Похід на Київ, Крути: Кривава ціна помилок політиків

Похід на Київ, Крути: Кривава ціна помилок політиків

1197
Ukrinform
Оборона під Крутами могла стати переломною в радянсько-українській війні

Наприкінці січня 1918 року в Україну, без хліба і вугілля якої не могла існувати радянська Росія, Ленін спрямував понад 60 тисяч червоноармійців-окупантів. Однак ці сили було розосереджено в кількох найважливіших регіонах — від Донбасу і промислової Катеринославщини до хлібної Полтавщини і офіційно проголошеного столицею УНР совітів Харкова.

Отож у поході на Київ, за оцінками істориків, узяли участь 6 тисяч вояків, з яких не більш як тисяча були місцевими прихильниками більшовиків. Нібито невелика сила, однак Центральна Рада, керівники якої цілеспрямовано проводили пацифістську політику, вже не мала навіть кількох надійних полків, щоб зупинити навалу окупантів.

Нині вистачає тверджень, що загін, поспіхом сформований з курсантів військової школи ім. Хмельницького і добровольців-студентів та гімназистів, свідомо послали на смерть, прагнучи будь-якою ціною хоч би на кілька днів обстояти Київ. Без цього УНР не вдалось би укласти мирний договір у Брест-Литовську з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їхніми союзниками Османською імперією і Болгарським царством.

Насправді молоді патріоти мали тільки затримати червоногвардійців до підходу з Ніжина укомплектованого фронтовиками полку ім. Шевченка, який проголосив нейтралітет. Та навіть у цій ситуації оборона під Крутами могла стати переломною в радянсько-українській війні, якби на допомогу курсантам і студентам підійшли частини півторатисячного загону під командуванням Симона Петлюри. Ці сили на той час вели успішний наступ на лінії Полтавської залізниці і вже захопили станцію Яготин, адже на головний удар червоних очікували саме з цього напрямку.

Однак 29 січня 1918 року, коли в засніженому полі під Крутами героїчно стояли на смерть молоді патріоти, в Києві вибухнуло пробільшовицьке повстання на заводі «Арсенал». За радянських часів його учасників прославляли як героїв, а нині воліють зовсім не згадувати.

Насправді події на «Арсеналі» напрочуд повчальні, бо мають прямі аналогії із сьогоденням. Завод, який спеціалізувався на випуску військової продукції для армії Російської імперії, що воювала на фронтах Першої світової війни, утримували за рахунок оплати зі скарбниці виконаних замовлень. Улітку 1917 року робітники-арсенальці залишились без зарплат.

Замість того щоб своєчасно відреагувати на потреби арсенальців та членів їхніх родин, які вже голодували, в Центральній Раді лише розповідали про переведення військових заводів на «мирні рейки». Маючи змогу хоч частково виплатити зарплати робітникам, новий уряд узявся за «першочергову» справу облаштування автопарку для власних потреб.

Тим часом підгодовувані німецьким коштом більшовики безперешкодно привезли з Росії на «Арсенал» кілька валіз ще царських грошей, яких вистачило і на погашення зарплатних боргів, і на закупівлю зброї в деморалізованих дезертирів-солдатів, і на організацію так званих загонів самооборони. З них, як і на Донбасі вже в наші дні, сформували банди бойовиків, готових грабувати й убивати за примарні ідеали «руского міра» і не без вигоди для себе.

Коли 4 січня 1918 року «Арсенал» зайняли вірні Центральній Раді війська, вилучення тисяч гвинтівок і майже сотні кулеметів пройшло без особливих ексцесів. Навіть більшовицькі лідери планували розпочати повстання аж тоді, коли під стінами Києва стоятиме Червона армія, чого могло й не статися. Завод збунтувався стихійно, коли хтось із політиків ухвалив рішення про вивезення з його території запасів вугілля, що означало повну зупинку підприємства і позбавлення хліба робітників.

Тож найбоєздатніші українські війська замість того, щоб громити червоноармійські орди, які панічно розбігалися в перших сутичках з у рази меншими загонами німців, змушені були впродовж тижня штурмувати мури «Арсеналу». Тим часом російські окупанти, переможний марш яких на кілька діб затримали навіть три сотні малодосвідчених юнаків під Крутами, безперешкодно підійшли до Києва.

Отож важко не погодитися з думкою шанованого українською діаспорою історика Івана Лисяка-Рудницького, що «інтервенційні московські армії під час навали взимку 1917—1918 років були відносно малі. Совєтська експансія була здатна поширюватися лише на ті країни, що їх власне безголів’я робило з них легку здобич».

Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-