Чи має бути журналіст нещадним?

Чи має бути журналіст нещадним?

Блоги
Укрінформ
Може, є щось цінніше за правду і справедливість?..

Чи має бути журналіст нещадним у своїй безкомпромісності до людей, які переступили межу моралі? Чи повинен вимагати від суспільства їх осуду й відторгнення, незважаючи на всі їхні заслуги й авторитет?

Коли мені було 30-40 років, я був упевнений, що так, повинен. Мало того, я був переконаний, що чим більше довіри виявляло суспільство до цієї людини, доки вона не згрішила, тим жорстокішим має бути покарання.

...У середині 1990-х до нас, у редакцію газети прийшла інсайдерська інформація про одного народного депутата, син якого попався на збуті наркотиків, і батько, щоб врятувати його від тюрми, користуючись депутатським мандатом, таємно вивіз його до США.

Проблема полягала в тому, що політик цей був колишнім дисидентом, патріотом, соратником Чорновола, захисником української мови, людиною в цілому дуже позитивною.

Однак ми цей компромат у газеті дали, бо це була правда і це було справедливо.

Скандал був великий. Та через певний час до редакції надійшов лист від цього депутата, де він пояснив свій вчинок.

Переді мною, писав депутат, постала дилема – вчинити, як має вчинити батько, чи так, як має зробити політик? Мій син хворий, і як батько, я розумів, що у в'язниці він не виживе і мав рятувати його, всупереч тому, що знищу своє ім'я. Як політик, я не мав права так чинити, бо це кидає тінь на політичну силу, яку я представляю, і на всю нашу справу. Я вчинив як батько, не міг інакше, і прошу народ України вибачити мені за це. Натомість я здаю свій депутатський мандат, йду з політики і віддаю себе на волю закону.

Депутат прохав опублікувати свій лист у нашій газеті, тій, яка власне й звинуватила його. І це змусило мене подивитися на нього іншими очима.

Чи засумнівався я тоді у правильності зробленого? Ні. Але запам'ятав цю історію на все життя.

Років через дванадцять цього політика взяли у партійний список і він знову став депутатом. Але вже був немолодим – і мало, що зміг. Сьогодні він поза політикою, займається просуванням української мови й культури. Ми навіть із ним зафрендилися у ФБ.

Але от що мені муляє у душі: цих 12 років Верховній Раді явно не вистачало того політика, його знань, його дисидентської стійкості. Аби він був у перших лавах, щось могло піти по-іншому...

Коли ти молодий, то хочеться, щоб люди, яких ти поважаєш і в яких віриш, були святими й з незаплямованою честю. Бо це означає, що й твоя віра є праведною.

Але святих серед людей майже нема, а особливо серед політиків. Усі святі, казав колись преподобний Антоній Сурозький, моляться по келіях і зі світом не спілкуються. Усі ж інші, і ми з вами в тому числі –  многогрішні.

За свої сорок з гаком років журналістської роботи я неодноразово бачив, як люди, які хотіли у своєму житті щось зробити для країни, але мали скелети у шафах, змушені були йти з посад і політики. І журналісти, які ці скелети розкопали (а здебільшого –  їм цей компромат злили), раділи зі своєї могутності як четвертої влади.

Але на місце скомпрометованих приходили інші, зазвичай – гірші, цинічніші й не такі вразливі до критики. Люди без жодних докорів сумління – які, власне, й посприяли оприлюдненню компромату на тих, чиє місце зайняли.

І слухаючи сьогодні принципових колег, які переконують, що немає ніяких терезів добра і зла, й за кожне зло треба вимагати відповіді по повній, не беручи до уваги все зроблене людиною добро, я вже не можу з цим однозначно погодитися.

І сьогодні вже не знаю: повернувшись у середину 1990-х, чи вчинив би з тим депутатом так само, чи все ж не дав би ходу компромату, пішовши проти принципів і правди...

Можливо, є щось цінніше за правду і справедливість?

Євген Якунов
FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-