Забіг на підтримку полонених: роки очікування, кілометри підтримки
Акції на підтримку полонених у Запоріжжі проходять кожні вихідні, але цього разу кореспондент Укрінформу вирішила не лише підтримати учасників інформаційно, а й доєдналася до забігу.
Родичі та близькі полонених, звільнені з полону й усі небайдужі могли пробігти маршрут, довжина якого складала 7 кілометрів. Бігли Набережною магістраллю від «Дубового Гаю» до «Веселки».
ЧИТАТИ СПИСКИ НА ОБМІН – І БАЧИТИ ОДНОФАМІЛЬЦІВ
Учасники почали збиратися приблизно за пів години до початку заходу. Більшість – жінки, чиї рідні в полоні або ж є безвісти зниклими. Практично з усіма ними ми вже знайомі, розповідали їхні болючі історії в репортажах. Вони говорять, що є голосом тих, хто в полоні. Кожен раз благають, аби про їхніх рідних не забували, адже ті одними з перших стали на захист країни.
Акції, автопробіги, забіги, різні перформанси – вони готові на будь-який формат, головне – привернути увагу світу до теми полонених. Їхнє гасло: «Не мовчіть. Полон вбиває» – не перебільшення, а страшна правда.
Учасники тримали в руках прапори з фотографіями рідних, їхніми позивними, іменами та прізвищами, назвами підрозділів, де ті служили.
«Волю гарнізону Маріуполя. НГУ 3033» – з таким прапором стояла жінка на ім’я Валентина. ЇЇ син Станіслав потрапив у полон у 2022 році, з комбінату «Азовсталь».
- Моя дитина мала два поранення. Приблизно з 16 по 20 травня він був евакуйований із заводу. Два місяці тому я знайшла інформацію від обміняних полонених хлопців, що моя дитина зараз перебуває за 2000 км звідси, – говорить жінка.
Станіслав 1992 року народження, у липні йому виповниться 33 роки. Валентина розповідає, що востаннє говорила з сином 15 квітня 2022 року, він телефонував їй з чужого номера.
- Що казав? – питаю.
- Прощався… – з тремтінням в голосі відповідає вона.
У червні 2022 року Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Станіслав перебуває у полоні. З того часу Валентина отримала від нього лише два листа.
- Перший – у серпні 2024 року. Син вітав нас... із Новим роком. У ньому було буквально декілька слів, щось типу «я живий, вітаю вас з Новим роком». Місяць тому я отримала другий лист. Він був десь на сторінку. Син бажає нам всім жити… У листі відчувається зневіра. Пише, що вони думали, що все буде не так, і дуже хоче додому, – каже співрозмовниця.
Валентина намагається триматися, не хоче розплакатися, хоч і видно, що їй це нелегко. Вона розповідає про величезний обсяг роботи, яку проводять рідні полонених. Каже, що всі вони в першу чергу хочуть, щоби про їхніх рідних не забували.
- Був 22 рік, а зараз 25-й... Багато батьків розшукують своїх дітей. Кожен раз думаєш, що «ну от у наступному обміні, мабуть, і мій син буде». Дуже важко це. Важко читати списки. Більше того, в останньому обміні був однофамілець, а в попередньому – два. Поки дочитаєш ім’я та по батькові до кінця, побачиш рік народження… це дуже важко. Хоча думаю, що нас не всі люди розуміють. Це треба через себе пропустити, аби зрозуміти. Не хочу нагнітати, але війна не кожного торкнулась. Хтось своїх утратив, хтось шукає, хтось без дому лишився, а хтось як жив, так і живе. А ми намагаємося привернути увагу то автопробігом, то от такими акціями, – говорить Валентина.
ВИЖИТИ В ОЛЕНІВЦІ
Цього разу прийшов підтримати учасників акції і боєць корпусу «Азов» Геннадій Харченко (позивний «Терегеря»). Він був звільнений із полону в жовтні 2024 року. В неволі провів два з половиною роки. Пережив теракт в «Оленівці».
- Під час теракту в Оленівці був саме в тому бараці, де стався вибух. 193 хлопці з «Азову» там були. Те, що то був підрив, я абсолютно впевнений, бо я сам артилерист. Після того, як пожежа закінчилася, я повернувся в барак десь о третій ранку. Вкрай ретельно перевірив весь барак: там усе згоріло, але тих залишків від ракет «Хаймарс», які з’явилися пізніше, там не було. Я можу поклястися на Біблії, на чому завгодно – їх не було на тому місці, де потім показували у пропагандистських роликах, – розповідає Геннадій.
Він згадує, що в бараці були тільки полонені, й окупанти наказали їм перебувати саме всередині, була заборона виходити в нічний час або ж залишати територію бараку.
- Все було підготовлено. Це цілеспрямована терористична атака. Десь на початку дванадцятої ночі це сталося, – згадує.
Боєць уточнює, що то був навіть не барак, а старий виробничий цех, який нашвидкуруч облаштували для утримання полонених. Ліжка поставили дуже близько одне до одного.
- Коли стався вибух, ніхто не міг спочатку зрозуміти, що відбулося. Потім пролунали крики, що давайте допомагати пораненим. З’ясувалося, що поранених, які потребують допомоги, було небагато, а от багато було хлопців, які одразу загинули. Ми почали виносити загиблих, щоб їх можна було впізнати, поховати. А російська пропаганда показувала, що це начебто поранені хлопці, яких «азовці» нібито кинули напризволяще. Це неправда. Це були, на жаль, загиблі побратими. Ми хотіли хоча б зберегти тіла. Ще дивним було, що цех не використовувався довгий час, але там стояли великі верстати, наповнені мастилами й олією. Ця суміш вибухнула і стала каталізатором пожежі, – додає.
Після вибуху, розповідає Геннадій, хлопці побігли до адміністративних будівель і були здивовані абсолютно спокійною реакцію окупаційної адміністрації. Каже, ті були незворушні і спокійно пили каву.
- Ми просили надати якісь перев’язувальні матеріали, бо хлопці вмирали у нас на руках, – а нам відмовляли. Кілька хлопців вмерли через відсутність допомоги. Ніч була холодна, і вони загинули від переохолодження і втрати крові. Це було страшне. Ми кричали, благали, і тільки під ранок нам кинули кілька простирадл, – пригадує боєць.
Геннадій додав, що в полоні лишається, за приблизними підрахунками, ще 800 «азовців», половина з яких – його друзі. Він понад усе хоче, аби всі вони якнайшвидше повернулися додому. Чоловік зізнається, що до полону був у значно кращій фізичній формі, але потрошку тренується і дистанцію в 7 км сподівається здолати.
- Сподіваюся, що ми здолаємо і 7 км, і всі негаразди й труднощі, і наші полонені будуть удома… Треба це пам’ятати. Був нещодавно День пам’яті та примирення, але ніякого примирення та забуття цього бути не може, – говорить.
БІГТИ, ЩОБ СИН ПИШАВСЯ
Поки говорили, всі охочі взяти участь у забігу зібралися. Вийшло близько 20 людей. Організатори роздали аркуші з написами «Біжу за полонених Азовсталі», які скотчем можна було закріпити на футболці. У супроводі поліції наша невелика колона стартувала.
Акція вперше проходила під новим державним символом – «Прапором Надії». Як сказала військова волонтерка, організаторка забігу Стелла Орел, віднині чорно-білий стяг буде на кожному заході.
Майже всю дистанцію я пробігла пліч-о-пліч із жінкою на ім’я Ольга. Вона долала 7 кілометрів за свого сина Віталія. Він захисник «Азовсталі» та Маріуполя. Йому 25 років. Має позивний «Внук».
- Бо внук свого діда, – випередила Оля моє питання про позивний.
У 2014 році її Віталій брав участь у марафоні, який проходив у Донецьку.
- Для мене цей забіг дуже символічний. Навіть не мала жодного сумніву, бігти чи ні, коли побачила повідомлення в нашій групі. Син мені колись сказав, що буде бігти в марафоні. Він тоді переміг. Після того вступив до лав «Азову». Біжу за нього. Мрію, щоби його обміняли, хочу дізнатися про нього хоча б щось. Хочу, аби мій син пишався, що я теж бігтиму, як біг він, – каже Оля.
Особисто я бігла за морпіха Ігоря Купрієнка. Це чоловік класної керівниці моєї доньки. У полон він потрапив з комбінату ім. Ілліча. Кожного разу, коли з’являється інформація про обмін, довго не наважуюся зателефонувати чи написати учительці. Адже вона почувається так само, як і інші, що читають списки, шукають «своє» прізвище, але знаходять його з чужим іменем, і намагаються знайти в собі сили не зневіритись, а виходити на акції й бути голосами своїх близьких.
Відверто кажучи, я йшла на забіг із великим бажанням – і водночас страхом, що не вийде здолати всю дистанцію. Попередила Стеллу одразу, мовляв, не знаю, чи зможу. Вона сказала: нічого страшного, можна буде просто дійти пішки.
Маршрут пробігли всі. Неначе на одному диханні, скандуючи: «Де Азов? Досить «почесного» полону!»
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото авторки
