Гетьман Павлюк. Предтеча Хмельниччини

9 квітня 1638 р. у Варшаві було страчено керівника козацько-селянського повстання проти польсько-шляхетської влади, гетьмана Війська Запорозького Низового Павлюка. Напередодні до столиці Речі Посполитої етапом доставили невеличку групу окайданених заколотників. Серед них були гетьман нереєстровиків Павлюк, колишній гетьман реєстровиків Василь Томиленко, полковник Григорій Лихий, полтавський осавул Гордій Чурай (за одним із джерел: батько української Сафо – Марусі Чурай) та ще один і досі не відомий історикам козацький старшина.

Бранців спочатку піддали допитам, потім – тортурам, а затим – жорстоко стратили.

За одними джерелами – четвертували, за другими – здерли шкіру живцем, за третіми – відрубали голови та на палях виставили їх перед міською брамою.

Війна людей їсть, а кров'ю запиває.

Козацтво поважало Павлюка, і пам’ять про лицаря зберегло, як про “мужа хоч і простого, але сміливого”. Ким він був і ким став для України, – спробуємо з’ясувати.

* * *

Таке часто трапляється в нашій історії... Гетьман Війська Запорозького Низового Павло Бут (власне – Павло Михнович, Павло Павлюк), відомий за прізвиськами Павлюк, Карпо Павлюк, Баюн, Полурус, Гудзан, Павлюга, Палій і навіть... Паулус, – невідомо коли і де народився. Хоча доктор історичних наук Тарас Чухліб стверджує:

- Року Божого 1596-го, у переддень святих Петра і Павла, у родині українського шляхтича Михна з містечка Чигирина народився син, якого хрестили Павлом. Очевидно, що з дитячих років Павло був добре знайомий з Богданом Хмельницьким, адже той також народився і зростав на Чигиринщині у той самий час.

Справді, подейкували, що народився він у Чигирині й по-батькові називався Михнович. Та є гіпотеза, що був він... хрещеним турком, а ще гуляє версія: походив наш герой із польської шляхти та мав ім’я Paweł Michnowicz чи Paweł Pawluk. Поясню: свого часу прізвищ у Козацькій державі не було. Тож аби розрізняти дітей, до імені батька додавали суфікс -ук, чи -юк- і тоді мали на увазі старшого сина: наприклад, батько Павло – син Павлюк, – а недорослого молодшого позначали -енко (-єнко): батько Павло – син Павлюченко.

Деякі історики стверджують, буцімто, на українських теренах Павлюга з’явився на декаду раніше. Бо ще в 1620 р. молодий шляхтич допомагав кримському хану Джанібеку Ґераю (Canibek Geray‎; 1568-1636) у військових походах.

* * *

Роки настали буремні, а міждержавні відносини між двома гегемонами у регіоні стали геть хиткими. Османська імперія та Річ Посполита бачили одна в одній потенційного ворога, особливо після того, як у 1600 р. турки встановили бусурманський протекторат над Дунайськими князівствами – Трансільванією, Валахією та Молдовою.

Тож у 1620-му бунтівна Молдова повстала проти турків, а польський гетьман коронний Станіслав Жолкевський (Stanisław Żółkiewski; 1547-1620) у вересні 1620 р. вступився за православне князівство. На диявола є хрест, а на ворога меч. Тоді османи закликали своїх васалів – Кримський ханат і Буджацьку орду (Бессарабію), й у битві під селом Цецора (нині – повіт Ясси, Румунія) 7 жовтня 1620 р. шляхта зазнала нищівної поразки...

Відрубану голову гетьмана Жолкевського надіслали султану Осману II (Genç Osman; 1604-1622) до Царгорода, а після того носили вулицями Константинополя, настромлену на списі. Буджацькі татари із кримчаками взялися масово грабувати землі Речі Посполитої. У ті часи Павло Бут потрапив у полон, але з Ізмаїльської фортеці улітку 1630 р. щасливо втік. Тоді вперше козак-лицар з’явився на Запорозькій Січі, де січовики дали йому прізвисько “Бут” (тюркськ. “тлумач”, “товмач”), бо новачок швидко опанував чужинську, татарську мову.

* * *

Ім’я Павла Бута вперше згадується в історичних документах 23 серпня 1630 р., коли він брав участь у таємній козацькій раді на Масловому ставі (нині – Маслівка Миронівського району Київської області). Суперечки там точилися запеклі, бо великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський (Stanisław Koniecpolski; 1591-1646) надіслав січовикам категоричну декларацію, вимагаючи припинити козацьке повстання й видати Короні бунтівного полковника Тараса Федоровича (він же – Тарас Бут, Тарас Трясило, Хассан Тарасса, Гассан Трасса; ?-1639). Котрий у 1629 р. стане гетьманом нереєстрових козаків.

Є версія, що на раді у Масловому ставі Павло Бут рішуче виступив проти реєстрової старшини, котра схилялася, аби видати Федоровича щляхті. А ще він розповів про згромаджені на Дунаї турецько-татарські сили, які добре розвідав за час полону, закликав не розпорошувати козацькі сили, а об’єднуватися, а значить... продовжувати повстання.

Так він і жив – від непокори до непокори, захищаючи власну людську гідність, волю низового козака та мирну працю простого українського хлібороба... Із Маслового ставу Павло Бут повернувся у Чигиринський реєстровий полк, де служив сотником і перебував на утриманні польського уряду. Генеза української еліти тривала.

* * *

Кажуть старі люди: не втекти козаку від Січі, а чоловіку – від долі. Від 2 серпня 1635 р. наш герой перебував у війську під орудою “азовського вовка”, гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулими (?-1635). За пороги тоді ватага поверталася з чергового походу проти Османської імперії, аж раптом зупинилася і не повірила власним очам... За місяць на Дніпрі була спроєктована одним із кращих фортифікаторів Європи, французьким інженером та артилеристом Гільйомом Левассером де Бопланом (Guillaume Levasseur de Beauplan; 1600-1685) та збудована казенним коштом – за 100 тисяч злотих! – “неприступна” польська фортеця у Кодаку.

На Дніпрі вона стирчала запорожцям наче кістка в горлі, а за формою була чотирикутником з виступаючими бастіонами так званої старонідерландської системи; периметр її складав 1800 м. За визначенням варшавських урядників, Кодак мав як “норовистого коня самовільників на міцному муштуку утримувати”...

Ну, знаєте, де козак, там і слава. Опівночі, із 11-го на 12-е серпня 1635 р., коли форт солодко спав, кілька характерників, прикриваючись ровом Кодацького порогу, потрапили за частокіл та вибили майже всю варту. Та котрийсь із чатуючих таки зчинив бучу. Заскочені зненацька драгуни попрокидалися, кинулися до зброї, але приставними драбинами меткі запорожці вже опинились у фортеці. Інші сотні атакуючих закидали рів в’язанками хмизу, зруйнували частину дубових засік і теж увірвались усередину. Звісно, трохи лад навели: німецьку найману залогу вибили до ноги, коронні гармати реквізували.

* * *

Послухайте, як про це народна дума “Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю” розповідає:

- Зажурились запорожці, / Що нема їм волі / Ні на Дніпрі, ні на Росі, / Ні в чистому полі. / Обізвався серед Січі / Курінний Сулима: / “Гей, давайте, хлопці, зварим / Вражим ляхам пива!” / Обізвавсь Павлюк-хорунжий: / “Допомоги дати! / Щоб ту людську перепону / Нащент зруйнувати!” / Добре Павлюк та Сулима / Ляхів частували – / Військо вибили дощенту, / Кодак зруйнували...

За наказом гетьмана Івана Сулими сторожові вежі, засіки та всі дерев’яні споруди Кодацької фортеці січовики спалили; вали та стіни зруйнували; із буцегарні визволили десятки невольників. Із числа залоги врятувалося, хіба що, 15 драгунів, котрі того дня їздили на лови втікачів.

За поширеною версією, манірного коменданта Кодака, французького капітана Жана Де Маріона (Jean de Marion; 1600-1635), котрого польський король Владислав IV Ваза (Władysław IV Waza; 1595-1648) підвищив до звання полковника, козаки вирядили на батьківщину. Бранця у парадному мундирі донесхочу напхали порохом (рукави, чоботи, кишені), припнули француза до дерев’яної колоди, затим міцно обв’язали мотузками, під які не менш щедро насипали пороху, – і запалили гніт… Лети, голубе, додому, до мадемуазель!

* * *

Така глумливість Речі Посполитій не сподобалася.

Бо козаки не просто піднялися вище по Дніпру, дійшовши до Кременчука і Крилова, а гетьман нереєстровців Іван Сулима розіслав універсали до українського населення, закликаючи до боротьби проти Речі Посполитої. Два королівські комісари – волинський шляхтич Адам Кисіль (Adam Kisiel; 1600-1653), який у 1632 г. повернув київській митрополії Софійський собор, захоплений уніатами, та його приятель, галицький шляхтич Лукаш Жолкевський (Łukasz Żółkiewski; 1594-1637), котрий командував полком німецьких найманців-піхотинців, негайно вирушили у похід... проти реєстрових козаків. Тривала традиційна для Гетьманщини зокрема та України взагалі громадянська війна. На одному з дніпровських островів оборону повстанці тримали кілька місяців.

Світ криводушний. І досі гроші, посади та маєтності вирішують в Україні все. Гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулиму та п’ятьох найближчих його побратимів по-зрадницьки схопили. Не без сприяння старшини реєстрових козаків. Існує версія, що реєстровики, власне, умовили Сулиму піти на перемовини з Адамом Киселем, під час яких козацького ватажка підло схопили.

Хоч як там було, та за рішенням польського Сейму бунтівників стратили на центральній площі у Варшаві: відрубали голови, чвертували, а частини тіл порозвішували на міських мурах.

* * *

Тим часом за Павла Бута, котрого також засудили на смерть, заступився (за однією з версій, викупив) Великий канцлер коронний Томаш Замойський (Tomasz Zamoyski; 1594-1638). За свідченнями московита, посла у Речі Посполитій Василя Родковського, які той надіслав у Посольський приказ, то був коронний канцлер Якуб Задзик (Jakub Zadzik; 1582-1642; насправді останній 26 лютого 1635 р. отримав від короля Владислава IV Вази призначення на посаду єпископа Краківського та чекав на Папське підтвердження). Львівський літопис і взагалі стверджує, мовляв, ініціатива в помилуванні Павлюка належала... турецькому послу.

В останнє віриться з великою натяжкою. Острозький літописець (Олександр Бевзо) стверджував, начебто, турецький і татарський посли вимагали від Владислава IV Вази суворої розправи над “бунтівниками”, бо в 1635 р. запорожці здійснили п’ять морських походів: “Якщо хочете у згоді з нами жити, чиніте справедливість з тих здрайцов (зрадників. – О.Р.) наших, тобто козаків”.

Тут я схиляюся до думки професора кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія” Віталія Щербака:

- Існують різні версії щодо скасування винесеного йому сеймом смертного вироку. Очевидно, шляхетський уряд прагнув у майбутньому використати Павла Бута, як впливову особу серед козаків для придушення визвольного руху в Україні.

* * *

Будемо вважати, сталося диво, і Павлюка за якихось важливих міркувань шляхта помилувала. Незабаром ляхи ой, як шкодували про це – за два роки незламний патріот підняв в Україні велике повстання.

Кобзар Петро Древченко (1863-1934) ніколи не закінчить свою думу “Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю”:

- А Павлюк, на диво шляхті, / Жив-здоров лишився, / Бо Замойко Хома, писар. / За його вступився. / Повернувсь Павлюк додому, / У Січ Низовую, / Та й задумав Павлюк знову / Бить шляхту гнилую. / Знайшов Павлюк побратима – / Орла Остряницю, / Що не раз пускав із ляхів / Шляхетську кровицю.

На початку 1637 р. на чолі нереєстрових запорожців Павлюк вирушив у похід на допомогу кримському ханові Інаєт Ґераю (İnayet Geray‎; 1597-1637), який намагався позбутися залежності від Османської імперії й вів боротьбу проти її ставленика, першого очільника Буджацької орди Кантемира-мурзи (?-1637), якого називали то “Ханом Теміром», то “Кровавим Мечем”. Тут у справу втрутилася велика політика.

* * *

Ще минулого року кримський хан надіслав польському королю два листи з пропозицією міцної дружби, що дипломатичною мовою означало... крик по допомогу. У тих посланнях ішлося про політичний розрив з Османською імперією та пропонувався своєрідний протекторат – звісно, в обмін на спільну війну проти турків.

Владислав IV Ваза був далекоглядним монархом, котрий і цього разу не стримав запорожців. У листах до Варшави Інаєт Ґерай пропонував заплатити козакам за військову допомогу, жадаючи отримати підкріплення, бодай, 5000 шабель, але король надіслав лише 600 – під проводом отамана Павла Бута.

За підсумками походу на Крим січовики здобули чимало зброї, захопили коней. Навесні 1637 р. вони благополучно повернулися на Запорожжя. Та у Кримському ханаті трагедія лише розгорталася... 13 червня 1637 р. потужний турецький флот прибув до Каффи (тепер – Феодосія). За підтримки яничар Бахадир I Ґерай (I Bahadır Geray; 1602-1641) посунув із трону Інаєта; той покірно здався і наступного дня відплив до Константинополя, де збирався усе особисто пояснити султану. Оскільки Інаєт Ґерай зброєю захопив Каффу та Кілію, убив турецького намісника та вголос погрожував напасти на столицю Османської імперії – Константинополь, його, за османською традицією, на очах монарха задушили шовковим шнурком.

* * *

Поки Павлюк ходив у кримській похід, в Україні спалахнули заворушення у середовищі козаків. Причина була проста... Уряд Речі Посполитої знову не виплатив реєстровим щорічне грошове утримання – 60 тисяч злотих. І тоді на початку травня 1637 р. обурений Павлюк із загоном у двісті вояків, за підтримки черкаських реєстровців, прийшов у Корсунь (чи то у Черкаси, чи то у Чигирин), захопив реєстрові гармати та вивіз коронну власність на Січ.

Йдеться не про навіжений вчинок якогось шаленця, а про свідомий вибір державника. Не дарма історик та етнограф Михайло Костомаров (1817-1885) у своїй розвідці “Богдан Хмельницький” (1857) наводить чималий уривок листа Павлюка-Бута до гетьмана реєстрових козаків Василя Томиленка (?-1638):

- Зізнайтесь, коли гармата наша стояла на волостях, то і виписи були часті. Із шляхетських маєтків виганяли чи підкоряли панській юрисдикції наших товаришів і вдів козацьких, а трохи який-небудь козацький товариш провиниться, пани, уряди зводять напраслину на ціле військо перед коронним гетьманом, а коронний гетьман – перед його величністю… Мертвого назад з могили не носять, краще б, щоб усі реєстровики прибули до нас на Запорожжя з рештою гармат… Але, боронь вас Боже, коли ви захочете бути нашими ворогами і разом із жовнірами піднімете руки на дружин і дітей наших і наше майно: ваші жінки, діти і майно дістануться нам раніш, ніж наші вам. Але ми цього зовсім не хочемо: у вас і у нас одна рідна земля, і краще нам жити разом у братерстві.

Призначений наприкінці 1636 р. доволі літній гетьман реєстровиків Василь Томиленко аж розгубився. Аби владнати конфлікт, він надіслав на Січ двох гінців до Павлюка, благаючи підкоритися Короні та добровільно повернути зброю на місце. Посміхнувся у вуса Павло Бут і відмовився, мовляв, гарматам місце саме тут, на Запорожжі. Поясню, чому так по-панібратськи: бо ще торік Василь Томиленко формально ходив у заступниках Павлюка...

* * *

У тому самому дружньому листі до В.Томиленка Павлюк чітко прописав причини свого вчинку:

- Козаків ображало безчестя, завдане козацькій гарматі, і я зі своїми побратимами по милості Божій, не вчинивши нікому ніяких прикростей, перенесли гармати до достойного їх місця, у Запорожжя, де предки їх прославилися своїми подвигами… Притому, перебування гармати на волостях вимагає її утримання, яке падає на бідних людей, і без того вже обтяжених постоєм кварцяного війська (найманого війська у Речі Посполитій. – О.Р.), на противагу Куруківської комісії (йдеться про положення Куруківської угоди від 26 жовтня (5 листопада) 1625 р., укладеної між гетьманом коронним Станіславом Конецпольським і гетьманом Михайлом Дорошенком в урочищі Ведмежі Лози біля Курукового озера. – О.Р.), тому що польським жовнірам не слід займати квартири далі Білої Церкви.

А тепер – увага... Що зробили конкуренти гетьмана реєстрових козаків, котрий мирним шляхом намагався вирішити ситуацію з гарматами? Вони звинуватили Василя Томиленка у... потуранні “черні”, відібрали булаву й у травні 1637-го на річці Росаві під пильним оком польського гетьмана коронного Миколая Потоцького (Mikołaj Potocki; 1593-1651) на прізвисько “Ведмежа лапа” (“Niedźwiedzia Łapa”) та сеймового комісара у справах козацтва Адама Кисіля новим гетьманом реєстровиків обрали Переяславського полковника Саву Кононовича (Sawa Kononowicz; ?-1637).

Гетьманом Запорозької Січі?!.. Одні переконували, “чужинця-москаля”, інші стверджували – ляха шляхетського гербу Радван, що багатьом нагадував... знавіснілу татарську тамгу та бусурманське походження. Як стверджував Микола Костомаров, усю ту веремію завів генеральний писар Федір Онушкевич. Одне слово, у повітрі віяло великою війною.

До всього ж, на р.Росаві М.Потоцький та А.Кисіль влаштували ревізію... реєстру, в якому козаків залишали тільки за порукою старшин і підстарост. І виключно їм видали платню, якої вояки давно не отримували. У такий спосіб “військо очищене і вписане в реєстр” стало військом відверто купленим? Ні... У тім-то й справа, це ж – українці. Лише-но емісари шляхти поїхали, як почали линути звістки, що реєстровики хочуть скинути старшину і піти на Січ. Більше того, вони уже продають худобу та купують зброю. Час гетьмана нації, очільника, який міг повести за собою і січовиків, і селян, – вибив.

* * *

Дізнавшись про традиційну українську забаву “зрада”, на початку серпня 1637 р. Павлюк рішуче пішов на кривдників, але, трохи заспокоївшись, став кошем біля козацького містечка Крилова (нині – Новогеоргіївський район Кіровоградської області), неподалік Чигирина. Під проводом Чигиринського полковника Карпа Скидана (?-1638) і полковника Семена Биховця він спорядив двохтисячний загін до Переяслава. Там саме знаходилися гетьманська канцелярія й сам Сава Кононович.

Останнього, його писаря і багато старшини повстанці схопили, окайданених привезли до Крилова та у жовтні 1637 р. – у Чигирині чи Боровиці – розстріляли. “На рівнині перед містом”, – як написав у своєму “Щоденнику” домініканський монах Симеон Окольський (Cimon “Szumon” Okolsci; 1580-1653).

Насправді у Крилові спочатку була скликана козацька рада. Бранцям зачитали висунуті звинувачення та злочини, скоєні перед козацтвом й українським народом, дали висловитися. І лише тоді винесли смертний вирок та рішення виконали. Це стало відомим, бо Переяславському полковникові Ілляшу Караїмовичу вдалося втекти з Крилова. Саме він і повідомив гетьмана коронного С.Конецпольського про те, що сталося у повстанському таборі.

Слід зазначити, що й шляхта до останнього боролася за пропольського урядника. Гетьман коронний Конецпольський раз-у-раз вимагав, аби Саву Кононовича звільнили. Проте Павлюк, зрештою, відповів:

- Бог свідком, що якби той наказ... поспів на час, зостався би живий, але тепер не можемо нічого вдіяти, бо ми вже його скарали. На тих їхніх погрозах і оббріхуваннях не можна було стримати військо.

* * *

У великій політиці головна мета визначає щоденну ціль.

Хоч як розпалювався Станіслав Конецпольський, а того разу польський король не погодився карати повсталих козаків. Адже сваволя та битва за булаву грали на руку короні. У який спосіб? Вони віддалили час єднання українства задля досягнення національної мети – створення суверенної Козацької держави. Гетьман Конецпольський лише лютував, наказуючи “карати дружин і дітей бунтівників, а оселі їхні нищити, бо хай ліпше на тих місцях кропива росте, ніж зрадники його Королівської милості та Речі Посполитої множаться”.

Що діялося тоді у Козацькій державі?

Жадоба до наживи польського панства меж не знала.

Після руйнування Кодака військом Івана Сулими шляхта розпочала новий наступ на вільне козацтво. На сеймі, зібраному на початку 1636 р., впливові магнати відкрито домагалися розпуску реєстру, як інституції. Як написав у “Kronika Pawla Piaseckiego” біскуп Кам’янця (Кам’янця-Подільського) Павєл П'ясецький (Paweł Piasecki; 1579-1649):

- Різні польські пани, ставши в київських землях – головному зосередженні козацтва – власниками величезних маєтків, придбаних за гроші або ж шляхом королівського дарування, прагнули збільшити прибутки, а отже, намагались умовити сенат і короля знищити залишки козацьких прав, які, на думку панів, заважали здійсненню їхніх намірів.

Того разу король і уряд відмовились виконати вимогу магнатів, бо, з одного боку, не бажали втратити таке дешеве військо, як реєстрове козацтво, а з іншого – не бажали подальшого посилення самих землевласників. Тоді останні, повернувшись із сейму у власні маєтності, почали діяти самочинно... Посилення пригноблення на місцях спонукало українців тікати на Запорожжя, а низи реєстрового козацтва, у свою чергу, зажадали об’єднатися із запорожцями.

Знай, частіше лунали вимоги забрати коронну артилерію та відійти на Запорожжя. Українське суспільство висунуло запит – хтось із очільників мав його втілити в життя.

* * *

Чи то в червні, чи то в першій половині липня 1637 р., на Запорожжі зібралась козацька рада, на якій Павла Бута (Павлюка) загал обрав гетьманом Війська Запорозького. Він особисто брав участь у поході Івана Сулими на Кодак, Україну називав Ненькою, не перше десятиліття рубався за неї у походах, до заможних реєстровиків не належав, маєтностями не володів, а з низу піднімався і до низів хилився. Що саме такою і має бути національна еліта, Україна лише усвідомлювала.

Щось насувалося грізне й невідворотне. Шляхта тікала на захід, бо керувалася святим правилом: краще ликове життя, аніж шовкова смерть. Наприкінці липня військо Павлюка залишило Січ і стало табором поблизу Чигирина. Національно-визвольне повстання котилося Козацькою державою і невдовзі охопило величезну територію Лівобережної і Правобережної України – від Січі до Ніжина на півночі, від Білої Церкви до Полтави на сході. Ширшим розмахом була позначена, хіба що, Національно-визвольна війна 1648-1654 рр., тобто Хмельниччина.

Реагуючи на зміни політичної ситуації, а головне – настрої у суспільстві, 11 жовтня 1637 р. очільник Козацької держави видав перший із універсалів до українського козацтва, міщанства та поспільства, закликаючи боротися проти “ворогів народу руського християнського та давньої грецької віри”. Можна стверджувати, що гетьман Павлюк став в Україні першим руйнівником поміщицького землеволодіння, відміняючи своїм маніфестом владу польських магнатів та оголошуючи вільними усіх (!) простих селян, які “захочуть стати козаками”, завдяки чому “не можуть вважатися підданими панів”. Йому б Українську демократично-хліборобську партію створити, але то були часи, коли належало здебільшого шаблюкою вимахувати.

* * *

Зверніть увагу, саме гетьман Павлюк: не Богдан Хмельницький із його 123-ма універсалами, не Михайло Грушевський зі своїми чотирма – зрозумів важливість письмової комунікації з суспільством. Саме Павло Бут став першим, як мені відомо, державником і ватажком козацького повстання, котрий безпосередньо перед виступом на битву провів роз’яснювальну, пропагандистську роботу, а саме випустив універсал (звернення до народу), в якому пояснив цілі, завдання та світлу мету збройної боротьби... Комунікації між владою та суспільством в Україні були започатковані в 1637 р.

Утім, упродовж місяця загального козацького збору не відбулося: значна частина реєстровиків виступили проти повстанців, залишившись на боці польського війська. За деякими даними, повстанців налічувалося не більше 23 тисяч. Хоча як писав у листопаді т.р. русинський шляхтич, гетьман коронний Андрій Потоцький (?-1691):

- На Задніпров'ї всі до останнього окозачилися.

Виникла перша, величезна проблема – озброєння.

Так, поділені повстанці були на сотні й полки, але не мали чим воювати, бо озброїлися чим Бог послав: сокирами, косами, вилами. До всього ж, 17 тисяч із 23-х тис. повстанців зовсім не мали бойового досвіду.

Другою проблемою була відсутність усіх відповідних служб та підрозділів, потрібних для ведення війни. Маю на увазі навіть не службу сполучень тилу, а банальну розвідку. Саме відсутність останньої призвела до катастрофічних наслідків, коли, маючи десять тисяч погано підготовлених і майже неозброєних повстанців, Павлюк вирішив атакувати у головній битві під Кумейками (тепер – Черкаський район Черкаської області) 15-тисячну регулярну армію, що стояла на вигідних позиціях.

Третьою проблемою був брак дипломатичних навичок, бо у війні зі шляхтою гетьману нереєстрових козаків так і не вдалося залучити до військового союзу кримських татар та донських козаків, хоча перемовини такі починалися, а з південного Подніпров’я рухалися 500 донців, та... загрузли у сутичках зі шляхтою.

І, нарешті, штаб погано скоординував дії розрізнених козацько-селянських груп. Скажімо, частина повстанців не змогли переправитися через Дніпро, аби посилити основне військо. Хоча до початку повстання Чигиринський полковник Павло Скидан пропонував отаманам усіх загонів зібратися 29 жовтня на раду в містечку Мошни (під Черкасами), щоб вирішити, “як повернути все на добру славу і на користь нашу”. Цього виконано не було; сюди так і не підійшли канівські й стеблівські реєстрові, а також нереєстрові козаки і частина корсунців. А сюди, в Мошни, що на р. Ольшанці, легко було підскочити і на човнах.

* * *

Вирішальна битва наближалася. Із військовою стратегією польська регулярна армія була добре знайома. У грудні 1637 р. ляхи стали на лінії Богуслав-Корсунь. У такий спосіб вони, з одного боку, перегородили шлях повстанцям з південних степів в Україну – Яцко Острянин вів і не довів вісім тисяч вояків; з іншого – були відрізані від Павлюка лівобережні козацькі ватаги отамана Кизими, який активно пробивався з Київщини. Коронний гетьман Миколай Потоцький на прізвисько “Ведмежа лапа” мав план перемогти козаків – “чернь” він хотів розбити по частинах.

Українці змінили його погляд на військову звитягу.

Під час знаменитої битви під Кумейками гетьман Потоцький щиро дивувався:

- Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів “миру!” кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати – і так дійсно їм приходило. А коли довелося впасти з коня котромусь із наших, то збігалися, як заїлі пси, і на куски трупа рубали, хоч ми їх зверху били і на тім однім трупі кілька їх падало: котрим не ставало стрільби зі зброї, били наших жовнірів голоблями і дишлями.

Перебуваючи 6 (16) грудня 1637 р. у стані гетьмана Потоцького під Кумейками, королівський комісар Адам Кисіль плакав, дивлячись на наступаючих козаків – у битві ті знищили півтори тисячі жовнірів, тобто регулярного коронного війська, під знаменами якого стояло... 15 тисяч добірних угорських і німецьких найманців:

- Гарна ця громада людей, і дух її сильний – якби все це було проти ворога Святого Хреста, а не проти короля, Речі Посполитої та вітчизни своєї...

* * *

Під час козацько-селянського повстання під проводом Павлюка саме волинський шляхтич А.Кисіль відповідав від Корони за мирні перемовини з козаками та переконав багатьох повстанців відмовитися від бунту. Та Адам Григорович Кисіль порушив обіцянку про помилування, яку особисто дав Павлюку, тож втратив довіру козаків і незабаром залишив посаду головного королівського комісара.

Чи залишився він, православний сенатор, людиною слова? Принаймні, він спробував. Коли коронне військо придушило повстання, за власною ініціативою Адам Кисіль прибув до першої столиці реєстровиків – Трахтемирова (тепер – Черкаський район Черкаської області), де склав список із п'яти тисяч реєстрових козаків, а ті склали присягу на вірність королю Речі Посполитої, пообіцяли припинити набіги на турецькі землі та зобов'язалися спалити річкові чайки.

Будемо відвертими, залишаючись ще при владі, Адам Кисіль спромігся зберегти життя багатьох повстанців, проте не врятував Павлюкові, хоча й обіцяв козацькій старшині: у випадку добровільної капітуляції очільники повстання житимуть.

* * *

Після поразки у Кумейківській битві гетьман Павлюк із частиною козаків відійшов на південь, де сподівався зібрати підкріплення; його вісім гармат у битві не зарадили, із них залишилось... три. Під Боровицею (нині – Черкаський район Черкаської області) до загону Павлюка приєдналися повстанці під орудою козацького полковника Дмитра Гуні, котрий дорогою дивним чином 6 (16) грудня 1637 р. захопив... артилерію Речі Посполитої. Це військо могло чинити належний спротив.

Страху нема там, де його не бояться. Тим часом уже 14 (24) грудня т.р. обложеним оголосили умови переможця – Миколая Потоцького. У козаків відібрали прапор, булаву і бунчук. Відтепер вони мусили “залишатись у спокої і порядку”, “бути у повній вірності і підданстві Речі Посполитій”, тобто виступати в похід за першим наказом коронного гетьмана та мали ліквідувати... Запорозьку Січ, вигнавши звідти “всю голоту”.

І гетьман Війська Запорозького вчинив найбільшу помилку. Наслухавшись палких запевнень головного королівського комісара А.Киселя, 20 (30) грудня 1637 р. на козацькій раді під Боровицею, оточеною польськими військами, повстанці погодилися видати п’ятьох ватажків у руки “Ведмежої лапи”. Раз-у-раз коронний перемовник А.Кисіль запевняв: король помилує їх неодмінно, монарх гарантував.

На лютневому Сеймі 1638 р. шляхта зневажила попередні домовленості: й офіційну обіцянку короля, й палкі запевнення православного магната Адама Киселя. У засіданнях лунали рішучі пропозиції – вінчати голову Павлюка розпеченою короною, а в руки дати розжарений скіпетр. Дешевої театральщини вдалося уникнути – буфонську страту король Владислав IV Ваза скасував, проте смертельний вирок для гетьмана Павлюка відмінити не зміг. Страченими в Україні були і його численні соратники. За спогадами сучасників, шлях від Дніпра до Ніжина був заставлений списами із насадженими на них козаками та селянами.

* * *

Слава не поляже, а про себе розкаже. І – на закінчення – три напрочуд цікаві зауваги.

По-перше, учасником козацької ради під Боровицею був... 42-річний Богдан Хмельницький, тоді – військовий писар Війська Запорозького. Під час Московської війни 1632-1634 рр. у бою він особисто захистив короля Владислава IV Вазу, тому був знайомий з монархом, який подарував йому шаблю. Що показово, на раді під Боровицею лише двоє старшин виступили проти миру з ляхами та здачі в полон Павлюка з побратимами. Це були військовий писар Богдан Хмельницький та полковник Дмитро Гуня, які залишились у меншості.

По-друге, козацько-селянське повстання в Україні не вщухло, бо навесні 1638 р. його прапор підхопив у Запорожжі гетьман Яків Острянин (?-1641). Адже за вироком сейму козаки були позбавлені більшої частини своїх привілеїв. Після поразки під Жовнином 4 (14 червня) 1638 р. він із Дмитром Гунею відступив на Слобідську Україну, де заснував Чугуїв та майже два роки вів боротьбу проти Речі Посполитої.

По-третє. Будь-яка війна – то цеглина у підвалини перемоги. Завдяки підсумкам невдалого повстання Павлюка, українцям – наче полуда з очей спала. Більшість із козаків та селян побачили, за кого їх шляхта тримає. Гірка поразка Павла Бута додала українству впевненості та сповила національну еліту, яка більше не бажала схилятися біля чужих тронів, бо почала прагнути власної держави. Час кликав до життя Хмельниччину...

Мине якесь десятиліття. І в листі до городян Замостя (1648), гетьман Богдан Хмельницький викладе засвоєні уроки невдалого повстання Павлюка:

- Я сподіваюсь, що всемогутній Господь Бог зі своєї ласки нагородить нас за це літо і за цю зиму тим добром з ваших маєтків, яке десять років ви у нас брали. Тоді нам було погано, коли ви нас спершу обдурили, давши подарунки запорозькій старшині, намовили нас від черні відокремитися, що ми й зробили, повіривши вашому слову. Але тепер ми всі в одному гурті, і не допоможе вам більше Господь Бог на нас їздити.

* * *

Цікаво, що оригінал пісні “Ще не вмерла Україна” (вірш), написаний 23-річним поетом Павлом Чубинським (1839-1884), відрізняється від славня. Бо публічно не виконуються дві останні строфи. А вони наразі дуже і навіть дуже по темі:

- Наливайко, Залізняк, і Тарас Трясило / Кличуть нас із-за могил на святеє діло. /Ізгадаймо славну смерть лицарства-козацтва, / Щоб не втратить марне нам своєго юнацтва. /

Приспів:

- Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане! / Нащо віддав Україну москалям поганим?! / Щоб вернути її честь, ляжем головами, / Назовемся України вірними синами!

Олександр Рудяченко