Шляхетна дефіляда у переддень війни. 100 років Листопадового чину
На відміну від Польщі, відновлення незалежності якої німецький кайзер дозволив проголосити ще 5 листопада 1916 року, майбутнє українських земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії, почали вирішувати лише в період її агонії. 16 жовтня 1918 року цісар видав маніфест про перебудову держави у федерацію, а вже наступного дня Угорщина проголосила свою незалежність. 28 жовтня її приклад повторила Чехословаччина. А скликаний 18-19 жовтня у Львові з’їзд українських послів (депутатів) австрійського сейму та крайових сеймів Галичини і Буковини спромігся лише на обрання Української Національної Ради та проголошення федерації свого краю у складі Австро-Угорщини, якої вже фактично не існувало.
Доки українська еліта шляхетно очікувала на правове вирішення долі імперії, її очільники вже вели торг із поляками, пропонуючи віддати Польщі Галичину в обмін на проголошення польським королем цесаревича Карла. 1 листопада 1918 року до Львова мала прибути офіційна австрійсько-польська делегація для передачі влади одне одному.
Спонтанною реакцією на цю звістку став ніким не очікуваний Листопадовий чин — захоплення влади в адміністративному центрі Галичини в ніч проти 1 листопада 1918 року молодими офіцерами-сотниками. Його здійснили 2500 вояків — солдатів-українців колишньої цісарської армії та добровольців. Львів «без найменшої шкоди перейшов в українські руки» і вже вранці львів’яни побачили жовто-блакитний прапор над ратушею та взяті під охорону вокзал, головпоштамт, банки.
Як і на Наддніпрянщині, де великі міста були переважно російськими за національним складом жителів, Львів теж був чужим для українців. Вони становили лише сьому частину містян, понад половину — етнічні поляки та третину — євреї. Це стало великою проблемою для успіху національно-визвольних змагань у Великій Україні й на Галичині, де міста залишалися чужинськими острівцями у велетенському селянському океані, заселеному мільйонами хліборобів-українців.
Ще однією бідою для галичан стало те, що їхня інтелігенція насамперед ішла у духовенство, адвокатуру, медицину, а місцеві поляки — у чиновництво і на військову службу. Отож наші одноплемінники насамперед апелювали до норм права і прагнули толерантно домовлятись, а їхні опоненти активно діяли.
Однак доки перевага залишалася на боці українців, протистояння у Львові й на всій Галичині, яка перейшла під українську владу, було коректним, через що отримало назву останньої шляхетної війни. Справжня кривава бійня, як і на Наддніпрянській Україні, розпочалася після інтервенції червоногвардійських орд на сході й польської — на заході.
21 листопада 1918 року спалахнула повномасштабна польсько-українська війна, якою завершилась шляхетна дефіляда у Львові. Скориставшись тривалим перемир’ям, у місто прибули тисячі легіонерів із бронепоїздом, що забезпечило кількісну і якісну перевагу над українським військом, де стало вдесятеро менше офіцерів, ніж у супротивника. На відміну від місцевих вояків, приїжджі без жодних сумнівів застосовували у боях артилерію і навіть бомбардували з аеропланів житлові квартали міста, утримувані українцями.
Польські воєначальники мали мету блокувати у Львові і знищити владні інституції вже проголошеної на той час Західно-Української Народної Республіки і дислоковану тут 4-тисячну Українську Галицьку Армію. На щастя львів’ян, цей план провалився, бо наслідки затяжних кривавих вуличних боїв із застосуванням важкого озброєння неважко уявити навіть суто цивільним людям.
Ще 1923 року Пілсудський визнав, що Львів здобули завдяки воякам з Польщі, бо чотири п’ятих тодішньої польської армії воювали у місті Лева (плакат переможців «Львів наш!»)
На відміну від українців, які листівки і звернення друкували трьома мовами — рідною, польською і єврейською, нова влада відзначилась єврейським погромом, у якому загинуло щонайменше 70 осіб і понад півтисячі зазнали поранень різної тяжкості. Не легше довелося «ворогам Польщі» інших національностей, якими вважали не лише тих, хто зі зброєю в руках воював за незалежність рідного краю, а й діячів культурницької «Просвіти», українських кооперативних спілок, священнослужителів.
Пам’ятати про те, як шляхетна дефіляда стала кривавою польсько-українською війною (не на території Польщі, куди 1920 року прийшли більшовицькі орди, а на українських землях), маємо не для розпалювання міжетнічної ворожнечі, а задля чесності й застереження від колишніх помилок.
Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»
Використані світлини Електронного архіву Українського визвольного руху
реклама