Поки весь світ, затамувавши подих, спостерігав за вивезенням цивільного населення з тимчасово окупованих Олешків, у Херсоні настала тиша. Уперше за п’ять років місто не здригалося від вибухів та дзижчання FPV-дронів, яке жахає. Зрідка вдалині щось усе ж таки гриміло – це росіяни на лівому березі розміновували територію. Херсон тим часом ожив. Попри дощ, на вулицях було людно. Відчинені магазини, кафе, бабусі просто неба продавали букети з осінніх квітів. Було багато машин із речами – люди вивозили уціліле зі своїх будинків у червоній зоні, до яких по кілька років не мали доступу. Комунальники прибирали та закривали вікна фанерою в «червоних» районах. Молодь знімала відео для тіктоку перед зруйнованою будівлею ОВА, а жінки в пологовому мріяли народити якнайшвидше – щоб повернутися до своїх домівок з малюками ще до того як росіяни поновлять атаку.

Більше про життя Херсона у дні припинення вогню – у репортажі Укрінформу.

ЗУСТРІЧКА ДЛЯ АВТІВОК

До Херсона ми виїхали вранці 30 жовтня. Був уже четвертий день тиші. Погода стояла класична осіння – дощ змінювався на мряку, а мряка – на туман, і так – по колу.

Біля в’їздів до міста з боку Миколаєва кипить робота: комунальники лагодять протидронові сітки й монтують їх на нових ділянках траси. Через це місцями доводиться виїжджати на зустрічну смугу. Регулювальники вказують, якою смугою можна їхати, аж раптово на нас вилітає старенький «жигуль». Встигаємо загальмувати. За кермом автівки – дідусь. Видно лише його голову – усе місце в машині зайняте речами. Розгублений чоловік пробурмотів вибачення, так ми і роз’їхалися. Імовірно, уперше за довгий час він зміг дістатися до своєї домівки й забрати вцілілі речі. Потім у Херсоні ми побачимо ще не одну таку автівку...

МУЗИКА ЗАМІСТЬ ВИБУХІВ

На зупинці транспорту біля Центрального ринку багато людей. Хтось чекає на транспорт, хтось продає квіти й помідори з коробок на землі. На зупинці розташоване мобільне укриття. Зазвичай люди очікують на свої автобуси саме в ньому, – зараз воно пустує. Замість дронового дзижчання сьогодні тут можна почути мелодії, які грає вуличний музика Володимир. Чоловік каже, що сам він херсонець і дуже любить своє місто. Йому боляче бачити містян у журбі, тож виходить грати на вулицю за першої безпекової можливості.

- Обираю веселі мелодії, щоб люди зупинилися й хоч на секунду усміхнулися, згадали приємні моменти, відчули, що є навколо нас ще життя. Бо як нам вистояти, коли думки будуть лише про виживання? Хтось зупиняється і просто слухає. Хтось дає копійчину. Я граю для душі, – каже чоловік.

Володимир зізнається, що у дні тиші грати – суцільне задоволення, але відчуття спокою в нього немає. На думку чоловіка, після завершення місії в Олешках росіяни вдарять по Херсону з іще більшою силою.

ПЕРША ПОЇЗДКА В ЦЕНТР ЗА ЧОТИРИ РОКИ

На зупинці звертаємо увагу на трьох жінок старшого віку. Вони пропустили вже кілька автобусів і ніяк не можуть наговоритися. Виявилося, що це три подруги, які зустрілися вперше за довгий час. Вони живуть у різних частинах міста, а переміщуватися далеко від дому боялися через обстріли. Кажуть, що в перші дні тиші їм також було страшно виходити з дому, адже про те, як раніше росіяни дотримувалися домовленостей, обізнані. Але все ж таки наважилися на зустріч.

- Я вперше за чотири роки насмілилася з’явитися в Центральному районі. Живу в Північному. Транспорт у нас їздить, а сідати в нього страшно. Тож протягом усього цього часу купувала необхідні речі та продукти поблизу свого будинку, – розповідає Валентина.

Жінка згадує довоєнне життя. Тоді в місті транспорт був заповнений пасажирами, а сьогодні вільних місць стільки, що можна лежати. Каже, що у звичайні дні люди намагаються без особливої потреби не залишати домівок. А останніми днями з вікна бачить, як люди виходять на прогулянку навіть увечері, хоч переміщуються під сітками. Світла у місті, за словами Валентини, іноді не буває по кілька днів.

- Я до цього ставлюся з розумінням. Такий час. Але ж він колись мине. Світла немає, води немає, ліфт не працює, то й що? Це тимчасово, скоро полагодять. Страшніше, коли стріляють, – каже вона.

Жінка зі сумом додає, що очікує поновлення атак.

- Звісно, вдарять по нас набагато сильніше. Ми передчуваємо це, і нам дуже-дуже страшно.

Питаємо, чому вона за таких умов продовжує тут жити і не намагається покинути небезпечну зону.

- Виїхати з міста просто світ за очі? Ні. А навіть і коли б була можливість та гроші – теж ні. Там добре, де нас нема. Я домашня, у Херсоні живу понад 50 років, – зривається на сльози жінка.

ВІДЧАЙДУШНІ КОМУНАЛЬНИКИ

Ми прощаємося і продовжуємо прогулянку містом. Дощ трохи вщухає, тож ідемо повільно. Вулиці міста затягнуті сітками, комунальники прибирають з них опале листя. Листя прибирають і з вулиць. Вітаємося з бригадою комунальників.

Один із них, Ігор, із гордістю розказує нам про те, що тільки-но з командою повернувся з мікрорайону «Корабел». Нарешті комунальникам вдалося туди дістатися та виконати свою роботу.

- Дуже довго не могли туди заїхати через дрони. А тепер – ух! – каже Ігор і підкручує вуса. Очі його блищать.

На питання про безпеку та ймовірність натрапити на міну чоловік з гордістю показує фото в телефоні. З-під листя ледь виглядає «шапка» нерозірваного снаряда. Ігор наголошує, що вибухонебезпечний предмет вони не чіпали, а сповістили про цю знахідку рятувальників. Додає, що у районах, ближчих до річки, справді небезпечно навіть у режимі припинення вогню – місцевість усіяна мінами, які прикриває листя. Водночас люди продовжують там жити. У дні тиші до Корабела та інших червоних зон попри небезпеку масово заїжджають люди, щоб забрати вцілілі речі зі своїх домівок. Ігор довго розповідає нам, як машини комунальників неодноразово потрапляли під обстріл, як важко їм працювати, та ані його знайомі колеги, ані він із дружиною Херсон залишати не збираються, якою б важкою не була прийдешня зима.

«ОДНИМ ОКОМ ДИВИТИСЯ НА ЗЕМЛЮ, ДРУГИМ – У НЕБО»

Поки йдемо далі, помічаємо, що в місті багато людей і автівок. На проспекті Незалежності вже певний час не працюють світлофори, за словами місцевих, машини тут проїжджають рідко і на швидкості 100+ км.

Під ногами – намокле листя платанів. Нас окликає якась жінка і радить бути уважнішими, каже, що наступати можна лише на асфальт.

- Одразу видно, що ви не місцеві. Тут переміщуватися потрібно дуже уважно! Зараз хоч угору дивитися не треба – дронів немає. А зазвичай ми так і ходимо – одним оком дивимося на землю, другим – у небо, – каже вона.

Прислухаємося до поради і дивимося під ноги. Відчуття дежавю – схожу пораду влітку ми почули в Краматорську, коли місцева жінка вчила нас переміщуватися містом так, щоб можна було миттєво сховатися від атаки FPV.

ДОРОГА ТУДИ, ДЕ ЗРУЙНОВАНІ ВСІ БУДИНКИ

Ідемо вулицею Старомлинною. В одному з будинків, ближчих до проспекту Незалежності, працює кафе, його вітрина прикрашена соломою та вирізаними гарбузами, ізсередини поширюється аромат кави. Далі також зустрічаємо заклади, що працюють, там чоловіки під брезентовим навісом п’ють пиво і щось бурхливо обговорюють. Трохи вище відчинена маленька перукарня й у підвальному приміщенні – ремонт взуття. Проте далі ознаки життя стають меншими. Під деревами можна побачити пошкоджені дронами автівки, під’їзди до приватних будинків заросли травою, а зачинений стоматологічний кабінет на пожовтілому від часу плакаті все ще рекламує білосніжну усмішку.

На перехресті звертаємо на Кременчуцьку. Тут узагалі – атмосфера постапокаліптичного кіно. Спалені автівки, повислі на стовбах проводи, гори сміття в пакетах біля смітників. Листя на дорозі багато, сюди, вочевидь, ще не встигли зайти комунальники. Проходимо повз понівечену обстрілами будівлю гуртожитку Херсонського державного університету. Якщо ввести назву в гуглі, він подає адресу й номер телефону, показує красиву картинку дев’ятиповерхової будівлі, де колись проживали студенти. А 21 серпня 2026 року в гуртожиток влучив КАБ. Тепер це – будинок-примара.

«ПО ПІВ РОКУ НЕ МОЖУ ПРИНЕСТИ ЛІКИ СТАРЕНЬКИМ СУСІДАМ»

Трохи далі, на вулиці Кременчуцькій, також немає вцілілих будинків. У дворі між чотирма багатоповерхівками бачимо величезну вирву. Це місце влучення авіабомби. Люди, які все ще залишаються жити в багатоповерхівках, використовують її як сміттєзвалище. Сюди викидає сміття і Євген. Він живе в Таврійському районі міста, але час від часу навідується до своєї квартири в багатоповерхівці на Кременчуцькій. Каже, декілька його сусідів і досі живуть у пошкодженому будинку. Чоловік приносить їм їжу та ліки.

- Перша атака зруйнувала гуртожиток, а під час другої, уранці 27-го, прилетіло сюди. Що казати, ситуацію самі бачите. Це дуже небезпечний район. Я востаннє був удома наприкінці вересня – у росіян була ротація на лівому березі, до того ж дощило. Сховав машину в районі Університетської, ішов дворами, під деревами, поки листя ще було. Це кіл-зона, – розказує Євген.

Каже, приходить додому за першої можливості, щоб закрити вибиті вікна й допомогти сусідам старшого віку. Були періоди, коли не міг дістатися до будинку й по пів року. Додає, що вже четвертий день на вулиці можна побачити автівки, якими люди вивозять свої речі з пошкоджених будинків. Загалом, транспорт тут не їздить, а ходити потрібно лише «козячими стежками», щоб не натрапити на міну. Але гарантій – ніяких. На прощання чоловік дякує нам, що преса не втрачає уваги до Херсона.

ЛЮДИ ВИВОЗЯТЬ РЕЧІ З ЧЕРВОНОЇ ЗОНИ, ДЕ НЕ БУЛИ РОКАМИ

Ми ж рушаємо далі, до Перекопської. Уздовж вулиці – багатоповерхівки. Згадуємо, як ще три роки тому тут працювали магазини, хоча вікна в них вже були забиті фанерою. Сьогодні ж перша до вулиці будівля начорно випалена вогнем. Віконні отвори у більшості квартир відкриті. З балкона кутової квартири до нас гукають двоє чоловіків. Кричать, що Херсон буде жити. Додають, що приїхали по речі, і радіють, що оселя вціліла, і це – диво. Удома вони не були два роки.

Уздовж вулиці просто з проїжджої частини стирчать снаряди. Перекопська всіяна уламками мікросхем, імовірно, від російських дронів. Але навіть тут сьогодні – жвавий рух автівок. Деякі звертають у бік Дніпра – туди, де всі вулиці поросли травою у половину людського зросту. Лише тоненькі витоптані стежки ведуть між заростями униз...

НАРОДЖУВАНІСТЬ ЗМЕНШИЛАСЯ В ДЕСЯТЬ РАЗІВ

Нам також вдалося побувати в Херсонському перинатальному центрі імені Зої Клименко, подивитися, як працює установа в складних безпекових умовах. Від початку січня минулого року медичний заклад приймає пацієнтів у відремонтованому сховищі. У підземній лікарні розгорнуті акушерське та гінекологічне відділення, де одночасно можуть отримувати медичну допомогу 40 жінок. У центрі – п’ять виходів, автономне живлення, запас води, їжі, вентиляція.

У перший день тиші у відділенні народилася дівчинка Вероніка. Її мама Олександра каже, що народжувала спокійно, адже в підземному відділенні вибухів не чутно, навіть якби вони й були. Удома на маленьку Вероніку чекають два старших брати.

- Дуже хочеться скоріше додому, у Чорнобаївку. Там у нас значно тихіше, ніж у Херсоні, – каже Олександра.

Заступник медичного директора з акушерства і гінекології Володимир Горбачевський розповів, що народжуваність у Херсоні зменшилася вдесятеро порівняно з довоєнним періодом. Тепер у місті народжується до 150 дітей за рік. А минулого року народження однієї дитини врятувало життя усього персоналу.

ХЛОПЧИК, ЯКИЙ УСІХ ВРЯТУВАВ

- Це сталося 4 грудня 2025 року. У жінки почалися пологи – і весь персонал спустився до неї в укриття. Почався сильний обстріл, росіяни цілеспрямовано гатили з артилерії по пологовому. Якби ми перебували в самій будівлі, імовірно, були б загиблі працівники. Зокрема, від мого робочого кабінету мало що залишилося, – розповідає Володимир Горбачевський.

Він уточнює, що всі вікна в перинатальному центрі, які виходили на Дніпро, уже давно закриті фанерою.

ЕЙФОРІЯ, ЯК У ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ

Лікар зазначає, що постійні обстріли негативно відображаються на стані усіх херсонців, не лише породіль. Але сам він місто покидати не планує, хоча (усміхається), живе з дружиною нижче до річки.

- Ми з дружиною у триповерхівці залишилися удвох. З 15 квартир – тільки ми. Ще одна сусідка – у дворі. Тепер, у дні тиші, хоч поприїжджали інші сусіди, побачилися. Тиша дуже незвична. Ми не пам’ятаємо часів, коли в Херсоні було тихо. Але розуміємо, що це не надовго. У медіа з’являється інформація, що орки збільшують кількість особового складу на лівому березі, стягують туди техніку, боєприпаси. Імовірно, це спланована росіянами акція, щоб «під шумок» посилити позиції, – розповідає лікар.

Він каже, що «олешківська» тиша відчувається як ейфорія, наче вдруге переживаєш звільнення Херсона.

- У нас – два свята: День Незалежності й день визволення Херсона, – каже Володимир Горбачевський.

ПОСЕРЕД ДВОХ БОГДАНІВ

Тепер у відділенні перебуває три породіллі. Одну з жінок звуть Анастасія. Вона мала народити ще кілька днів тому й була дуже щаслива, що виписка припаде на дні тиші. Але дитинка порушила плани мами й відтермінувала довгоочікувану зустріч.

- Підвал тут переобладнали на житлове приміщення. Там є світло, каналізація й усі інші необхідні умови. Але, звісно, проживання у підвалі пригнічує. Але краще так, ніж ніяк. Тут – дрони й артилерія, в інших містах – ракети. Змінювати шило на мило? Я сподівалася, що ми з дитиною встигнемо виписатися, поки ще тихо. Бо є впевненість, що це – тиша перед бурею. Страшно, – каже Анастасія і додає, що здебільшого у всі дні перебуває вдома, бо від дронів вагітній утікати важко, ще є ймовірність наступити на міну. Тому якщо вона і виходить на вулицю, то гуляє недовго і біля будинку.

Анастасія вже обрала ім’я своєму синові – Богдан. Яна, яка також перебуває у відділенні й очікує на малюка, усміхається і каже, що також днями чекає на Богдана. Третя жінка, своєю чергою, додає, що у неї буде Артем.

- То загадуйте бажання чимскоріш! Ви між двома Богданами, – коментую почуте.

Жінка підводить очі до стелі. Здається, усі ми знаємо, яке бажання вона загадала.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок