У людей, які «пили каву» на Майдані, є щось спільне у виразі обличчя
Людей, які вчора «пили каву» на Майдані я давно знаю, у них є щось спільне у виразі обличчя. Мабуть, це і називається печаткою інтелекту. Це все дуже давно вийшло з моди, а якщо зовсім чесно, то ніколи модним і не було, але – важливо і тому не забувається. Це ті самі півтори-дві тисячі киян, які виходять, виходили і будуть виходити щороку в осінню і зимову негоду відзначати і поминати – річниці і дати українських революцій, Голодоморів та загиблих у них. Ні, звісно, їх набагато більше ніж назване мною число, і не всі вони кияни – просто щороку через різні обставини (у кожного ж своє життя) на Хрещатику і прилеглих площах набирається десь саме стільки людей.
Їх кинули у 2005 році, їх кинули і обреготали у 2015-му. Але вони були і є невиліковними – вони досі вірять в порядність і здоровий глузд, їх нудить від газетної, а тепер – онлайн-конспірології, і єдине, що вони справді ненавидять – це нещирість. Але при тому всьому вони дуже, дуже безпорадні і розпорошені. І сам формат вчорашньої акції на Майдані: групки знайомих між собою людей, фігурки тих, хто ходить по колу під дощем, приглядаючись, шукаючи знайомі обличчя – без трибун, промов і спільних декларацій – це дуже яскраво підкреслив. В революцію і після неї (них) про необхідність якогось політичного представництва для цих людей було настільки багато і настільки ж безплідно сказано, що нині про це уже і згадувати незручно. Та й нікому з нинішніх сильних політичного світу цього вони й не потрібні – що з них візьмеш? Електоральний врожай партії не на «ботаніках» збирають.
У дні, які передували «питтю кави», про них було багато сказано, давно вже стільки не говорилося – і образ, і дурниць, і спроб зрозуміти. З чиєїсь «легкої клави» дуже поширилась переконаність, що це не збираються, а що збирають (!) «блогерів-порохоботів». Але абсолютна більшість тих, хто прийшов, ніякі не блогери і тим більше не порохоботи. Просто такі люди на рівні підсвідомого відчуття уміють розрізняти, коли «так жити не можна», а коли «треба жити, попри все». Не так, звісно, як ми живемо зараз, але з надією на те, що стане краще. І Україна їхня, якій ще дуже далеко до тієї, про яку вони мріють, саме в цьому їм і довіряє, і тримається досі саме через це.
Хто може – діє, Бог їм в поміч, а хто ні – то хоча б вірить. Не скажу, що це єдина опора, на якій тримається Україна, але те що одна з основних – це точно.
Сергій Тихий
FB
реклама