8 квітня. Пам’ятні дати
«Земля» - останній і найвідоміший фільм з трилогії Олександра Довженка - «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Ця німа чорно-біла картина, знята одним об’єктивом, й досі вважається однією з кращих в історії кінематографа.
Давши добро на зйомки, тодішнє керівництво чекало від Довженка фільм, що доводив би необхідність і успішність колективізації. Начебто так і вийшло. За сценарієм сільські бідняки відбирають землю у куркулів і починають її обробляти. Для цього селяни, навіть, домоглися, щоб селу виділили трактор, який був довірений першому хлопцю - головному герою Василю. У фіналі він гине від куль колишніх власників землі. Ось і весь сюжет.
З такого невигадливого сценарію Довженко зняв півторагодинну картину. Довгі плани української природи, сільських пейзажів, сади з яблунями, які гнуться від плодів, фактурні особи акторів на повний кадр. Звісно, виникло питання: якщо все так красиво і добре в українському селі - навіщо тоді колективізація?
Перед прем’єрою, фільм, як і годилося, переглянули 32 комісії. Дали дозвіл. 8 квітня 1930 року, у Києві, «Земля» вийшла в прокат. Але вже через дев’ять днів, 17 квітня, фільм все-таки офіційно заборонили – «за натуралізм».
Вже наступного дня почалось цькування режисера у пресі. Згодом, картину розкритикував Горький, а Дем’ян Бєдний написав в «Ізвєстіях» памфлет, після якого Довженко посивів за одну ніч.
Однак, не дивлячись на це, Москва дозволила продати «Землю» європейськім прокатникам. У підсумку лише в Берліні після прем’єри фільму відразу з’явилося 48 позитивних рецензій. «Вона сильна й життєва, - писала англійська газета «Манчестер Гардіан», - від першого кадру, де працюють трактори, до кінцевої сцени». Національний комітет США включив «Землю» в п’ятірку кращих іноземних фільмів 1930 року. Великим успіхом користувалася картина і на фестивалі 1932 року у Венеції, там Довженка назвали Гомером у кіно.
У Радянському Союзі табу зі стрічки зняли у 1958 році, і лише після того як на Міжнародній виставці в Брюсселі «Землю» було визнано одним з кращих фільмів усіх часів і народів.
Ювілеї дня:
137 років від дня народження Дмитра Дорошенка (1882–1951), українського громадського і державного діяча, дипломата, історика, педагога. Народився у Вільно, нащадок славетного козацько-старшинського роду, з якого вийшли два українські гетьмани: Михайло Дорошенко і Петро Дорошенко. Навчався у Варшавському, Петербурзькому, Львівському і Київському університетах. Був секретарем київської і заступником голови катеринославської «Просвіти», організатором сільських «Просвіт» на Катеринославщині. Очолював редакції декількох українських часописів. Викладав історію у комерційних школах Катеринослава і Києва. Після лютого 1917 року Дмитро Дорошенко – член Центральної Ради, крайовий (губернський) комісар Галичини і Буковини (березень – липень), а потім – Чернігівщини (серпень – листопад 1917). У травні – листопаді 1918 року Дмитро Дорошенко був міністром закордонних справ в уряді Скоропадського. Завдяки величезним зусиллям і здібностям Дмитра Івановича це був, безперечно, найплідніший період зовнішньополітичної діяльності України за весь час Української революції (1917-1920). Дорошенко домігся визнання Української Держави в багатьох країнах тогочасного світу. Він залучив до дипломатичної праці багатьох талановитих, досвідчених спеціалістів, йому вдалося створити понад 100 дипломатичних представництв Української Держави (посольств і консульств) у 22 країнах. Водночас іноземний дипломатичний корпус в Україні в той час був репрезентований 11-ма посольствами та дипмісіями, а також 33 консульствами з 20 країн світу. Дорошенку належить велика заслуга у підготовці дипломатичних документів, низки договірних актів з іноземними державами. За його активної участі у липні – серпні 1918 року відбулася ратифікація Берестейського мирного договору з країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини). Він також зумів вжити ряд важливих заходів, які змусили уряд генерала Сулькевича у Криму (що до цього проводив антиукраїнську політику) піти на переговори про форми державного об’єднання України (серпень 1918). У жовтні 1918 Дорошенко робив спроби вступити у переговори з дипломатичними представниками країн Антанти у Берні. В 1919 році викладав в Українському Кам’янець-Подільському університеті. З кінця того ж року жив в еміграції, де займався головним чином науковою і викладацькою роботою. Викладав історію України в Українському вільному університеті у Відні, Празі, Мюнхені і Празькому університеті, на факультеті православної теології Варшавського університету тощо. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі. Дмитро Дорошенко – автор близько тисячі праць з історії України, зокрема її міжнародних відносин, а також з проблем історіографії, джерелознавства, культури, літератури. Його чотиритомний твір «Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920)» посідає визначне місце в українській мемуаристиці, а двотомний «Нарис історії України» є вінцем його праці як ученого-історика. Помер і похований Дмитро Дорошенко у Мюнхені.
116 років від дня народження Бориса Тенети (1903–1935), українського письменника. Народився на Донбасі. Потім мешкав у Катеринославі, навчався в тамтешньому інституті народної освіти, в 1927 році перевівся до Києва. Літературну творчість починав із поезії. Друкувався в журналах «Червоний шлях», «Зоря», «Нова громада». Після розстрілу в грудні 1934 року Косинки, Влизька, Фальківського хотів накласти на себе руки, бо розумів, що смерть наближається й до нього. «Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть», - писав він дружині. У січні 1935 року Тенету арештували, а в лютому письменника не стало. Йому виповнилося лише 32 роки. Після Бориса Тенети залишилося декілька збірок оповідань «Листи з Криму», «Гармонія і свинушник», «Десята секунда», «Будні», «Ненависть».
Роковини смерті:
Цього дня 1973 року у затишному французькому містечку Мужен (Приморські Альпи), що за 9 кілометрів від Середземного моря, на 92 році життя відійшов у вічність Пабло Пікассо (власне Руїс-і-Пікассо; 1881-1973) – один із найвідоміших художників ХХ століття. Його ім’я відоме навіть тим, хто не бачив жодної картини іспанця і навіть не здогадується про якісь періоди в творчості художника – «блакитний», «рожевий» чи приміром «африканський», а термін «кубізм» чомусь стійко асоціюється з Чорним квадратом Малевича – одним словом, щось страшне і незрозуміле. Пікассо був не тільки художником, але й графіком, скульптором, керамістом, дизайнером. Його творчість зробила колосальний вплив на розвиток усього мистецтва ХХ століття. Щодо картин Пікассо, а він за своє життя написав їх понад 20 тисяч, то вони є «найулюбленішими» серед крадіїв – саме їх цуплять найчастіше. Впродовж десятків років Пікассо є найдорожчим художником сучасності. Його полотна продаються не за десятки чи сотні тисяч доларів – рахунок тут йде на мільйони. 4 травня 2010 року картина Пікассо «Оголена, зелене листя і бюст», пішла з молотка на аукціоні «Крістіс» за 106 482 000 доларів і стала на той час найдорожчим твором мистецтва у світі. Але вже у травні 2015 року на тому ж таки «Крістіс» було встановлено новий абсолютний рекорд – «Алжирські жінки (версія О)» пішла за рекордні 179 365 000 доларів. За походженням Пікассо іспанець, але переважну більшість життя провів у Франції. Художник офіційно був двічі у шлюбі – його першою дружиною була українка Ольга Хохлова – балерина «Російських сезонів» Дягілева; крім того, митець мав масу «романів». За своє життя він змінив чимало супутниць, і щоразу нова подруга була молодшою за попередню. На першому місці для Пікассо був живопис, мистецтво, а жінки – на другому. І він ніколи, жодного разу не пожертвував мистецтвом заради котроїсь із них, а от навпаки – скільки завгодно. Діти (двоє, що народилися в шлюбі і троє позашлюбних) у шкалі цінностей митця знаходилися ближче до кінця. Пікассо був геніальним митцем і надзвичайно важкою людиною – його егоцентризм зашкалював. Як зауважила одна з його коханих, він поводився з людьми, «як із кеглями – бив кулею одного, аби повалити іншого».
6 років тому пішла з життя Маргарет Тетчер (1925-2013), державний і політичний діяч Великобританії. Перша жінка прем’єр-міністр Великої Британії (1979-1990). У 1970-1974 рр. стала єдиною жінкою-членом кабінету міністрів, очоливши міністерство освіти і науки. У 1975 році очолила Консервативну партію, 1979 року була обрана прем’єр-міністром країни на 5-літній термін, ставши таким чином першою в історії Великобританії жінкою на цій посаді (вона також стала першим лордом казначейства і міністром у справах державної служби у сформованому нею уряді). У 1983 і 1987 роках завдяки жорсткому стилю управління і довіри з боку британців була знову обрана прем’єр-міністром країни. Перший і останній візит «залізної леді» в Україну відбувся у червні 1990 року - вона стала першим високопоставленим зарубіжним політиком провідної країни, який виступив у Верховній Раді. Згодом, у 1990 році у зв’язку з гострими суперечками, що точилися навколо пропозицій запровадити «подушне мито» була змушена піти у відставку з посади лідера Консервативної партії та з посади прем’єр-міністра. Тоді ж Тетчер прийняла рішення залишити і британський парламент, залишаючись довічним членом Палати лордів. У березні 2002 року вона випустила книгу «Мистецтво управління державою: стратегії для мінливого світу», яку присвятила Рональду Рейгану.
