, двадцять з яких уклали з нею дипломатичні відносини.

Створення Українського інформаційного агентства (УТА) входить до переліку цих результатів. Гетьман добре розумів усю важливість і необхідність інформаційної складової для популяризації своєї діяльності, тому не зволікав з її формуванням. Чому він вибрав на роль організатора агенції Дмитра Донцова? До цього його схилили кілька причин. Донцов був тоді відомою політичною фігурою: журналіст, громадський діяч, філософ, активний член Української демократично-хліборобської партії і, що не менш важливо, – прихильник гетьмана. Його при царі переслідували за політичну діяльність, двічі заарештовували, ув’язнювали.

Після другого ув’язнення він емігрував до Австро-Угорщини, навчався у Віденському та Львівському університетах, в другому з них здобув звання доктора права. Крім того, Донцов активно співпрацював як публіцист з тамтешніми інформаційними агентствами, набувши тоді певного досвіду. 

Лінія східного фронту Першої світової війни тривалий час не дозволяла йому потрапити до Великої України. І тільки в березні 1918 року він знаходить місце у вагоні австро-української торгової делегації, яка з Відня повертається до Києва. Там і тоді й сходяться дороги Донцова та Скоропадського.

Свою підтримку Павла Скоропадського Дмитро Донцов означив тоді так: «У гетьмані я хотів бачити, власне, такого організатора пробудженої зі сну, ще не оформленої, української стихії, в дусі її давніх, воскрешених в слові Шевченка, історичних традицій...». Очоливши УТА, Д.Донцов мав можливість контролювати основні інформаційні потоки в державі. За своїми службовими обов'язками він знаходився в тісному контакті з гетьманом, членами його кабінету, іноземними дипломатами, кореспондентами закордонних газет та агентств. А це значить, що він міг реально впливати на політичний курс країни. Варто зазначити, що УТА розміщувалися в триповерховому будинку під номером 25 на Хрещатику (приблизно за триста метрів від нинішньої офісу Укрінформу). На жаль, він не зберігся до наших днів, в архівах вдалося знайти лише кілька фотографій цієї споруди.

Дослідники відзначають, що до створення УТА оперативна інформація вітчизняній пресі надходила досить безсистемно. Агентству ж, виходячи з його завдань (вони визначалися як висвітлення всіх найважливіших подій громадсько-політичного та соціально-економічного характеру, які відбувалися і в Україні, і за її межами), вдалося досить швидко подолати цей недолік. Воно розгорнуло широку кореспондентську мережу в провідних центрах України, Німеччини і Австрії, забезпечило обмін інформацією з низкою зарубіжних інформаційних агентств. У той складний час Дмитру Донцову з великими труднощами вдалося налагодити на досить високому рівні інформаційне забезпечення діяльності гетьманського уряду. Агентство готувало і розсилало матеріали «за трьома розрядами»: ґрунтовні матеріали, короткі повідомлення і телеграми. Всі матеріали були українськомовними, що викликало обурення деяких впливових російськомовних видань.

Невдовзі передплатниками УТА стали десятки газет і журналів, видання товариств і компаній, громадських організацій, зокрема, «Просвіти», органи губернського і земського самоуправління, мистецькі, релігійні, військові та інші осередки і формування.

Але співпраця Донцова й Скоропадського тривала лише кілька місяців. Донцов з часом розчарувався в політиці гетьмана, зокрема через його загравання з донським отаманом П.Красновим, який вважав гетьмана союзником у відновленні неподільної Росії з Україною в її складі. Шляхи Донцова і Скоропадського остаточно розходяться. Донцов не тільки пориває всі стосунки з гетьманом, а й стає його непримиренним критиком і суперником.

Скоропадський 14 грудня 1918 р. оголошує про своє зречення з посади глави Української держави і відбуває до Німеччини. Драматичним був той час і для самого Донцова. Діячі Директорії, які прийшли до влади і відновили Українську Народну Республіку, вбачали в ньому прихильника гетьмана, і колишній керівник Української телеграфної агенції мав бути заарештований. Його врятував майбутній засновник ОУН полковник Євген Коновалець, який на той час був очільником Січових стрільців і знаходився в Києві. З його допомогою 13 січня 1919 року Донцов виїхав з Києва до Швейцарії, де очолив пресово-інформаційний відділ української місії в Берні.

У той час, як засноване Павлом Скоропадським Українське телеграфне агентство виробляло свою інформаційну політику для нової української держави, російські більшовики та їх прихильники в Україні теж відчували потребу в інформаційному органі, який би оперативно поширював повідомлення про їхню політику і справи. Відповідно, взялись за його створення. У березні 1918 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет підписує постанову про створення Українського телеграфного агентства (надалі, аби відрізняти агентство від утвореного гетьманською Українською державою, зватимемо його – УкТА). Головне його відділення знаходилося в місті Катеринославі (нинішній Дніпро), в будинку колишнього губернського управління, кімната №2. Отже, ця адреса теж пов’язана з історією створення агентства. Чому Катеринослав? Бо саме тут 17–19 березня 1918 року відбувся II Всеукраїнський з’їзд Рад, делегатами якого було понад 1250 представників багатьох міст і регіонів України, переважно східних, які ще контролювалися радянським урядом.

Більшовики почали «розгортатися» досить швидко: до кінця березня агентство розпочинає свою діяльність у Харкові, Кременчуку, Полтаві, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві та деяких інших містах. Тоді було врегульовано й питання про статус його повідомлень – вони повинні були передаватися телеграфом, як і урядові телеграми, і доставлятися до місця призначення не пізніше, ніж за півгодини після прийняття з апарата.

Подальші події розвивалися настільки стрімко, що вже 18 квітня 1918 року ВУЦВК і радянський уряд України проводять свої засідання в Таганрозі, який за умовами Брестського миру вважався українським містом. Тут Народний секретаріат реорганізовується в бюро для керівництва повстанською боротьбою «в тилу окупантів», так звану «дев’ятку» на чолі з М.Скрипником. Фактично це був штаб для організації повстанської боротьби на території України, яку контролювали німецько-австрійські війська та збройні сили УНР. У таганрозьких нарадах брав участь і тодішній керівник агентства Рудольф Гальперін (під псевдонімом Гарелін).

Народився Рудольф Гальперін 1882 року у Києві, в родині купця. Вчився в Київському університеті. За участь у студентській сходці під час студентських виступів у грудні 1900 року був виключений з цього навчального закладу і відданий до царської армії як солдат. Згодом за роботу в Київському комітеті РСДРП та співпрацю з редакцією газети «Искра» неодноразово потрапляв до царських в’язниць, а потім на поселення до Сибіру. Після революції 1905 року нелегально емігрує на Захід, але невдовзі знову повертається до Росії. Тут відразу ж потрапляє під суд, котрий запроторює його до Петропавловської фортеці у Петербурзі. З початком Лютневої революції Рудольф Гальперін повертається до революційної роботи. У Києві стає членом редакційної колегії газети «Голос социал-демократа», його обирають депутатом міської думи. Зі створенням Української народної республіки (радянської), працює в редакції її вісника. Тож його призначення на посаду завідувача УкТА не було випадковим.

Після встановлення в Україні радянської влади Гальперін обіймав низку керівних посад: працював членом колегії Наркомату юстиції УСРР, на партійних конференціях та з’їздах КП(б) України у 1923 – 1927 роках постійно обирався членом її ревізійної комісії. В одному з її складів працював з Д. Коротченком, який пізніше став одним з керівників радянської України. Згодом, однак, згадки про нього в архівних джерелах зникають. Все, що вдалось з`ясувати: Р.Гальперін був репресований під час «великого терору» 1937–1938 років, коли стратили чимало євреїв – партійних, радянських та господарських працівників Східної України. Серед них – і перший керманич УкТА. Радянська революція безжально «пожирала» своїх недавніх «героїв». З утвердженням радянської влади, більшовицька преса стає рупором винятково однієї політичної сили, що було проголошено у резолюції «Про партійну і радянську пресу» VІІІ з’їзду РКП(б) у березні 1919 року.

Коротко – про діяльність нашого агентства під вивіскою «БУП». Його відділення і редакції на зайнятих радянською владою територіях організовували випуск стінних газет-багатотиражок, публікації яких інформували про діяльність влади, стан справ на фронтах, міжнародні події. Випускалися також «Вікна БУП» – агітаційно-пропагандистські малюнки й карикатури актуальної тематики. У Києві його співробітниками, зокрема, були М.Кольцов, Л.Нікулін, В.Катаєв, Ю.Олеша, П.Тичина, І.Кулик, С.Пилипенко, Г.Хоменко, а дещо пізніше – М.Трублаїні, Іван Ле, які згодом стали відомими письменниками. Що цікаво, розміщувалося БУП у будинку під номером 25 на Хрещатику, де раніше працювало УТА, очолюване Д.Донцовим.

Нетривалий час керівником БУП був відомий партійний функціонер-більшовик Микола Лебедєв. Народився він у сім’ї військового лікаря. Революційну роботу розпочав у Петербурзі. Очолював редакції цілого ряду видань. Помер від грипу-«іспанки», маючи чимало інших хвороб, отриманих під час каторжних етапів та відсидок в царських тюремних казематах. 

На думку дослідників історії преси, БУП було не стільки організацією для збору інформації для преси, як потужною інституцією для підготовки закритих інформаційних оглядів та аналітичних записок про внутрішнє державне становище і політику зарубіжних країн, особливо тих, які межували з радянською Україною. Проблемою було й те, що редакції газет не завжди друкували матеріали, які надавало БУП, бо багато з них не мали ні авторського стилю, ні інформаційного креативу, говорячи по-сучасному. Саме тоді й було вирішено залучати до співпраці з БУП відомих тогочасних письменників, журналістів із яскравою, а головне доступною широкому загалу манерою письма. 

Насамкінець додамо, що матеріали БУП були обов’язковими для друкування в центральних та місцевих виданнях, що виходили на територіях, де було встановлено радянську владу. Виходили ці видання не тільки українською й російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами. На початку 1920 року Бюро української преси і Російське телеграфне агентство (РОСТА) були об’єднані. На території України нова структура функціонувала під назвою УкРОСТА (Українське відділення РОСТА). Керівником УкРОСТА став Давид Ерде. УкРОСТА мало телеграфний зв’язок з 35 містами України, стінні газети агентства видавалися у понад 150 містах і містечках. На жаль, так і не вдалося знайти повну біографію Д.Ерде. Відомо лише, що народися він 1894 року. Отже у 1920 р., коли він керував УкРОСТА, йому було 26 років. Та незважаючи на молодість це був вже досвідчений журналіст. І не тільки досвідчений, а й надзвичайно працьовитий, плідний у творчому плані. За часів сталінщини він був репресований, а його книги потрапили до списку заборонених і були вилучені з бібліотек.

В історії нашого агентства помітною датою є 21 квітня 1921 року. Саме того дня воно було перейменоване в Радіо-телеграфне агентства України. Ініціював і здійснив цю спробу Володимир Іванович Нарбут. Поміж колишніх керівників інформаційних служб України – попередників нинішнього Укрінформу – постать В.Нарбута, без перебільшення, є однією з найбільш знакових. Особливо якщо врахувати, що він увійшов в історію ще й як видатний поет, фундатор літературного руху акмеїзму, авторитетний політичний і громадський діяч.

Народився В.І.Нарбут у квітні 1888 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер село Червоне Глухівського району Сумської області) в збіднілій дворянській сім'ї козацько-старшинського походження. Один із його братів – видатний художник Георгій Нарбут, що став, зокрема, автором перших державних знаків Української Народної Республіки, зокрема, банкнот і поштових марок.

Володимир Нарбут у 1906 році закінчує із золотою медаллю Глухівську гімназію. Цьому не перешкодила важка хвороба, внаслідок якої йому ампутували п’яту на правій нозі, через це він кульгав на цю ногу. Після лютневої революції 1917 року зблизився з лівими есерами, пізніше – з більшовиками. Обирався до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів. У цей час ледь не загинув – на його родинний хутір напали бандити. Вони прострелили В.Нарбуту кисть руки (її довелося ампутувати). До серпня 1919 року перебував у Києві, де брав участь у видавництві кількох журналів. Потім потрапляє до Ростова-на-Дону, де його арештовують білогвардійці. Під час жорсткого допиту він, щоб врятувати життя, підписав відмову від подальшої політичної діяльності. Згодом цей папірець відіграв драматичну роль у його житті. У1920 році відряджається до Одеси, де очолює Одеське відділення УкРОСТА.

Невдовзі В.Нарбут переїздить до столиці тогочасної України Харкова. Саме тоді він ініціює створення Радіотелеграфного агентства України – РАТАУ. Збереглися документи засідання Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК) за 21 квітня 1921 року, на якому В.Нарбут виступив з ґрунтовною доповіддю. Цей день і вважається датою створення РАТАУ. Його керівником було призначено В.Нарбута. Дещо пізніше ВУЦВК затвердив «Положення про Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ)». Воно отримало статус централізованого урядового інформаційного відомства при ВУЦВК. 

Були свої резони назвати агентство радіотелеграфним. В умовах пореволюційної розрухи, зокрема телеграфно-телефонного господарства, саме на радіо зробили ставку як на оперативний і надійний засіб зв'язку та передачі інформації. 

До речі, саме РАТАУ виступило ініціатором радіофікації України. Тривалий час, аж до вісімдесятих років минулого століття воно передавало частину своєї інформації споживачам саме через радіоефір, у вигляді оперативних вісників новин.

У 1922 році Володимир Нарбут переїздить до Москви, де працює (до 1927 року) на керівній посаді у відділі преси ЦК РКП (б), пізніше – ВКП(б). У 1928 році «вигулькнула» ота записка, яку В.Нарбут написав у ростовській в’язниці на вимогу білогвардійського слідчого – про те, що він начебто відмовляється від політичного життя. Це було представлено як звинувачення у "приховуванні низки обставин, пов'язаних із перебуванням у полоні в білих". Наслідком цього стало виключення з партії, звільнення з роботи.

До 1936 року йому доводиться заробляти на прожиття випадковими літературнини гонорарами. Та вже у жовтні 1936 року В.Нарбута арештовують як "українського націоналіста". У липні 1937-го його засуджують до ув'язнення терміном на 5 років і відправляють до пересильного табору поблизу Владивостока. Пізніше він потрапляє до Магадана, де 14 квітня 1938 року був повторно засуджений і розстріляний. 1956 року В.Нарбута було повністю реабілітовано за відсутністю у його діях складу злочину.

*  *  *

Абревіатурі РАТАУ, придуманої нашим славетним попередником Володимиром Івановичем Нарбутом, судилося довге життя – сім десятиліть, аж до того дня, коли агентство отримало нинішню назву.

За сто вісім років, які минули від часу створення агентства, в його історії, як і в українській загалом, сталося безліч подій. Але, на превеликий жаль, як і тоді, в 1918-му, Україна знову переживає драматичні часи, на її багатостраждальній землі знову палає вогонь смертоносної, руйнівної війни. І її розпалювачі – тепер уже внуки й правнуки сумнозвісного Муравйова та його ординців. Вони знову хочуть поставити нас на коліна, повернути в імперське ярмо. Але часи докорінно змінилися. Тоді, 108 років тому, Європа і США від нас відвернулися. Тепер вони, як і весь прогресивно-демократичний, цивілізований світ, – нас підтримують. І Україна вже зовсім не та. За три з половиною десятиліть самостійності вона сповна відчула всі переваги вільного від осоружної імперії життя і незалежного розвитку. 

…Під час директорування в Українській телеграфній агенції Дмитро Донцов вів щоденник. На його сторінках знаходимо, зокрема, запис про зустріч з керівником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: “Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?” – “Якраз тому, Мануїльський”, – відповів Донцов. І ще одні слова, точніше – заклик Дмитра Донцова приведемо з його філософсько-публіцистичної спадщини: “Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію”…

І, як свого часу було за Донцова, наше агентство в наші дні веде сумлінний літопис українського життя в усіх його проявах, безперервно висвітлює найважливіші події сучасної світової історії. Воно залишається нині єдиним загальноукраїнським ЗМІ, яке творить цей літопис ось уже сто вісім літ.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства