П’ятого квітня 2024 р. власкор Укрінформу Ольга Звонарьова, виконуючи свою журналістську роботу в рідному Запоріжжі, потрапила під ворожий ракетний удар. Перелом стегна, ушкодження руки, велика крововтрата... Потім – численні операції, місяці на витяжці.

Десятого травня 2025 р. разом із родинами, які борються за повернення з полону своїх близьких – захисників Азовсталі, Ольга взяла участь у забігу солідарності. Вона подолала маршрут завдовжки сім кілометрів.

Поєднання цих двох фактів – найкраща ілюстрація характеру нашої журналістки. Ще можна додати: за кілька тижнів після поранення вона (з ушкодженою, нагадаю, рукою) уже передавала новини на стрічку, за місяць – долучилася до створення спільного редакційного матеріалу, а за п’ять – повернулася до роботи у звичному для себе ритмі.

«Мене чомусь довго ніхто не вітав із Днем журналіста, Днем радіожурналіста, іншими профільними днями, а для мене це було так важливо! Я от дуже відчуваю, що це моє свято, я до нього дотична. Мені завжди хотілося, щоб саме воно мене стосувалося!» – каже Оля.

Тендітна, але сталева. Вразлива, проте незламна. Вимоглива до себе й уважна до людей. Професійна й максимально щира.

Справжня українська журналістка.

«ФІЛОЛОГІЇ НЕ БУДЕ, А БУДЕ ЖУРФАК»

- Як ти взагалі прийшла в журналістику? Коли зрозуміла, що це – твоє?

- У школі вчилася в класі з поглибленим вивченням української мови й літератури, йшла на медаль, тож думала вступати в наш Запорізький національний університет на філологічний факультет. Але на вечірніх підготовчих курсах у перший день одну пару ми позаймалися саме філологією, а друга була «журналістська», бо в той час університет саме вирішив відкрити такий факультет, і в нашій групі частина людей збиралася туди вступати. І після цієї пари я вдома сказала: все, філології не буде, а буде журфак. Зараз уже й не пригадаю, про що там нам розповідали, але мені дуже сподобалося!

На третьому курсі ми поїхали на виробничу практику у Львів, я працювала там у місцевій газеті й остаточно зрозуміла, що це моє. Там зробила перший свій репортаж, про якийсь концерт, зрозуміла, що можу працювати оперативно.

На останніх курсах в університеті вже мала вільне відвідування, бо працювала чи не в усіх газетах, які виходили в місті. У щоденці отримала досвід написання матеріалів «сьогодні на сьогодні»: ми виїжджали на події, брали коментарі, робили фоторепортажі... І до випуску я вже мала професійний досвід, до екзаменів із суто «журналістських» дисциплін могла й не готуватися.

Після навчання якийсь час працювала у пресслужбах, і паралельно – на новинних сайтах: сиділа на стрічці, виїжджала в область, робила великі репортажі. Тоді і зрозуміла, що мені подобається саме онлайн-журналістика.

Я і в декреті побула зовсім трошки. Власне, у пологовий поїхала вночі після дня роботи. Зателефонувала звідти зранку, попередила, що сьогодні не прийду, бо народжую. З мене всі поржали, подумали, що жартую. А вже через кілька місяців почала виходити на роботу. Часто і доньку зі собою брала, всі вже її знали: о, Соня прийшла!

У дипломі в мене було написано, що я працівник інформаційних агенцій, і це мене дуже дивувало: де в нас ті агенції – і де я? Згадала про це, коли влаштовувалася в Укрінформ. Тут мені близько те, що є і новини, і можливість робити великі тексти.

- Чи війна змінила твоє ставлення до професії?

- Повномасштабна війна відрізала можливості їздити туди, куди ми звикли, бачити звичні речі. І я себе в якийсь момент зловила на тому, що мені перестало бути цікавим щось, крім війни. Але так не може бути, це навіть страшно.

Коли в 2014 році у нас з’явилися воєнні кореспонденти, я ними захоплювалася. Чи вважаю я себе такою, як вони? – Ні, для мене це хтось інший, хто спеціалізується тільки на цій темі. Потім ми почали їздити на фронт, до бійців, і в мене в голові виникло питання: а чи це і є військова журналістика, чи вона про щось інше? Бо ми ж їдемо до людей, і знову вмикається моя любов до історій, до чогось особистого. Війна – це ж люди. Зброя – це зброя, але воно ж то про людей. Я не розуміла, чи «такі» репортажі в мене виходять, чи їх взагалі хтось читає... Війна похитнула мою певність: чи я вмію це робити, чи краще не лізти, а зануритися в якісь міські теми і їх розвивати?

Після поранення сумніви ще посилилися. Ти озираєшся – і не розумієш: чи поїдеш іще на фронт? Чи поїдеш на місця прильотів? Але сидіти вдома, писати маленькі новинки – так я теж не можу. Я візуал, але не телевізійник. Люблю фоторепортажі: мені подобається, коли пишу – і для підсилення є фото, яке допомагає все побачити.

Війна змінила моє ставлення в тому плані, що я усвідомила: можна спочатку бачити тільки війну, а потім відкрити щось інше, яке нікуди не ділося. Усі втомлюються від війни, від новин, усього цього болю, і треба просто ширше дивитися на все.

«УДОМА РОЗУМІЛИ: ЩОСЬ СТАЄТЬСЯ – Я ЇДУ ПРАЦЮВАТИ»

- Тобто зараз у тебе уявлення, що журналістика – це насамперед історії людей?

- Журналістика для мене – це життя, чесно. Я живу тим, що роблю. У лікарні було відчуття, що життя стало на паузу або й узагалі закінчилося. От я звідси вийду – і що? Що робитиму? Наче я зникла, нічого не вмію, нічого не хочу вміти.

Журналістика – це життя, люди, історії людей... Те, чим я живу. І я не можу розділити: це робота, а це життя...

Я згадую історію, як у нас перекривали люди трасу Запоріжжя – Сімферополь, бо в них тривалий час не було світла через якусь аварію. Я кажу: я поїду знімати. Мама: і я з тобою. Ну добре, поїхали. Уже вечір, темно. На таксі мчимо. Приїжджаємо, спілкуємося з тими людьми. Я пофоткала, зробила новину... І мама каже: це круто!

Потім були події більш неприємні. Стався вибух у нашій інфекційній лікарні, я туди поїхала вночі... Удома всі розуміли: якщо щось стається – я сідаю і їду, подобається це комусь чи ні. Навіть якщо з малою кудись їдемо: щось сталося – виходимо з маршрутки, йдемо знімати. Аварія, багато загиблих – мала лишається десь на СТО, я прошу персонал за нею подивитися, сама відпрацювала і по неї повернулася. Я не сприймаю це як роботу – я цим живу.

- А як родина до цього ставиться?

- Тепер, після травми, – не дуже ок. «Там без тебе обійдуться, а ми – ні». Раніше було більше розуміння, що я маю там бути, зняти, висвітлити. Тепер, якщо я їду в не дуже безпечне місце, це сприймається нервово. Хоча розуміють: якщо я вирішила – все одно поїду.

- Перед ракетним ударом 5 квітня ви їздили до бійців, і в машину влучив уламок чи міна...

- Ми тоді поїхали до хлопців у 118 бригаду, знімали роботу артилерії. Коли поверталися додому, їхали дуже швидко, бо вже ворог починав відповідати на роботу наших. І збоку від машини прилетіла міна, уламок від якої влучив у наше авто. У мене був диктофон: коли ми їздили у відрядження, я його клала в бронежилет, вмикала на початку поїздки, а вимикала, коли ми вже перевдягалися десь у безпечній зоні. І коли я потім відслуховувала цей запис, то чітко почула момент влучання. Власне, я і тоді це почула, бо сиділа саме з того краю, куди прилетіло, і бачила, де воно впало в полі. Потім, коли ми з хлопцями вже зупинилися – на каву, попрощатися, – вони показують: о! діромаха скрізна в машині. Ми з Дмитром (Дмитро Смольєнко – друг і колега Ольги, фотокор Укрінформу, – ред.) її ще пофоткали, зробили селфі... Памятаю, тоді написала тобі, і ти сказала: може, закінчуй із цими поїздками. А я: поки є можливість, будемо їздити. Це був кінець березня.

- Цей випадок постфактум сприймається наче попередження: уже невдовзі ти потрапила під той обстріл. Скажи, чи може бути якийсь «знак», після якого ти сама вирішиш зупинитися? Вирішиш: усе, я зав’язую, міняю формат роботи, не їжджу «в поля»?

- Зараз у мене важкий момент як для журналістки. Я просто бачила свою маму, що приїжджала до мене в лікарню. Вона намагалася завжди бути в настрої, приховувала свої переживання. Хоча в неї є проблеми зі здоров`ям, вона ніколи мені не скаржилася, трималася. Але я знала, що, поки я там лежала, їй було дуже важко. Як і моїй бабусі, з якою я дуже близька, і моїй дитині, хоча від неї я ніколи не бачила ні сліз, ні паніки: усе норм, у школі все добре, – жодного натяку, що в неї щось не виходить. Коли я вже вийшла з лікарні, дізналася, що в мами було кілька днів, коли вона була зовсім не в ресурсі, їй викликали швидку. Але мені ніхто не казав.

І в той момент я зрозуміла, що якщо працюватиму в тому ж темпі й режимі, то родина просто не витримає. Насамперед мама.

Воно й раніше, коли ми сиділи в бліндажі під обстрілами, бувало страшно, звісно, але ще й постійно в голові було, що телефон у мене на «літаку», мама зараз не додзвониться і себе накрутить.

Чи можна було б їздити і не казати? – Мабуть, але мама вже була насторожі і з недовірою ставилася до моїх слів.

Вирішальним чинником стало розуміння, що дитині треба готуватися до вступу, і я не можу її підвести. Я постійно маю бути на ногах в усіх сенсах цього слова. Ми взимку їздили з нею на іспити, і це було фізично важко, ніхто з домашніх з нею поїхати б не зміг. Якби я на той час ще не відновилася, то просто не вивезла б, і дитина втратила б шанс вступити туди, куди вона хоче.

Тому на терезах, з одного боку, – мої амбіції журналіста, а з другого – родинне, материнське. Для мене вибір очевидний.

Раніше я їхала туди, куди покличуть, і тільки в машині могла вже спитати, куди, власне, прямуємо. Багато чого відкладала на потім: потім погуляємо, потім відпочинемо, потім поїдемо до подружки в Дніпро, а поки що попрацюю, познімаю, відпишу щось... А тоді поїхала зранку знімати посівну – і «потім» не настало.

Тепер зважую ризики. Уперше не поїхати на цікавий для мене репортаж було дуже важко, я прям плакала. Хоча, здавалося б, чого ти плачеш? Ти ж сама так вирішила. Але перед собою було не ок.

- А те, що Соня хоче стати журналісткою, ти схвалюєш, приймаєш чи відмовляєш її?

- Ми з нею про це говорили. Я не хотіла, щоб донька була журналісткою. Бо якщо вона буде репортером чи новинарем, працюватиме в такому ж режимі, як я, то приділятиме замало часу й уваги родині, яка в неї колись же буде. Але вона вибрала такий факультет, де журналістика не в чистому вигляді, там ще йдуть комунікації, тобто це не про новини і не про репортажі, а про вміння спілкуватися, бачити щось цікаве. Мені здається, вона поки що не дивиться в бік «новинарки», а більше спрямована на комунікацію. Можливо, стане пресаташе в якомусь відомстві. Але це її вибір, побачимо, як складеться.

- Є журналісти, на яких ти взоруєшся?

- Мені дуже подобається те, що робить команда Ukraїner. Я на них підписана, слідкую. Дуже подобається, як вони вміють бачити маленькі деталі – і робити з них крутезні речі.

Дуже подобається, як працює ВВС, їхні відео, рилзи. Було кілька випадків, коли вони приїжджали до нас знімати наслідки ворожих обстрілів, ми були з ними на одних об'єктах, але я побачила зовсім інші речі, інші історії. Наче ми були не просто в різних містах – це було взагалі про різне. Мені подобається, які вони роблять акценти, знаходять різні штуки.

Конкретних прізвищ я не хотіла б називати, але ці дві команди мені дуже подобаються.

«ЛЮБЛЮ, КОЛИ ЛЮДИНІ ЦІКАВО ЗІ МНОЮ ГОВОРИТИ»

- Тобі простіше розмовляти з людьми, коли ти підготована до зустрічі з ними, до інтерв'ю, чи коли ви просто зустрічаєтеся і ти шукаєш контакт тут і тепер?

- Мабуть, раніше я б сказала, що треба підготуватися. Але коли ми почали їздити на фронт... Точно пам'ятаю першу поїздку до хлопців-мінометників. От як до неї підготуватися? Я не знаю, до кого ми їдемо. Хто там буде? Скільки йому років? Ким він був до того? – Нуль інформації. Я перечитала, здається, всі репортажі, які можна було знайти, про мінометників, про мінометні розрахунки. Усе було більш-менш однакове, різниця – в історіях розрахунків: хто звідки. Ми приїхали до хлопців, сіли з ними у дворі... Вони сидять – і я сиджу. Що в них питати? Це взагалі моя перша поїздка до військових! Але якось контакт налагодився, ми розговорилися, і по ходу почали будувати цю розмову. У такій ситуації простіше отак.

Якщо ж ідеться про якихось посадовців, тут я, звісно, готуюся.

- А яка розмова тобі приємніша і цікавіша?

- Залежить від людини. Але правильніше все ж мати в голові якусь базу, від якої можна відштовхнутися, а інше вже по ходу «начіпляється». Якщо їдеш порожньою, то потім буває прикро, коли починаєш розшифровувати, щось в інтернеті шукати – і розумієш, що це все вже було. І постає питання: а що ж нового я тут напишу? Тому якщо є можливість щось дізнатися наперед, стараюся це розшукати, щоб не повторювати те, що вже було в інших. Звісно, є моменти, коли ти не можеш цього зробити.

З нещодавніх таких прикладів: ми їздили в Дніпро, де спілкувалися з Іваном Марчаком із центру Superhumans. Ми поговорили, і він мені не розповів кількох речей, які я знала про нього, читала. Я думала, у процесі дізнаюся  додаткові подробиці. Але він не захотів говорити на певні теми. Я не знаю, чому він це комусь раніше розповів, може, настрій так склався. Ну, я прийняла це. Мені він розповів про інше.

Я дуже люблю, коли людині цікаво зі мною говорити.

- А як тобі вдається приїхати до абсолютно незнайомих людей, що роблять свою роботу, і в такий обмежений проміжок часу встигнути їх розговорити?

- Ми просто говоримо. От іще в машині їдемо і дорогою починаємо розмовляти, потім біжимо – і теж говоримо. У мене був випадок, коли в диктофоні виявилося лише сім хвилин запису. Ну отак, скільки є – стільки і твого. Я подумала: що я із цих семи хвилин зроблю? Добре, хоч людина говорила швидко, то це можна на два помножити (сміється). Але людина була така класна, такі говорила класні речі, що вистачило і тих хвилин. А іноді можна говорити годину – і це ні про що.

- Ти казала, що ти візуал, що тобі потрібно, щоб до тексту були картинки. А коли пишеш, сама ці картинки «не малюєш». Чому так?

- Я соромлюся, от чесно. Мені хочеться, щоб було якомога менше мене, а більше того, про кого я пишу.

Хоча в деяких текстах є і я. Перший був, мабуть, коли ми поїхали у ковідний госпіталь у Бердянську. Ми потрапили в ковідне відділення, і мене так вразила вся та історія! Спонтанно вийшло, що мені запропонували вдягти захисний костюм і зайти в реанімацію. Для нас у той час ковідна реанімація – це було щось таке страшенне, наче от порог переступив – і ти вже захворів, помер. І туди не можна було піти з фотокором. Тобто от все: я це бачу, я це відчуваю і мушу це передати. І тут вже спрацювала потреба донести той страх, в якому живуть медики, те, як їм важко працювати, стан пацієнтів, що лежать там із масками... Отут вже не обійдешся без особистого сприйняття. Так само коли ми їздили на «нуль» і там ночували – у матеріалі є вставочки з моїми емоціями. Як лежиш у тому бліндажі й чекаєш, що хтось відчинить двері і скаже «добрий вечір», тільки не українською... Мені було страшно. Це мої емоції, мої відчуття – але я кожен раз вагаюся, чи варто вставляти їх у текст, чи вони цікаві комусь. Чи не подумає хтось, коли прочитає: от дурість.

Іноді «душа розгорнулася» – і я написала, а іноді – не можу. Хоча в інших я такі штуки читаю й думаю: клас, так написано, що ти прям сам відчув, уявив, пережив. Але мені, щоб писати про емоції, треба через себе трошечки переступити.

«ПОЯСНИ, І Я ЗРОЗУМІЮ»

- Ти для себе відчуваєш якусь внутрішню різницю: говорити з військовими чи із цивільними?

- Я з повагою ставлюся і до військових, і до цивільних, якщо це нормальна людина, певна річ. З військовими ми говоримо, як зі звичайними людьми. Вони ж не народилися одразу в «пікселі». Учора він стоматолог, а сьогодні працює на гарматі. У нього так само є родина, своя історія, свій біль. Так, військове життя – це окремий складник. Але все інше ж таке саме. Він так само переживає за свою родину, яка живе в місті, по якому, може, прилетіло вчора. У нього так само були плани, які він відклав на потім.

Коли мені кажуть, що вдома – маленька дитинка, яка народилася вже під час війни, а тато тільки раз був у відпустці і дитинку бачив, коли її з пологового будинку виписали, а далі – лише в телефоні, і то коли є зв’язок, щоб по відео поспілкуватися, а дитинці вже три роки, на хвилинку... Оце реально важко. Або ми спілкувалися з хлопцем, який не міг поїхати на похорон свого брата, бо мама просто стала б відмовляти їхати на фронт, почала б плакати... Каже: я не поїхав, щоб вона всього цього не почала робити, бо знав, що мені треба повернутися сюди. І він не поїхав на похорон своєї рідної душі... Це взагалі біль.

Коли ми говоримо з ними, я можу заплакати. І не бачу в цьому нічого такого. Якщо мене зачепило – то зачепило. І я можу людині сказати: можна, я вас обійму? Потім, можливо, подумаю, як це могло бути сприйнято... Може, хтось скаже, що я занадто проста. Але я така. Якщо чогось не знаю, одразу перепитаю: «Можливо, я кажу дурість, але мені цікаво, ви мені поясніть...».

От ми говорили з колишнім військовим, а нині реабілітологом із лікарні Мечникова Алмасом, який тепер ходить на двох протезах. І мені було цікаво, чи можна було зробити протези довшими, щоб він був вищим. Бо до травми в нього зріст був більшим на 2 см. Я питаю: а ви могли протези зробити трохи довшими? Він каже: міг, я і пробував, але страшніше падати в них. Ми посміялися, але я зрозуміла, що не тільки у мене в голові було це питання.

Ну, просто до людини треба ставитися як до людини.

- А як із цивільними, що живуть у дуже складних умовах, у прифронтових громадах?

- Іноді буває складно, бо ти приїжджаєш із міста, яке так само піддається обстрілам, але в тебе є вода, світло, будинок, інфраструктура... І от ти приїхав до них і бачиш, в яких умовах вони живуть. Так, це їхній вибір. Хтось скаже: то нехай виїжджають. Але я точно знаю, що там є бабусі й дідусі, яким нікуди виїхати. От просто нікуди. Оця хата – єдине, що в них узагалі залишилося. Він усе життя собі відмовляв в усьому заради того, щоб у нього була ця хата, і він хоче бути там.

Коли ми до них їздили спілкуватися, якісь смаколики купили і повезли туди. І от людині ніяково від того, що ми їй щось даємо. Але у мене така потреба: якщо можу, якщо відчуваю, що це буде нормально сприйнято, то чому я не можу привезти печивка чи цукерок якихось?

Буває, з ними говориш, і людина починає: «Ну, ви не зрозумієте»... То поясни, і я зрозумію.

Буває, людина агресивно налаштована. Дуже важко знімати похорон. Ти робиш свою роботу, але дехто цього не розуміє. Я ж не кайфую від цього, не для архіву домашнього знімаю. Недавно якась жінка накинулася ледь не з прокльонами, і я до неї обернулася і сказала: вибачте, мені це теж важко, але це треба показати. Що ще я можу сказати? Прошу вибачення, хоча не вважаю, що я в чомусь винна, просто не хочу конфлікту з тими, кому боляче.

Буває, не хочуть люди спілкуватися. Я тоді так і кажу: ні то ні, скажіть – і я піду. Іноді після цього нормально говоримо, спілкуємося, а буває, що контакт не складається, і все.

«КОЛИ МЕНЕ ПОРАНИЛО, ВІЙСЬКОВІ ПРИЇЖДЖАЛИ В ЛІКАРНЮ»

- Чи часто ти підтримуєш контакти з героями своїх репортажів?

- Під час евакуації цивільних з Азовсталі ми знімали багато людей, які перебували в бункерах. З кількома з них обмінювалися телефонами і пізніше передзвонювалися. Наприклад, з Наталею Бабеуш, яку знали як «Тьотю Суп». Або з бабусею дівчинки Аліси, яку росіяни відірвали від мами-медикині. Коли дізналися, що цю маму, Вікторію Обідіну звільнили з полону, я телефонувала їм, вони були зворушені...

З хлопцями-військовими ми часто френдимося в соцмережах, я лайкаю їх дописи, вітаю зі святами. А коли мене поранило, вони мені писали, приїздили в лікарню. Навіть подяки від своїх підрозділів привозили, це було дуже щемливо.

- А з поліцейським, який надавав тобі першу допомогу після поранення?..

- Ми з ним зустрічаємося на зйомках (сміється). Узагалі з поліцією в нас склалися дуже дружні стосунки. Ми працюємо з ними і тут, у Запоріжжі, і коли виїжджаємо у прифронтові міста: Оріхів, Гуляйполе. Вони там чергують позмінно, зустрічаємося: о, знову ви, тільки ж учора бачилися в іншому місті! Обіймаємося, питаємо, як у кого справи...

З Олександром Рибалкою ми бачимося на виїздах, у соцмережах пишемо одне одному коментарі, вітаємо принагідно.

Узагалі з людьми із цих служб – поліція, ДСНС, медики – ми вже не чужі, під час зустрічі можемо стати, про щось поговорити.

«МЕНЕ НАДИХАЮТЬ SUPERHUMANS»

- В одному з інтерв’ю ти казала, що хотіла б, щоб твій досвід реабілітації після поранення надихав людей. Чи знаєш такі приклади? І що тебе саму підтримувало, надихало, не давало здатися?

- Коли я почала викладати у фейсбуці відео: рука, нога, як вони рухаються, які я вправи роблю, – це ж не тому, що мені хотілося показати: дивіться, яке в мене поранення! Спочатку я хотіла, щоб ті, хто за мене переживав, хто допомагав, писав, дзвонив, побачили: от я на такому етапі, мені вже значно краще, стан у мене зараз отакий. І побачила коментарі: ділись, це важливо.

У мене були проблеми з рукою, її кілька разів довелося оперувати і заново розпрацьовувати. Воно трохи б’є по емоціях: тільки навчився це робити, і одразу починаєш робити це заново, нове і нове коло... Наче й розумієш, що це лише рука, і вона на місці, дякувати Богу і лікарям. Але ж ти щойно навчився це робити!

І коли я це постила: дубль три, та сама рука, знову все спочатку, думала, що, може, є людина, яка проходить те саме і втрачає надію й бажання щось робити, – раптом вона побачить? Зрозуміє, що вона не сама, що от я теж хочу добити цю руку, навчитися нею працювати.

Або епопея з ногою. Спочатку шок, коли я побачила, як вона виглядає. Потім стати на неї – взагалі була окрема історія. Потім хотілося навчитися ходити. Коли навчилася ходити – захотілося бігати. А коли почала бігати, мені закортіло стати не такою, як я була до травми, а сильнішою. Якщо це вже трапилося – треба його використати.

У мене в телефоні взагалі «галерея ноги», фотосесії «яка була – яка стала». Було цікаво спостерігати, як за місяць, два, три змінювалося тіло. Я виклала допис в інстаграм, і мені написала наша запорізька блогерка Катя Маркова, яка саме робила матеріал, як запоріжці чинять спротив. Запитала: можна, я візьму твої відео і напишу, що ворог нас валить з ніг, а ми знову встаємо? Я сказала: супер, бери, це для того й робилося.

Потім мені зателефонувала моя колежанка і попросила зв’язатися з дівчиною з Дніпропетровщини. Це журналістка, яка потрапила в страшну аварію й отримала дуже важкі поранення. Вона пережила стільки болю, що зневірилася і була впевнена, що вже ніколи не встане. Я їй подзвонила, ми дуже довго говорили телефоном, вона подивилася мій фейсбук, інстаграм, я скинула їй багато відео, як я вчилася згинати ногу: на 30%, на 50%, як потім я встала... Тобто усі ці штуки, незрозумілі звичайній людині, яка може ходити і нічого в неї не ламалося. А коли ти це пережив, твій досвід може засвідчити: те, що ти лежиш зараз, не означає, що ти так лежатимеш завжди.

Ми досі на зв’язку, ділимося одна з одною своїми успіхами. І я маю сподівання, що в чомусь її все-таки надихнула, що вона подивилася і подумала: і я так хочу.

Я взагалі й сама не думала, що це так довго! Я думала: поставлять апарат Ілізарова, воно там якось зафіксується, і я стану та піду. А коли апарат поставили, тоді зняли, поставили на витяжку, на витяжці довго і нудно, потім гіпс – словом, усе розтяглося на два з половиною місяці! Це якась трешаніна була! Я не була до такого готова!

Мене тоді надихали Superhumans. Я підписалася на їхню сторінку. Просто захоплююся цими людьми! Вони вчаться ходити без ніг, бігати... Я дивлюся і думаю: от у людини немає обох ніг. І вона стала на протези, і не тільки ходить, а живе повноцінне життя, займається спортом. У мене, слава Богу, дві ноги, свої, то тій людині напевне значно важче. І коли бувають в голові якісь депресивні «нотки», я дивлюся ці історії, і вони мене миттю збирають докупи: не гнівіть Бога, пані.

Недавно було, що рука не зігнулася в кулак так, як мені хотілося. Ну, вона не може цього зробити, фізично. Заходила в маршрутку, взяла решту, дрібні гроші, і вони всі в мене випали, бо рука не стискається щільно. У той момент я просто посміялася – не тією рукою взяла. Хоча раніше, коли вдома щось із рук випадало, то була трохи розбалансована. А тепер уже знаю, що в цієї руки є нюанси, якщо треба щось міцно взяти – є друга.

Іноді колеги розпитують про те, що сталося, і так: «Ой, вибач, я зараз попрошу тебе про це згадати...». Не те щоб я цим гордилася – ні. Але якщо я як журналістка ходжу до людей і про різне в них запитую, то і сама – будь люб’язна відповісти про все, що люди хочуть почути. Коли просять показати ногу – ну так, вона мені не подобається, але ж я про таке теж прошу, то і сама показую. Це двосторонній рух: якщо я про це питаю – то і в мене можуть запитати.

«ЕПОПЕЯ НОГИ ЗАФІКСОВАНА»

- Одна жінка потрапила під цей жахливий обстріл на початку січня біля підприємства в Шевченківському районі. У неї була сильна травма ноги: кістки цілі, але вирваний шмат м’язевої тканини. Вона довго лежала в лікарні – власне, у тому відділенні, куди ходжу на реабілітацію. Мені зателефонувала речниця ДСНС Юля Баришева, яка ту жіночку рятувала, доправляла до лікарні. І питає: отака ситуація, чи могла б ти з нею поговорити? Розповісти, що в тебе також була травма, але ти займаєшся, відновилася і живеш повноцінним життям.

Я в найближчий день, коли була там на тренуванні, зранку купила бананів, зайшла до неї, прям у лосинах спортивних. Кажу: я Оля, мене попросили до вас зайти, вийдімо в коридор, поговорімо. У неї в очах таке – ERROR. Питає: а що у вас за травма? Я їй показую фото в телефоні. Вона каже: я на таке не можу дивитися, ви що, все це знімали? Я їй: епопея ноги зафіксована. – Але це ж так страшно! – Ну, можемо побачити всі етапи: було отак страшно, потім отак, отак – а зараз і не страшно зовсім.

А вона свою ногу після травми не бачила – боялася подивитися. І трохи жаліла себе, коли треба було ногу навантажувати і трохи потерпіти. Я їй сказала: не можна себе жаліти, лікарі й реабілітологи нас не жаліють, бо знають, що так діла не буде.

І от за кілька годин після нашої розмови мені телефонує Баришева і каже: слухай, ця жінка на перев’язці вперше подивилася на свою рану! Перемога!

А потім взялася далі займатися, і от тепер вона вже вдома, може, і на роботу вийшла. І я була дуже рада, що надихнула її, підштовхнула трохи, сказала: не треба боятися.

- Ти на свою ногу не боялася дивитися? 

- Ні, я постійно дивилася. Ну воно було таке... некрасиве... мєрзьке (сміється). Тепер уже трохи краще. І на тренування я ходжу в коротких велосипедках, щоб було видно, які м’язи працюють. Я так ніколи взагалі-то не вдягалася, соромилася. І коли вперше у велосипедках йшла до лікаря, було так ніяково, соромно, що цю ногу всі бачать!.. Хоча лікарів шрамом не здивуєш, вони бачили й не таке. І коли тренерка сказала, що їй треба бачити, як у мене м’язи працюють, я теж комплексувала, здавалося, усі на мою ногу дивляться... Але насправді тепер стільки людей із травмами, пораненнями! У такі часи живемо. І все одно вийти в такому вигляді на вулицю – це була моя внутрішня мегаперемога, я себе довго налаштовувала. Мусила домовитися зі собою, що отак вийду і піду.

Сказали, що можна буде потім зробити тату, але там знадобиться дуууже велике, я поки що не готова.

- Як твої досягнення оцінюють лікарі?

- Вони кажуть: роби все що хочеш, фізично ти можеш. Може, щось відчуватимеш «не так», бо воно було зламане, але це не завада. Те, що мені візуально не подобається, ми обговорили з реабілітологом. Ця людина змушує мене не просто взяти себе в руки, а й повірити в те, що я зможу. Не знаю, чи він справді бачить в мені потенціал, але коли я кажу, що чогось не можу, він відповідає: «Якщо я в тебе вірю, то і ти віриш». І коли я йду на тренування, і в мене, наприклад, виходить підтягнутися два рази, я пишу: «Я щаслива!», – а він: «Я ж казав». Коли я пробігла свій перший кілометр на біговій доріжці, теж почула: «Я тобі казав». І тим, що він в мене так вірить, заражає і мене. Коли ми з кимось обговорюємо, чи можна виправити певні моменти в пораненій нозі, думки в лікарів розходяться. А він каже: «Поборімося». Ок, я борюся, і коли бачу хоч отакусінький результат – це круто!

- А до поранення ти спортом займалася?

- Я бігала, качала прес. Після початку повномасштабки пробіжки стали нерегулярними. Завжди дуже хотіла ходити до спортзали, але постійно було шкода часу. Я ж можу кудись поїхати, щось написати, і взагалі чого мені туди йти, коли я тимчасом можу щось зробити. Ну а після того як сталося те, що сталося, у мене спортзала – шість разів на тиждень: тричі –тренування, тричі – реабілітолог. Якщо я туди не йду – у мене настрою нема.

- У тебе такий характер, що, я думала, у тебе з дитинства був якийсь серйозний спорт, який вимагав постійних зусиль.

- Ні, такого не було. Тут скоріше просто хочеться довести самій собі, що ти можеш. Я і дитину привчаю: якщо за щось взялася, то не кидай, поки не отримаєш результат. Якщо не доводити до кінця – навіщо тоді починати?

Ольга Опанасенко
Фото Дмитра Смольєнка і Геннадія Мінченка