Битва за Хрещатик: українське необароко проти сталінського модерну

Хрещатик – не просто вулиця, а серце української столиці. Древнє, але досі живе – гаряче і трепетне. І для будь-якого киянина, звичайно, найкраще у світі. Такого цікавого поєднання історії, рельєфу, архітектурних стилів та ландшафту ще треба пошукати. На жаль, не всі сучасники це розуміють. Отож, аби його зберегти, українські архітектори підготували проект включення вулиці Хрещатик до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ініціатором проекту стала віце-президент Національної спілки архітекторів України Олена Олійник, з якою і поспілкувався Укрінформ.

Вона розповіла, чим же Хрещатик такий особливий і чому заслуговує на світовий статус пам’ятки архітектури. Каже, шанси на його отримання чималі. Далі – зі слів пані Олійник.

Конкурс однієї вулиці

Сучасному архітектурному ансамблю Хрещатику – близько 70 років. Порівняно із іншими об'єктами в Україні, включеними до спадщини ЮНЕСКО, яким по кількасот і навіть тисячі років, він наймолодший. Чим же він такий особливий?

Загально відомо, що до Світової спадщини ЮНЕСКО включають не найкращі чи найдавніші об’єкти, а найунікальніші і оригінальні. Хрещатик в цьому розумінні разом з подібними об’єктами з інших країн претендує на так звану транснаціональну номінацію, в яку входитимуть ще чотири головні вулиці столиць країн Східної і Центральної Європи. Це Маршалковська у Варшаві, Тверська у Москві, вулиця Леніна в Мінську та Карла Маркса в Берліні. Усі названі вулиці складають певний архітектурний ансамбль, що має риси виразного модернізму і несуть в собі певну ідеологію часів соціалізму.

Взагалі, у світі підвищується цікавість до архітектури ХХ сторіччя. До речі, в попередній лист до ЮНЕСКО включено також і ансамбль будівель харківського Держпрому, як окремий об’єкт конструктивізму та модернізму.

Однак, повернімось до Хрещатика. На фоні інших номінантів він має важливу відмінну рису – яскраво виражену національну складову ансамблю. В архітектурі Хрещатика виразно простежуються риси і форми українського бароко - багатопрофільні карнизи, фронтончики, висячі колонки, лицювальна кераміка з рельєфними орнаментальними мотивами, що нагадують ритмічний ряд полтавської плахти, а в просторовій організації - риси давньоруської архітектури. Це підкреслює його своєрідність.

Що приховали автори Хрещатику в його фасадах?

Автори Хрещатика, що вибрали такий незвичний для того часу стиль були справжніми патріотами. Це був прихований протест і прояв національної ідентичності. І стало своєрідним методом та символом об’єднання Західної та Східної України, хай навіть у фасадах та архітектурних образах головної вулиці столиці. Але люди це відчули.

Певним чином це було подвигом тогочасних архітекторів, тому що вказівки “з гори”, щоб Хрещатик мав якісь більш виразні національні особливості, не було. Відповідно, треба було маскувати цей задум під інші елементи декору. Реалізувати в повній мірі фасади Хрещатика вдалося тільки після 50-го року, коли на той час головного архітектора Києва і керівника цієї роботи Олександра Власова перевели на посаду головного архітектора Москви.

Після цього проектуванням головної вулиці Києва стали займатися інші київські архітектори – Анатолій Добровольський, Олександр Малиновський, Борис Приймак.

Насправді Хрещатик унікальний ще й тому, що це перший і єдиний в Європі архітектурний об’єкт, конкурс на який було проголошено ще до завершення Другої світової війни. Конкурсне проектування тривало з 44-го по 48-й рік і проходило у три тури. А забудова вулиці, яка почалася в 1949-му, тривала 6 років.

Єдиний проект, який мав ще на стадії проектування риси українського бароко - проект Володимира Заболотного, і трохи вони простежувались у проекті Олексія Тація. Всі інші проекти були у дусі сталінської архітектури. Але вже на стадії реалізації колективу авторів вдалося доповнити їх виразними рисами з елементів українського бароко, українського архітектурного модерну та навіть живопису бойчукістів (напрям в українському мистецтві 10–30-х років XX ст., назва походить від прізвища Михайла Бойчука, який запропонував теорію нового українського мистецтва, що базувалася на національних засадах – Ред.). І це все простежується в мозаїках, в барельєфах, в скульптурі.

До речі, ще одна цікава відмінність Хрещатика від інших ансамблів – збереження і дбайлива реставрація будинків, які не повністю підірвали більшовики, покидаючи місто у вересні-листопаді 1941 року. Частина цих будинків збереглася, хоча так само не було ніяких вказівок їх надалі зберігати. Тобто, їх можна було прибрати і на пустому місці збудувати «прекрасний» сталінський ансамбль, як це робилося, наприклад, у Мінську. Там просто все розчистили і звели нову архітектуру в неокласичних формах. А от на Хрещатику все було дбайливо збережено і відновлено.

Навіть більше – нова архітектура була “вписана” у стару, як можна бачити на парному боці Хрещатика, де знаходяться адміністративні будівлі. Збережені будинки певним чином задали масштаб і неокласичність, а житлова додала “ноток” необарокко. Наприклад, у місці перетину вулиці Прорізної з Хрещатиком, і квартал до перетину з вулицею Пушкінською. Тобто, Хрещатик - це абсолютно гармонійне середовище, але дуже різноманітне.

“Крило” ЮНЕСКО як захист від незаконної забудови

Основна мета включення Хрещатику до світової спадщини - це фактично її захист, збереження, реставрація і забезпечення усталеного розвитку. Вулиця зараз вже має проблему з керамікою фасадів. Річ у тім, що у їхньому створенні була використана унікальна плитка зі слов’янської білої глини. На той час для її виготовлення було створено спеціальні потужності - завод в Слов’янську (Донецька обл.), який зараз виготовляє дещо іншу продукцію. Ще з 10 років тому при столичному Науково-дослідному інституті експериментального проектування існувала піч, у якій можна було обпалювати керамічні зразки до метра в діаметрі. На жаль, ця піч зруйнована. А для реставрації фасадів потрібно постійно відновлювати втрачені зразки.

Крім того, включення Хрещатика до спадщини ЮНЕСКО “включає” мораторій на всі забудови і землевідведення, також і в буферній зоні. Як відомо, пам'ятками місцевого значення, яким є сьогодні центральна вулиця столиці, має опікуватися місцева влада та Міністерство культури. Але, настільки неефективно вони це роблять – ми вже могли переконатися, коли під час пожежі в червні минулого року ущент згоріла історична будівля центрального гастроному – колишній готель «Кане», де свого часу жили Михайло Врубель, Павло Скоропадський, Панас Саксаганський та інші відомі люди минулого.

Підняття рангу Хрещатика до пам’ятки світового значення, безсумнівно, сприятиме процесу його збереження. Звісно, це складає певний клопіт для держави, але підвищує її авторитет, престиж у світі та туристичну привабливість.

Записала Юлія Горбань, Київ