Опальний, повсталий генерал. Той, хто був типовим героєм свого часу

Він був типовим героєм свого часу із взірцевою для радянських часів біографією. Уродженець нинішньої Запорізької області лише 14-річним завдяки патріотам-учителям уперше ідентифікував себе українцем. Однак уже невдовзі для комсомольця Григоренка односельці стали «дрібнобуржуазною стихією», а шкільні наставники — «гнилою інтелігенцією», яку потрібно перевиховувати і навіть знищувати.

Робітник у Сталіно (нині Донецьку), студент Харківського інженерно-будівельного інституту, звідки хлопця за спецнабором відправили до столичного військово-інженерного вишу, — ось головні віхи біографії майбутнього генерала. Згодом Григоренко написав, що навчання в Москві врятувало його від Голодомору, а підвищення кваліфікації в академії Генштабу — від тотальних репресій 1937 року.

Радянські громадяни, так само як зомбоване Гітлером населення Німеччини чи сп’янілі від «визвольного екстазу» путінські прибічники анексії Криму та окупації міфічної Новоросії, у глибині душі усвідомлювали злочинність дій влади. Однак, як із безпощадною чесністю визнав уже знаним дисидентом Григоренко, «нас обманули тому, що ми хотіли бути обманутими. Так спокійніше і безпечніше».

Радянсько-німецьку війну наш земляк закінчив полковником, а на початку 1960-х очолив першу в СРСР кафедру військової кібернетики в академії Генштабу. Кінець успішній кар’єрі поклав виступ 7 вересня 1961 року на партійній конференції Ленінського району Москви, що не містив нічого революційного чи антирадянського. Науковець тільки заявив, що критику культу особи ведуть без аналізу глибинних причин цього явища, а між народом і верхівкою дедалі більшає прірва, що може призвести до серйозних проблем у майбутньому.

Однак навіть цього вистачило, щоб Григоренка відправили служити на Далекий Схід. Замість того, щоб «одуматись», опальний генерал, все ще щиро переконаний у правильності вчення Леніна, під час однієї з відпусток організував у Москві «Спілку боротьби за відродження ленінізму».

Він роздавав перед прохідними столичних заводів і на вокзалах власноруч надруковані листівки. У них генерал порушував злободенне для мільйонів радянських громадян питання про дефіцит у країні навіть хліба й повідомляв про розстріли демонстрацій у Новочеркаську, Темір-Тау, Тбілісі, Прилуках. Відповіддю влади стало оголошення Григоренка душевнохворим з одночасним позбавленням його військового звання та бойових нагород, чого ніколи не робили з не здатними відповідати за свої вчинки людьми з психічними розладами.

Примусове «лікування» у психушці, звідки фактично репресованого правдолюбця випустили лише після відставки Хрущова, остаточно переконало в тому, що «країною правлять злочинці», й спонукало до ще активнішої правозахисної діяльності. Позбавлений будь-яких засобів до існування колишній генерал змушений був заробляти на хліб сторожем і вантажником. Як з гіркотою констатував Григоренко, «країна в нас заможна, якщо за дідом-вантажником стежать аж чотири «топтуни» з КДБ, отримуючи за свої труди чималі зарплати».

Колишній фронтовик став одним з небагатьох, хто мужньо обстоював правдиву історію війни проти нацизму, протестував проти реабілітації сталінізму, захищав права репресованих народів і конкретних інакодумців — представників творчої інтелігенції, національних рухів, віруючих.

Не зайве нагадати, що у 1969 році саме арешт Григоренка за активну підтримку кримських татар та його повторна відправка у психушку спонукали академіка Сахарова долучитися до правозахисної діяльності. Так само як колись декабристи розбудили Росію, наш земляк власним прикладом ініціював зростання чисельності інакодумців, що врешті-решт спричинилося до створення Гельсінської групи, одним з фундаторів-засновників якої був Григоренко.

Та особливі його заслуги перед корінним народом Криму. За словами Мустафи Джемілєва, «він зробив для кримськотатарського народу більше, ніж будь-який кримський татарин для власного народу. Завдяки діяльності Григоренка в нашому національному русі ніколи не було антиукраїнських настроїв. Однак, на жаль, більшість політичної верхівки нинішньої України виявилася не достойною пам’яті цього великого патріота».

Гіркі, але справедливі слова, що констатують причини того, чому Україна втратила Крим, а кримськотатарський народ знов опинився під окупацією злочинців від влади.

Віктор Шпак, "Урядовий кур’єр"

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства