Невичерпне й життєдайне джерело нашого народу

Варто нагадати, що такий всесвітнього значення День рідної мови був запроваджений ХХХ сесією Генеральної конференції Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), яка відбулася 26 жовтня – 17 листопада 1999 року в Парижі. Це рішення має свою драматичну передісторію. У 1952 році влада Пакистану оголосила урду єдиною державною мовою, хоча рідною вона була, як свідчили дослідження, лише для кількох відсотків населення, тоді як переважна його більшість розмовляла бенгальською мовою. Влада проігнорувала цю статистику, що призвело до протестів і демонстрацій. Наймасовіша з демонстрацій відбулася 21 лютого 1952 року в Дацці, під час якої поліція та військові вбили кількох студентів.

Після проголошення в 1971 році незалежності Східного Пакистану (Бангладеш) цю дату відзначають у Бангладеш як День мучеників. Саме на пропозицію цієї країни ЮНЕСКО проголосило 21 лютого 2000 року першим Міжнародним днем рідної мови. На згаданій Генеральній конференції у столиці Франції йшлося про те, що майже половині зі шести тисяч розмовних мов у світі загрожує зникнення і що ЮНЕСКО прагне підтримувати кожну мову як ознаку культурної незалежності людини, виживання мовного багатоманіття, розвитку націй.

Для нас в Україні відзначення Міжнародного дня рідної мови – це ще один привід привернути увагу до того, в якому стані перебуває нині наша українська мова і що необхідно ще здійснити, щоб вона стала рідною для всіх громадян України, об’єднувала їх незалежно від етнічного походження. Своє принципове ставлення до такого конче важливого для України як незалежної держави питання я й мій колега Ігор Турянський, Надзвичайний і Повноважний Посол України, також ветеран дипломатичної служби, уже мали можливість висловити в кількох спільних статтях. У них подано ряд критичних зауважень, міркувань, пропозицій, спрямованих на поліпшення стану й позицій у нашому соціумі української мови. Аж ніяк не все в цьому плані поліпшилося, що і спонукало мене ще раз повернутися до цієї теми – надзвичайно важливої, актуальної і болючої.

Про значущість збереження рідної мови для будь-якого народу свідчать мудрі вислови та афоризми, авторами яких були відомі в різні епохи політики, правовики, громадські діячі та письменники – і зарубіжні, і вітчизняні. Ось хоча б деякі з них.

Глибоке визначення сутності мови дав багато років тому знаменитий швейцарський юрист, професор державного права, автор Кодексу міжнародного права Йоганн Каспар Бунчлі (1808–1881): «Мова є надбанням, найбільш суттєвим чином, яке належить народу, найбільш живим виявленням його характеру, найбільш енергійним його звʼязком із загальною культурою». А ось такий вислів привернув свого часу мою увагу в одному з номерів харківського журналу «Прапор» за 1995 рік: «Історія мови нерозривна з історією народу, який говорить нею». Йдеться в цьому виразі і про дуже нелегку історію нашої української мови, і про багатостраждальну історію  нашої України.

Не менш повчальними, особливо для нинішнього молодого покоління громадян України, є, на моє переконання, слова, які належать добре відомому не лише в українському зарубіжжі, а й в Україні громадському діячеві, канадцю українського походження, адвокату Петрові Саварину (1926–2017рр.): «Хто перестає живитися хлібом рідної мови, культури, традицій тощо – раніше чи пізніше гине. Тільки в мові – краса минулих віків, надія майбутніх. Без неї нікому не зрозуміти душі нашого народу, його давньої слави, його талантів. І тому ми ніколи не сміємо забувати за майбутнє і повинні дбати про те, щоби нашим нащадкам залишити нашу українську мову, культуру, традиції і віру» (у цій цитаті збережено мову автора).

На превеликий жаль, і на 34-му році існування незалежної України значна кількість її громадян і старшого, і дещо молодшого покоління усе ще перебувають «у полоні» русифікації, яку впродовж кількох століть українцям насильницькими методами навʼязували колишні російські імперії. Відверту русифікацію українців під ідеологічним гаслом «мы один народ» продовжили керівники колишнього «непорушного союзу вільних республік». У радянській Україні примусова русифікація почалася з 1930 року всіма можливими засобами. У багатьох інспірованих союзною владою псевдонаукових публікаціях московські «верховоди» намагалися довести, що витіснення української мови було, мовляв, в інтересах трудящих мас українського народу.

До речі, не тільки українському народові, а всім народам на теренах колишнього СРСР його правителі прищеплювали байдужість до рідної мови, переконували їх у тому, що рідні мови не мають ні вартості, ані майбутнього і що залишається тільки одне: почати говорити «на общепонятном пролетарском русском языке».

Своє відверто зневажливе ставлення не тільки до української мови, а й до України як незалежної держави виявляє прикипілий до кремлівського трону нинішній повелитель пострадянської Росії, яку він перетворив на чергову тоталітарну «імперію зла». Але, як сказала колись досить слушно відома німецько-американська філософиня і політологиня, дослідниця феномену тоталітаризму Ганна Арендт (1906–1977), «тоталітарне владарювання несе в собі зерна власного знищення».

Тож виникає цілком справедливе запитання: невже окремі – «русскоговорящие» – громадяни України не можуть, особливо сьогодні, усвідомити того, що постійне використання ними недержавної мови – це наслідок багаторічної русифікації? Серед цих громадян є й такі, які, говорячи погано українською, вживають багато русизмів, не розуміючи, очевидно, що це також є наслідком тієї ж русифікації. Але особливу увагу слід приділити терпеливій виховній роботі з тими громадянами, які на запитання, чому вони не розмовляють українською, байдуже відповідають «какая разница?».

Чи відома таким громадянам інформація про те, що свою злочинну агресію проти нашої держави путінська влада активно використовує і для русифікації наших громадян, яких насильно затягли на територію Росії, а також тих, що залишаються на тимчасово окупованих територіях?

Тому, як наголосили В.І. Островський та Г.Ф. Островська в книзі «А українською кажуть так...», «настав час стягнути мокре рядно русифікації». Ця книга вийшла в одному з одеських видавництв 17 років тому, але досить аргументована порада її авторів має залишатися на порядку денному. Скільки ж треба ще років для того, щоб викинути з нашої держави таке ще доволі мокре рядно, щоб викинути з нашої землі цю знахабнілу п’явку? Скільки ж треба ще десятиліть, щоб частина наших громадян позбулись легковажного ставлення до мови, яка створила українську націю?

Уже не один рік доводиться бути свідком ще й іншого явища. Йдеться про активне наповнення української мови іншомовними словами, запозиченими, зокрема, з англійської мови.

Таку двомовну «мову» використовують уже не лише політики, урядовці, народні депутати, науковці, підприємці та журналісти, а й студентство та учнівська молодь. Так легко можна дійти й до дитячих садочків.

Ця двомовність поширилась фактично на всю територію України. Свідченням цього є те, що не лише в Києві, а й в обласних та районних центрах і навіть у селах україномовні назви на вуличних кафе-кав’ярнях, продовольчих магазинах, зокрема на супермаркетах, мінімаркетах і просто маркетах та багатьох інших об’єктах замінили англомовними. Не залишився поза увагою цього мовного «нововведення» також громадський транспорт.

Як же сприймати таке явище, яке однозначно принижує статус української державної мови? Чи хтось намагається створити для незалежної України якусь її «нову модель»? І це при тому, що не подолали ще русифікації нашої рідної мови!

Багато років тому видатний поет, геній українського народу Тарас Григорович Шевченко у своєму заповіті «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» сказав мудрі слова: «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». Я аж ніяк не применшую важливості володіння громадянами України іноземними мовами. Це дуже важливо для високопосадовців, народних депутатів та громадських діячів, які мають можливості для спілкування з іноземними колегами. Навпаки, чим більше людина знає мов, тим цікавішим і змістовнішим буде її життя, тим більше можливостей вона матиме для своєї самореалізації. Знати іноземні мови не лише бажано, а й необхідно, оскільки володіння тією ж популярною англійською мовою дає також можливість донести до співрозмовників з інших держав відповідну інформацію про Україну, її дуже нелегку історію, про її культуру, мистецтво та народні традиції. Такою важливою роботою повинні займатися не тільки дипломати, а й усі громадяни України, які мають можливість побувати за кордоном.

Але володіння іноземними мовами не має применшувати значущість української мови, яку наші предки називали солов’їною. Тож бережімо її так, як це робили впродовж багатьох десятиліть мільйони вихідців з України, що їх доля розкидала по всьому світу: вони завжди пам'ятали про своє родинне коріння і свято його шанували, а українську мову вважали материнською. На підтвердження цього промовистого факту згаданий вище Петро Михайлович Саварин, з яким я познайомився в далекому 1989 році, книгу своїх спогадів та роздумів назвав «З собою взяли Україну. Від Тернопілля до Альберти» (КВІЦ, м. Київ, 2007 р.).

Я в цьому неодноразово пересвідчувався і в радянські роки, і в незалежній уже Україні, перебуваючи в тривалих службових відрядженнях, зокрема, у Канаді, Сполучених Штатах Америки та Бразилії, спілкуючись із місцевими громадянами українського походження, зосібна й із відомими політиками, державними діячами, членами парламентів, сенаторами, дипломатами, громадськими діячами, письменниками, поетами, артистами, митцями, співаками, художниками, освітянами та підприємцями. Багатьох із них я згадав у своїх спогадах про різні етапи моєї дипломатичної служби, які були опубліковані в науковому щорічнику «Україна дипломатична» та в журналі «Дипломатія без кордонів».

Збереження і захист української мови, зміцнення її ролі та значення для подальшої консолідації нашого багатонаціонального суспільства є важливими чинниками, особливо в такі дуже нелегкі для нашої держави та її народу випробування на міцність. Тому всі громадяни України повинні не лише володіти й повсякденно користуватися єдиною державною мовою – українською, а й ставитись до неї як до великого спадку всього народу.

Пам'ятаймо промовисті рядки з вірша відомого українського поета Володимира Сосюри (1897–1965 рр.): «Ні, наша мова не загине, її не знищать сили злі! Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі»!

Юрій Богаєвський, Надзвичайний і Повноважний Посол України, ветеран дипломатичної служби

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства