Ці три страшні дні, які пам‘ятаю до хвилини, назавжди залишаться в пам‘яті
Ці три страшні дні, які пам‘ятаю до хвилини, назавжди залишаться в пам‘яті.
Забитий регіоналами кабінет спікера Рибака, ми з тодішніми лідерами опозицііі й жінками - депутатками вбігаємо в той схрон й вимагаємо розпочати засідання ВР, приймати рішення, щоб зупинити трагедію. Криваві , густо намазюкані червоною помадою губи впливової радниці Януковича, закутаноі в брендове шмаття, цідять нам в спину : « Ви будете сидіти в тюрмі, дуже скоро»....
Перші страшні звістки про стрілянину на вулицях Києва, в Раду заносять кількох поранених, в одного вибите око. « Беркут»і ОМОН не пускають карети швидких до ВР, ми з Оленою Кондратюк і Ірою Купрейчик мчимо в Маріінку, там в наметах антимайдану п‘яні тітушня й орки катують поранених. Вони впізнають знайоме обличчя й матюкаються, погрожують пороломити нам голови. Як не дивно, врятував мене тоді..... Равреба, ідейний опонент і ненависник Майдану, але колись в молодості ми разом працювали на « Інтері», й він сказав щось таке тим агресивним , п’яним тіткам і оркам , що , мовляв, « они ( тобто, ми) сволочи, но смелые, видите, пришли к нам, не побоялись». Ми дивом вмовляємо допустити карети швидких, лікарі заходять в той намет, з якого на сніг стікають цівочки крові й витягають звідти непритомних хлопців, з проломленими головами . Я везу першу карету в лікарню номер 17. А жінки- колежанки супроводжують наступні машини. Ми розділяємося, Оксана Продан чергує в лікарні швидкої допомоги, Ліля Гриневич, Маша Іонова, Оленка Кондратюк, Іра Купрейчик , Марія Матіос , Тетяна Слюз - наступні кілька днів ми живемо в київських лікарнях , допомогаємо, збираємо ліки, чергуємо, щоб беркут і міліція не вивезли поранених в тюрму.
....... Перша усвідомлена смерть, коли в ординаторську заходить молодий чоловік і шепоче :» я - папа..... Саши Плеханова»....,, й його ведуть в морг на опізнання, і лікарі, що багато бачили, кусають губу й плачуть. Й нас відпоюють якимись краплями..., але воно не розсмоктує той ком в горлі, що й зараз перехоплює , як бачу фото білявого світлого Хлопчика.
.... Дівчачий білий телефон в крові..., ноші з дівчинкою з простріляним горлом, її мчать в операційну, а телефон дзвонить і висвічує на екрані « Тато», й я беру трубку, й там кричать « Леся!», й шепочу: « Лесю зараз оперують, все буде добре!» ( так ми познайомилися з Лесею Жуковською); й пів Києва під лікарнею з питанням: які ліки потрібні...... й червоний фломастер , що виводить в реєстраційному журналі-
П О М Е Р.
Не забудемо ...
Ці три страшні дні, які пам‘ятаю до хвилини, назавжди залишаться в пам‘яті
реклама