«Товарищи проститутки», або Сумний досвід СРСР у впливі на приватне

«Товарищи проститутки», або Сумний досвід СРСР у впливі на приватне

Укрінформ
У День святого Валентина – свята всіх закоханих, вже звичного для українців, поговорімо про таку річ, як сексуальність за комуністичного режиму

Колись, на самому початку перебудови, якась грАжданка, в одному з перших радянсько-американських телемостів заявила на потіху мільйонів, що «сексу в нас немає» – тобто в СРСР. Фраза стала «історичною».Людмилі Івановій вона принесла популярність, яку ленінградка перетворила на бізнес, і врешті переїхала до Німеччини.

А як було насправді в СРСР із сексом і сексуальністю? Чи впливала держава на власних громадян у найбільш приватній, інтимній сфері життя? Яким чином це відбувалося? Чи було місце сексуальній культурі серед засилля радянських догм?

«Ерос безкрилий», був у перші роки радянської влади

Перше, що зробили більшовики, захопивши владу в 1917 році – пообіцяли землю селянам, заводи – робітникам, а чоловіків і жінок зрівняли в правах. Це був справжній гендерний прорив, якого світ ще не знав. Скасовувалася і церковна реєстрація шлюбу. До того ж, у 1920 році, теж уперше в світі, на законодавчому рівні – спільною постановою наркоматів (аналог нинішніх міністерств) юстиції та охорони здоров’я в країні Рад були легалізовані аборти. А прийнятий у 1926 році шлюбно-сімейний кодекс став чи не найпрогресивнішим у світі – наприклад, на законодавчому рівні виховання дітей рівною мірою покладалося і на матір, і на батька.

«Статеве питання» впродовж цілого десятиліття, фактично до початку 30-х, стало в СРСР одним із найбільш обговорюваних у суспільстві. Тогочасні журнали, особливо для молоді, рясніють статтями, в яких домінуючою є думка про «вільну любов».

Олександра Коллонтай та Лев Троцький із своїми коханими
Олександра Коллонтай та Лев Троцький із своїми коханими

Загальний тон у розкріпаченні суспільства, особливо молоді, задавали очільники (очільниці) партії та держави. Наприклад, нещадним критиком традиційної сім’ї був Лев Троцький. А Олександра Коллонтай – відома радянська державна діячка, дипломатка, феміністка вважала, що «для класових задач пролетаріату не має жодного значення, чи має кохання форму довготривалого оформленого союзу чи є скороминущим зв’язком». Вона вельми образно називала кохання під час революції «безкрилим Еросом». Щоправда, зауважувала, що цілком можливо, що начитавшись удосталь глевких передовиць із «Правди», «відповідальні працівники» неодмінно потягнуться до «белетристики, в якій оспівується «крилатий Ерос»».

«Дванадцять статевих заповідей пролетаріату» і голі люди на вулицях Києва

Дванадцять статевих заповідей
Дванадцять статевих заповідей

Про те, що до питань сексуальності в радянській державі ставилися серйозно, свідчать і «12 статевих заповідей революційного пролетаріату», розроблених у 1924 році психологом і психоаналітиком Олександром Залкіндом. У них все приватне, особистісне розглядається як таке, що заважає колективістському і революційному: «Класс в интересах революционной целесообразности имеет право вмешаться в половую жизнь своих сочленов…», – ось так, без будь-яких натяків і сказано. Ідеї Залкінда знайшли відгук і підтримку в деяких радянських функціонерів.

Але багатьом було не по собі від такого радикалізму. Віце-президент ВУАН, академік Сергій Єфремов нарікає в своєму «Щоденнику» на «сексуальну вакханалію будівників комунізму». 2 жовтня 1924 року він записав: «Великого клопоту міліції завдають… голі люде. Спочатку в Москві, а це і в Києві з’явились по вулицях люде в адамових убраннях зі стрічками через плече: «Долой стыд!»… Начальство не знає, що з цими воїтелями робити. З одного боку воно й само цей лозунг давно проголосило, а з другого… навіть йому ніяково». Тодішній нарком охорони здоров’я Микола Семашко змушений був виступати в пресі, пояснюючи, що «ходити голим негігієнічно…»

Сексуальна вакханалія в Кінармії та терпимість до сексуальних меншин

Свої закони, вірніше, їхня цілковита відсутність були в радянській армії, де в умовах воєнного часу агресивна сексуальність не знала жодних меж і норм. Ось як про це пише в своєму щоденнику Ісаак Бабель: «Страшная правда – все солдаты больны сифилисом. (…) Все бойцы – бархатные фуражки, изнасилования, чубы, бои, революция и сифилис. Галиция заражена сплошь» (28 липня 1920). Три дні по тому: «О женщинах в Конармии можно написать том. Эскадроны в бой, пыль, грохот, обнаженные шашки, неистовая ругань, они с задравшимися юбками скачут впереди, пыльные, толстогрудые, все б…, но товарищи, и б… потому, что товарищи, это самое важное, обслуживают всем, чем могут, героини, и тут же презрение к ним, поят коней, тащат сено, чинят сбрую, крадут в поселках вещи, и у населения…»

Літератор та композитор Михайло Кузьмін та майбутній нарком закордонних справ СРСР Георгій Чичерін стали близькими друзями ще в петербурзькій гімназії
Літератор та композитор Михайло Кузьмін та майбутній нарком закордонних справ СРСР Георгій Чичерін стали близькими друзями ще в петербурзькій гімназії

Радянська влада спочатку доволі толерантно ставилася до форм та інтенсивності сексуальних контактів власних громадян. Ба більше – в більшовицьких кримінальних кодексах 1923 і 1926 років були відсутні статті, які б кваліфікували будь-які одностатеві стосунки як аномальні. Зокрема, питання гомосексульності взагалі не згадувалося, тоді як за царату воно кваліфікувалося як злочин. Тож і тут більшовики були «попереду планети». Як пишуть сучасники, «цей крок радянського уряду придав колосальний імпульс сексуально-політичному рухові Західної Європи і Америки». Відомо, що чимало вищих партійних функціонерів СРСР належали до сексуальних меншин. Зокрема, нарком закордонних справ Георгій Чичерін був гомосексуалом. Згодом саме цей факт відіграє не останню роль у його зміщенні з посади; майже вся його команда була репресована.

«Комунізм – могила проституції»? Не дочекаєтеся

«Товарищи проститутки, будьте сознательными элементами, бросайте торговлю телом, изучайте марксизм и становитесь активными членами Всесоюзного Коммунистического Союза Молодежи!», – полум’яно закликав один із ранніх радянських лозунгів. Скільки представниць найдревнішої професії стали членкинями ВЛКСМ чи ВКП(б) – невідомо.

Повії, заарештовані в 20-х роках в Архангельську
Повії, заарештовані в 20-х роках в Архангельську

Більшовики проголосили «торгівлю коханням» пережитком минулого і «соціальною аномалією». В серпні 1918 року, в листі до одного з більшовицьких партноменклатурщиків, Ленін радив «навести негайно масовий терор, розстріляти і вивезти сотні проституток». Ну, в Ілліча це було традиційно: Розстріляти – і немає проблем.

«Гулящі жінки», або як їх ще називали «дезертири праці», мусили з’являтися до органів державної влади для обов’язкової реєстрації та подальшого працевлаштування. В разі відмови їх арештовували й відправляли в табори суворого режиму.

Утім, у середині 20-х років виникли й перші лікувально-виховні профілакторії, а також і вендиспансери. Жінку впродовж півроку лікували, навчали якійсь робітничій професії, а потім офіційно працевлаштовували. В 1929 році лікувально-трудові табори були повсюдно на всій території СРСР. Однак доба радянської філантропії та милосердя закінчилася на початку 30-х років. Після прийняття в 1936 році «сталінської» конституції, «соцаномалічками» – так в офіційних документах почали називати проституток – займався виключно НКВС.

У 1937 з’явився анекдот: «На конференції з проблем проституції порушили питання про те, який комісаріат повинен взяти на себе відповідальність за боротьбу з нею. Хтось запропонував Наркомат охорони здоров’я, хтось Комісаріат освіти. Нарешті один депутат заявив: «Чому б не надати повноваження боротьби з проституцією Комісаріату торгівлі? Тоді проституція неодмінно зникне. Адже так відбулося з хлібом, чаєм, маслом і цукром…»»

З кінця 30-х років тема «сексуальної комерції» в СРСР замовчувалася. Радянські каральні органи офіційно вважали її ліквідованою, видаючи бажане за дійсне. До 1985 року про «нічних фей» воліли не згадувати ні юристи, ні соціологи, ні медики, ні психологи. Тільки після 1985 року на обивателя полилася маса інформації про «інтердівчаток» і «путан». Тоді почали з’являтися і перші наукові дослідження цієї теми. В 1987 році була запроваджена адміністративна відповідальність за проституцію.

Сексуальність у загоні, або ЗАГС у відділку міліції

На початку 30-х років у СРСР почалося повернення до традиціоналістського ідеалу сім’ї, так званої «великої родини», що асоціювалося з багатодітністю і культом батька. Будь-які дослідження, дискусії з приводу сексуальності були припинені. З березня 1934 року почалося кримінальне переслідування представників сексуальних меншин. Гомосексуалістами, так само як і повіями, зайнялися співробітники Генріха Ягоди – ОДПУ-НКВС. Саме Генріх Ягода і був ініціатором появи цього закону. Сталін підтримав. «Быт неотделим от политики. Моральная чистота комсомольца – надежная гарантия от политического разложения», – писала газета «Комсомольская правда» в 1937 році.

ЗАГСи підпорядковувалися НКВС
ЗАГСи підпорядковувалися НКВС

ЗАГСи теж підпорядковувалися НКВС і знаходилися переважно у місцевих відділках міліції – не надто комфортному місці для реєстрації шлюбу. В 1936 році аборти були заборонені. Нормою стали кримінальні аборти, за які судили й відправляли в ГУЛАГ.

Розлучитися теж стало важче. Якщо в 20-х, на початку 30-х років потрібно було лише подати заяву і заплатити 6 рублів штрафу (за прострочений паспорт – 50 рублів), то в 1936 році за перше розлучення платили 50 рублів, за друге – 150, а за третє – 300. Позначка про розлучення ставилася в паспорті. Процедура проводилася публічно через суд із залученням свідків. До того ж, у місцевій газеті мало бути надруковане відповідне повідомлення про розлучення.

8 липня 1944 року був опублікований Указ Президії Верховної Ради СРСР, який по суті формував тоталітарну модель батьківства, звільняючи чоловіків від відповідальності за наслідки позашлюбних статевих контактів. Діти, народжені поза зареєстрованим шлюбом, не мали права на встановлення батьківства, а отже, й на отримання аліментів.

«Секс», який проріс під час хрущовської «відлиги»

Слово «секс» у вжитку радянських людей з’явилося в 60-х роках, та ще й не одне, а декілька: секс-бомба, секс-фільм, сексолог, сексологічний, сексопатолог тощо. Перший сексологічний кабінет відкрили в СРСР у 1963 році. «Секс» легітимізовувася, виходив із тіні – цьому сприяла й «велика сексуальна революція», що прокотилася Європою і США. У перших дослідженнях радянських сексологів ішлося, що «поява сексуальних інтересів на авансцені суспільного життя органічно пов’язана з кризою суспільства…» Звісно, не в СРСР, а «в них» – на Заході. Однак, криза була не тільки за «залізною завісою», але й у Радянському Союзі – змінювалося життя радянських людей, відбувалися непрості процеси десталінізації, з’являлися нові поведінкові моделі стосунків між чоловіками і жінками.

У 1955 році знову легалізували аборти. РАГСи з 1957 року почали підпорядковуватися місцевим Радам. З серпня 1971 року спеціальним наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР було дозволено застосування гормональних контрацептивів. Однак найбільш поширеним засобом контрацепції в СРСР були презервативи, але вони, час від часу, належали до категорії дефіцитних товарів.

У кіно почали показувати, як могли, інтимне життя
У кіно почали показувати, як могли, інтимне життя

З кінця 1950 років почала змінюватися офіційна риторика щодо еротики. В кіно почали показувати інтимне життя головних героїв, зокрема й позашлюбні стосунки. За Сталіна це було неможливо. У 60-70-х роках почала з’являтися спеціальна література з проблем інтимного життя. До того ж, в країну почали ввозити західну еротичну літературу. Наприкінці 60 років згідно з опитуваннями, дошлюбні статеві контакти схвалювали понад 60% чоловіків і понад 50% жінок.

Палаци урочистих подій і реабілітація обручки

Перший офіційний світський захід у СРСР, «благословенний» вищим керівництвом
Перший офіційний світський захід у СРСР, «благословенний» вищим керівництвом

Чимось зовсім несподіваним, таким, що виходило за рамки радянської дійсності, стало публічне весілля в листопаді 1963 року першої в світі космонавтки Валентини Терешкової і космонавта Андріяна Ніколаєва. Це був перший офіційний світський захід у СРСР, «благословенний» вищим керівництвом держави. Він став своєрідною презентацією нової радянської шлюбної обрядовості. На початку лютого 1964 року, була ухвалена постанова про «Про запровадження в побут радянських людей нових громадянських обрядів». Настала доба Палаців: культури, щастя, урочистих подій, одружень. Відбулася своєрідна модернізація сфери приватного.

Саме тоді була «реабілітована» обручка, яку більшовики спочатку проголосили «пережитком буржуйських часів». Представниця РАГСу під час церемонії повагом казала: «А тепер на знак любові та вірності обміняйтеся обручками». І це була чи не найурочистіша мить шлюбної церемонії. Біла весільна сукня нареченої, строгий костюм нареченого, обручки, застілля, кортеж із автомобілів, обов’язкове покладання квітів до пам’ятника Леніну тощо, все це ставало новою радянською весільною обрядовістю, яка діяла фактично до кінця існування СРСР.

Остання спроба держави вплинути на шлюбно-весільні звичаї радянських людей відбулася під час горбачовської антиалкогольної кампанії 1985-1987 років – тоді «за наказом партії» весілля мали бути безалкогольними. Народ одразу ж відреагував: «Новий лозунг до ХХVІІ з’їзду КПРС: «Відповімо на безалкогольні весілля непорочним зачаттям!».

Постперебудовний ренесанс сексуального і тривожні прогнози на майбутнє

Із початком перебудови життя радянських людей почало стрімко змінюватися. Колись суворо заборонене – ставало доступним. «Лоліту» Набокова вже не ховали в другому ряду верхньої полиці книжкової шафи. Можна було вільно почитати «Тропік Рака» Генрі Міллера або «Коханця леді Чаттерлей» Девіда Герберта Лоуренса в чудовому перекладі Соломії Павличко; дивитися не тільки «Москва слезам не верит» з єдиною еротичною сценою, але й Осіму.

Кадр з фільму
Кадр з фільму "Повість про жорстоку юність", реж. Нагіса Осіма (1960)

Перестали викликати на збори й привселюдно «розпинати» за «аморальноє повєдєніє» та звільняти з роботи за сексуальну орієнтацію чи перелюб. Однак вихід із зони сексуальної «пуританської німоти», культивованої державою впродовж тривалого часу, для українців, певно, був не простий. Триває він і досі.

Політичні зміни так чи інакше призводять і до трансформації моделей сексуальної поведінки. Так було завжди і в усіх суспільствах. Олдос Гакслі у передмові 1946 року до футуристичного роману-антиутопії «Прекрасний новий світ» писав про те, що «З огляду на те, як політична і економічна свобода зменшаться, свобода сексуальна зростатиме в якості своєрідної компенсації. І диктатор… вчинить розумно, заохочуючи сексуальну свободу. … вона допоможе примирити підданих із рабством, на яке ті приречені». Що ж, досить імовірний, хоча й не надто втішний прогноз, але сподіваймося, що станеться подібне не надто скоро.

А поки що в українців є вдосталь часу для того, щоб зустрічатися, кохати одне одного, брати шлюб, народжувати дітей, сваритися й миритися, дотримуючись золотої середини між сексуальною вседозволеністю і сексуальним пуританством.

І життя, таким чином, триватиме.

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-