Триматися гідно: життя після полону

З початку повномасштабної війни станом на 1 листопада 2025 року між Україною та Росією відбулося 67 обмінів військовополоненими, в ході яких було звільнено 6235 бранців. Ще близько 2000 звільнені у межах Стамбульських домовленостей.

Укрінформ постійно висвітлює тему обміну полонених; ми розповідаємо читачам, що вони пережили в Росії і через що пройшли, перш ніж знов опинилися в Україні. Але повернути бранців Кремля додому – лише частина складної роботи. Не менш важливі подальша реабілітація, підтримка та повернення в соціум. Підсумовуючи рік, що збігає, ми знайшли героїв наших новин та публікацій і поцікавилися, як склалося їхнє життя після повернення додому, які події відбулися, з якими проблемами вони стикаються.

А про те, що проблеми є, свідчить той факт, що не всі експолонені погодилися на розмову. Дехто досі оговтується, в декого нема чим хвалитися, інші навіть згадувати не хочуть пережите, а значить – травма полону ще довго заважатиме їм.

У тих, із ким вдалося поспілкуватися, ми питали, що тримало і таки утримало їх на плаву під час страшних випробувань і які б поради вони дали іншим.

● Ексмер Херсона ВОЛОДИМИР МИКОЛАЄНКО: Хочу бути корисним місту і тим, хто в полоні

Колишній міський голова Херсона, якого російські військові викрали у квітні 2022-го, перебував у полоні понад три роки і був звільнений 24 серпня 2025 року. Він одразу вступив у власний «бій»: 65-річний херсонець вважає своїм обов’язком давати інтерв’ю, розповідаючи про російський полон, писати про викрадених херсонців, долучатися до заходів в Україні та за кордоном. Так, у складі делегації НУО «VOICE OF UKRAINE» він працював в Ізраїлі. І, головне, повернувся у рідне прифронтове місто.

- Чотири місяці я на волі, із них майже два місяці перебував у медичній установі. По-перше, відзначу, що держава дуже гарно попрацювала для того, щоб люди, які вийшли з полону, не відчували себе покинутими, незахищеними. З першого дня ми були під опікою – нас розмістили у медзакладах. Відзначу, що до звільнених з полону військових, можливо, більше уваги, ніж до цивільних, і підтримка відбувається більш організовано. Я спілкуюся з хлопцями, з якими знаходився в ув’язненні, і які потрапили у шпиталі військові чи системи МВС. Там розуміння проблематики набагато вище, ніж у цивільних закладах. У нас було так, що відбув передбачений 21 день – і наполегливо пропонують покидати медзаклад. Не було рекомендацій, куди далі направлятися. А у військових все на високому рівні, ще, зокрема, працює програма RECOVERY – це реабілітаційні центри по країні, де переймаються пораненими військовими. Щодо цивільних – є програми реабілітації, але нам нічого не радили, просто давали перелік закладів, які надають послуги у різних містах за державною програмою, і далі сам обирай, контактуй, визначайся. Про санаторний заклад, де проходять реабілітацію, інформацію отримав від тих, хто вийшов з полону раніше, а не від медичних чи соціальних працівників, – каже Миколаєнко.

Він повернувся в Херсон, де в лікарнях, зі зрозумілих причин, не вистачає вузьких спеціалістів, а багато обладнання викрадено росіянами. Побувавши у Львові, Володимир Васильович високо оцінив, як там працюють лікарні в напрямку реабілітації, – на його думку, це світовий рівень.

Він сподівається, що й рідний Херсон не залишиться без уваги інвесторів в тому, що стосується розбудови медичної галузі.

За його словами, він уже два місяці як у Херсоні, але йому досі телефонують соціальні працівники і пропонують гуманітарну допомогу, запитують, чи все гаразд.

- Усе гаразд, відповідаю, заспокойтеся: я в Херсоні, мені вже нічого не потрібно, – каже Миколаєнко.

Але такі дзвінки свідчать про те, що ним опікуються і розуміють, як важливо надавати допомогу.

Він також додав, що коли перебував у медзакладі, то йому пропонували допомогу і з житлом. Так само не було проблем з оформленням втрачених документів – у лікарню приходять працівники відповідних установ і максимально допомагають.

Власну публічну активність після звільнення він пояснює ще й тим, що, коли виходив з полону, хлопці, з якими був там, просили його говорити про них.

- Мені казали: ти людина публічна, буде доступ до медіа – не мовчи. І я їх запевнив, що буду кричати про те, що відбувається у полоні, – каже Володимир Миколаєнко.

Він відверто визнає, що найкращий його «психолог» – рідні й херсонці.

- Мій психолог – це моя родина, це люди, які поруч. Надихають херсонці: я бачу, наскільки важко у місті, проте люди залишаються, працюють, розуміють, що Херсон має стояти, – зазначає ексмер.

Він наголошує, що не має часу на рефлексію і готовий працювати для міста, задля визволення земляків з полону.

- Для мене це пріоритет номер один. Я зустрічаюся і з представниками координаційного штабу, і з паном Лубінцем стосовно і нашої херсонської дев’ятки, бо розумію, що цим хлопцям загрожують дуже великі терміни ув’язнення («Херсонська дев’ятка» – група українців, яких російські військові викрали в липні-серпні 2022 року, а згодом оголосили учасниками «терористичної організації» і судять за трьома статтями, – ред.). Згадаю і про мера окупованої нині Голої Пристані Олександра Бабича (росіяни викрали його 28 березня 2022 року, – ред.), і мера Херсона Ігоря Колихаєва (викрадений росіянами 28 червня 2022 року, – ред.). Треба повертати усіх, з усіх таборів, хоч де б вони перебували, хоч на кордоні з Китаєм – бо є й такі), – додає мій співбесідник.

Хоч колишній бранець і намагається викреслити з пам’яті майже три з половиною роки свого життя у полоні, забути їх неможливо, адже він щодня вимушений кричати про те, що там відбувалося, і закликати витягати звідти людей.

- Не всі розуміють. Я у Львові брав участь в акції на підтримку полонених. Дуже потужний захід, ми йшли ходою через старе місто, і я помітив багато підтримки, але бачив від деяких людей не лише байдужість, але й певну агресію: мовляв, ви йдете вулицею, заважаєте нам рухатися, перешкоджаєте. Виходить, що комусь важко зупинитися на 2-3 хвилини, щоб пропустити нас. Це жахливо. Дивишся, як готуються до свят у тилових містах, купляють подарунки, – це класно, але які подарунки у тих хлопців, які воюють? А у полоні подарунок – коли тебе не штурхнуть. Навіть шматок хліба, глевкий всередині, з неприємним запахом – це величезний подарунок. І катують не лише голодом – але й образами, російською пропагандою, яка вбивається зранку до вечора, – каже ексмер.

Він також додав, що в захопленні від тих громадських організацій, які працюють у Херсоні, опікуються містянами, військовими.

Миколаєнко каже: начебто світ бачить, що відбувається у місті, але для когось досі «не все так однозначно».

- А що тут неоднозначного? Полюють за цивільним населенням, щодня люди гинуть, отримують поранення. У мене лишаються зі слів лише матюки, коли я чую, що хтось у світі каже про «загадочну рускую душу». Немає там ніякої душі, її там стільки ж, як у тих російських дронах, що полюють на херсонців!

Що ж до порад тим, хто вийшов з полону, то ексмер Херсона має одну: триматися достойно.

Фото: Суспільне Новини/Іван Антипенко

● Військова кухарка ІННА СЕМЕГЕН: Днями відправили на передову 11 коробок зі смаколиками

Мешканка Маріуполя, військова кухарка Інна Семеген на початку лютого 2022 року народила третю донечку. А через два тижні розпочалося повномасштабне російське вторгнення. Чоловік Інни, військовий Валентин Семеген, одразу став із підрозділом на захист рідної землі.

Село під Маріуполем, де проживала Інна з дітьми та своїми батьками, дуже швидко окупували росіяни. У березні в хату Інни прийшли загарбники та забрали жінку в полон, фактично відірвавши від грудної дитини та двох інших доньок. Їх лишилася доглядати бабуся.

Інна більше року провела у ворожому полоні – пройшла Оленівку, Донецьке СІЗО та колонію в Маріуполі. Там дізналася про загибель чоловіка на війні.

Після повернення з полону переїхала жити у Чернівецьку область, звідки родом був її чоловік. Певний час проживала біля його батьків, та згодом переїхала до Чернівців. Тут орендує квартиру у власників, які втратили на війні сина. Вони з розумінням поставилися до ситуації жінки.

Інна розповідає, що не одразу всім вдалося адаптуватися до життя в місті. Зокрема, старша донька пережила справжній булінг у школі, а до самої Інни не раз навідувалися соціальні працівники.

- Після того, як я орендувала квартиру в Чернівцях, мене розшукали соціальні працівники. Вони казали, що їм надходять анонімні скарги, нібито я не слідкую за дітьми, вони у мене голодні, сплять на підлозі тощо. Але це все неправда. Соцпрацівники заходили в квартиру, перевіряли холодильник, умови життя. Потім приходили поліцейські, я їм давала пояснення, розповідала свою ситуацію: що повернулася з полону, що втратила чоловіка на війні… Це було дуже образливо, – розповідає колишня військовополонена.

Старша донька Інни не змогла навчатися у місцевій школі, бо її цькували однокласники. Одного разу, коли дитина повернулася після хвороби, знайшла повністю розірваним свій зошит. Розповідала мамі, що і вчителі негарно до неї ставилися. Бувало, що ображали словами. Інна водила доньку до психолога, а потім вирішила перевести її на дистанційне навчання у Сартанський ліцей Маріупольського району.

Менші доньки Інни ходять у садочок, у них усе нормально. Діти на свята чи на вихідні їздять до бабусі у село Мигове, що неподалік Чернівців.

Водночас сама Інна зосередилася на підтримці сімей, родичі яких перебувають у полоні чи вважаються безвісти зниклими. Вона виходила разом із активістами на щотижневі акції підтримки в Чернівцях. Там познайомилася з іншими жінками, вони самоорганізувалися та активно займаються волонтерством.

Жінка каже, що саме залученість до корисних справ допомогла адаптуватися до життя після полону. Зокрема, ще влітку цього року Інна почала активно збирати пакунки для знайомих військових ЗСУ. Першими на відправку пішли власна військова форма, куртка, берці та інші речі, отримані під час служби. Далі збиралися грошима з такими ж однодумцями та купували хлопцям термобілизну, устілки, інші елементи одягу.

- Також я використовую і свою військову спеціальність кухарки. До прикладу, днями ми відправили хлопцям на передову 11 коробок із різними смаколиками. Щось купували, а щось і самі готували. Наробили відбивних, млинців із творогом, із м’ясом – усе це склали у вакуумні упаковки. Самі придбали для цього вакууматор. Допомагаємо тим, хто віддає за нас своє здоров’я і життя, – розповідає жінка.

Вона вважає, що після полону чи після поранення, звільнення зі служби військовим не потрібно закриватися в собі. Варто шукати і об’єднуватися з однодумцями.

- Треба долучатися, потрібно підтримувати один одного, не бути байдужими. Бо на наших акціях зустрічаємо дуже багато людей, які ніяк не підтримують військових. Деякі люди живуть в іншому світі. Для них війна десь далеко і їх не торкається. Але це не так. Ми повинні завжди допомагати нашим військовим. Зараз це найважливіше, – вважає колишня військовополонена Інна Семеген.

Фото автора та із соцмереж Інни Семеген

● Військовий 42-ї бригади ВАСИЛЬ ШТОГУН: Здійснили мрію – повінчалися у храмі, а ще купили трактор

54-річний Василь Штогун із села Лози Вишнівецької громади на Тернопільщині повернувся в Україну 4 липня після двох років перебування в російському полоні.

У перші дні повномасштабного вторгнення РФ він приїхав із Польщі, де був на роботі, та пішов у військкомат, далі долучився до місцевої самооборони. Спершу служив у територіальному центрі комплектування, згодом у складі 42-ї бригади вирушив на Бахмутський напрям. Потрапив у російську неволю 20 липня 2023 року, рятуючи пораненого побратима. На щастя, їм обом уже вдалося повернутися додому.

- День, коли ми дізналися, що Василя звільнили з полону, став найщасливішим у моєму житті, – розповідає дружина, Надія Штогун.

Родина з нетерпінням чекала можливості обійняти чоловіка, а тоді – його повернення у рідне село після лікування та реабілітації. Одним із щемливих моментів стала зустріч із дворічною онучкою Соломійкою, яку дідусь бачив лише один раз після народження.

- Соломійка – така чудова дівчинка. Вона наша радість. Дуже любить приходити до нас в гості і проводити разом час. Вони живуть неподалік, то ми часто бачимося, – з усмішкою розповідає чоловік.

Василь Штогун повернувся додому в серпні після лікування та реабілітації. А вже у жовтні вони з Надією зібрали родину та друзів і взяли церковний шлюб.

- Це була наша давня мрія. Ми розписалися давно, але дуже хотіли стати чоловіком і дружиною перед Богом. Планували це зробити ще влітку 2023, коли Василь мав приїхати у відпустку. Але не вдалося, бо він практично перед цим потрапив у полон. Далі були два дуже важкі роки... Тому, коли чоловік повернувся додому, ми повінчалися у храмі. Нас привітали побратими чоловіка, односельчани. Ми навіть не очікували такої підтримки. Було дуже гарно. Після цього зібрали найрідніших за святковим столом, – розповідає Надія.

Василь зізнається: саме думки про рідних і мрії про майбутнє допомогли вижити у ворожому полоні та витримати всі катування окупантів. Тепер він активно займається господарством та ремонтом будинку, втілюючи в життя все задумане.

- Насправді робота – це те, що допомагає не зациклюватися на важких спогадах і думках та рухатися вперед. Ви ж знаєте, у селі завжди багато роботи, тому немає коли сумувати. Ми придбали трактора, щоб зручно було обробляти городи. Восени висадили саджанці малини. А ще купили свиню, птицю, щоб мати домашнє м'ясо. Зараз я займаюся ремонтом будинку. Дружина показує, що треба підправити та що зробити. До нового року планую завершити всі будівельні справи і піду на роботу, – розповідає чоловік.

Василь Штогун після повернення додому активно спілкується зі своїми побратимами, ветеранами. Вони намагаються всіляко підтримувати одне одного, допомагати родинам загиблих військовослужбовців.

Запитую його, що б він би порадив з власного досвіду хлопцям, які повернулися з полону і адаптуються до цивільного життя.

- Найперше – не замикатися у собі і не зловживати алкоголем. Варто виходити з дому і спілкуватися з людьми. Піти на роботу, зустрітися з друзями, знайомими, побратимами, односельчанами. Також ми з дружиною намагаємося щотижня в неділю чи у свята ходити до храму. Після богослужіння я відчуваю себе легко і спокійно, – поділився чоловік.

Фото з родинного архіву

● Військовий ПАВЛО ПОЗНАНСЬКИЙ: Можу вже пройти з ходунками метрів 200-300 і допомагаю іншим ветеранам

Військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Павло Познанський з Миколаєва був важко поранений під Маріуполем під час спроби наших підрозділів прорвати вороже оточення. Із простріленими легенями й важкою травмою хребта потрапив у полон.

Його буквально прошило автоматною чергою. Чоловік зазнав п’ять кульових поранень. Але росіяни зв’язали йому руки скотчем, заклеїли рот і кинули в підвал. Згодом привезли в Новоазовськ. У Павла була висока температура, він не міг рухатися, організм майже не сприймав їжу. Тамтешні медики махнули на нього рукою, мовляв, без шансів…

Але він вижив. Його тричі возили на обмін і повертали назад. А коли все ж обміняли, лікарі в Україні розвели руками і сказали, що з такою травмою спинного мозку найкращий варіант – якщо зможе сидіти у кріслі колісному.

Але морпіх не опустив рук, не здався: стукав у всі двері, проходив тривалу реабілітацію в різних центрах, важко і багато працював над собою – виконував спеціальні фізичні вправи по шість-сім годин на день! Згодом за підтримки благодійних фондів поїхав до однієї із американських клінік, де йому поставили спеціальні ортези, завдяки яким сьогодні може самостійно стояти та робити кроки. Але Павло не припиняє тренувань, щоб покращити отриманий результат.

- Я постійно займаюсь своєю реабілітацією. Останнім часом відзначив певний прогрес. З’явилося більше сили у м’язах, можу вже пройти з ходунками десь метрів 200-300. Раніше це було неможливо. Так, це не функціональна ходьба, як у здорової людини, але для покращення кровообігу, роботи внутрішніх органів це дуже важливо. Зараз я вже не займаюся по 6-8 годин на добу, як раніше: немає стільки часу – треба працювати, реалізувати проєкти. І я вже на тому етапі, де вистачає 2-3 годин тренувань, – каже ветеран.

Додає, що намагається не згадувати полон, наскільки це можливо. Так, це жахливий досвід, але головне, що він живий. На його думку, якщо лежати і перебирати у голові ті страшні події, можна збожеволіти.

Адаптуватися до цивільного життя йому дуже допомогла родина, дружина, син, з якими він проводить багато часу. Також Павло займається громадською діяльністю, намагаючись привернути увагу до потреб ветеранів, які мають проблеми зі здоров’ям. Деякі його ініціативи, як-от налагодження безбар’єрного доступу до спортивної інфраструктури для людей на кріслі колісному, вже були реалізовані.

А віднедавна Павло став позаштатним радником голови Миколаївської ОВА з питань ветеранської політики, щоб мати змогу більше допомагати побратимам. Адже у цій справі взаємодія з органами влади дуже важлива.

- Нам уже вдалося налагодити алгоритм медичних обстежень для ветеранів. Зокрема, проходження КТ та МРТ, яких вони дуже часто потребують, але через довжелезні черги (іноді треба чекати 2-3 місяці, – авт.) вимушені робити їх власним коштом, хоча це недешева процедура. Завдяки взаємодії між лікарняними закладами, фахівцями з супроводу ветеранів вже маємо успішні кейси з цього приводу. Також я став членом робочої групи при Офісі Президента України стосовно реформування системи протезування та ортезування учасників бойових дій та осіб з інвалідністю. Намагаємося змінити деякі бюрократичні підходи у цьому питанні, – зазначає Павло.

Він каже, що має ще чимало ідей, як полегшити життя ветеранам, зокрема, пропонує зробити електронну медичну карту та ставити відповідні відмітки на направленнях від лікарів. Адже хоч закон і дає цій категорії громадян право на першочергове обслуговування, та коли ветеран приходить у медзаклад, ще не всі усвідомлюють, хто перед ними, тому ставлення буває різне.

Павло також часто відвідує обласний госпіталь для ветеранів, де спілкується і з колишніми військовополоненими. Дає поради, консультує в міру можливостей з різних питань. А ще намагається донести важливий меседж: не варто опускати руки і концентруватися на своїх проблемах, якими б жахливими вони не були.

- Дуже важливо чимось займатися – ставити перед собою ціль і поступово до неї рухатися. Часто для цього потрібен певний поштовх. Тут можуть допомогти рідні, друзі дитинства, побратими і навіть командири, бо у них є авторитет. Так, все з першого разу не вийде, знаю по собі. Але треба пробувати 5-10 разів, а не чекати, що хтось прийде і зробить все за тебе. Крім того, важливу роль в інтеграції до цивільного життя відіграє спорт. У Миколаєві є зали, де можна займатися у тому числі і людям з інвалідністю. Також важливо змістовно відпочивати. Скажімо, я читаю книги, їжджу з родиною на природу, – ділиться досвідом морпіх.

А ще він постійно слідкує за новітніми світовими медичними розробками і сподівається, що незабаром настане час, коли це допоможе йому і багатьом людям, які мають важкі травми хребта, повноцінно стати на ноги.

Фото автора та з Фейсбуку Павла Познанського

● Фельдшер АРТУР РАДОМСЬКИЙ: Повернувся в ЗСУ і виконую завдання на одному з напрямків фронту

24-річний військовослужбовець потрапив в російський полон з трьома пораненнями, утримувався там сім місяців, повернувся додому в межах обміну 6 травня цього року. А вже за чотири місяці підписав контракт із 82 окремою десантно-штурмовою Буковинською бригадою.

Артур – уродженець села Стрілецький Кут Мамаївської громади Чернівецької області. За фахом він фельдшер і після закінчення медичного коледжу пішов на строкову службу. Коли залишалося два місяці до її завершення, розпочалася повномасштабна війна, й Артур підписав контракт із Національною гвардією.

У лютому 2024 року військовий звільнився з армії за сімейними обставинами. Знайшов роботу, але на початку літа вирішив повернутися в ЗСУ.

- Коли звикаєш до армії, вдома все не таке. Важко передати це словами, але мені не вистачало тієї атмосфери і людей, з якими їв з однієї ложки і курив одну сигарету. Я вирішив, що поки йде війна, доти я буду на службі. Не можу залишатися осторонь, коли в державі таке відбувається, – пояснює своє рішення Артур.

Він приєднався до 5-ї окремої танкової бригади, де був на посаді фельдшера батальйону, а потім – т.в.о. начальника медичного пункту механізованого батальйону та виконував завдання в районі Курахового. Там і потрапив у полон 27 вересня 2024 року.

Військовий згадує, що незадовго до того упродовж одного дня отримав два поранення, а коли добрався до бліндажа, дістав і третє. У нього були пошкоджені рука, обидві ноги, спина, а в тілі застрягли осколки.

- На наш бліндаж скинули протитанкову міну, потім із дрона зробили скид – і вона здетонувала. Нас усіх засипало, після чого росіяни почали кричати, аби ми здавалися. Мені було погано, бо тиждень протримався зі своїми пораненнями, в які вже потрапила інфекція. Температура тіла сягала майже 40 градусів, і було байдуже до того, чи мене візьмуть в полон, чи вб’ють, – розповідає Артур.

Спочатку росіяни утримували його в підвалі у Красногорівці, а потім повезли у шпиталь в Донецьку, де медична допомога зводилася до бинтів, йоду та перекису водню. Тоді Артура відправили в СІЗО міста Торез. Під час прийому українських полонених роздягнули, поставили на коліна та кілька годин били. Після того відправили у штрафний ізолятор, де забороняли розмовляти між собою, а сідати дозволяли тільки під час прийому їжі. Далі було утримання в бараку.

У межах чергового обміну військовополоненими Артур повернувся на підконтрольну Україні територію. Захисник утратив вагу, а в його тілі лишилися осколки, які досі дають про себе знати.

Військовий ділиться, що йому потрібно було адаптуватися до життя на свободі. Зізнається, що спочатку це давалося складно. Неволя часто снилася ночами, а коли прокидався, перша думка була про те, що він у полоні. Знадобився час, аби усвідомити, що він уже на рідній землі.

- Я знайшов цивільну роботу, де мав хорошу заробітну плату, але весь цей час жив із рішенням повернутися в армію. Одразу не хотів про це казати рідним, аби вони не переживали. Коли йшов на строкову службу, давав присягу державі та українському народу, і зректися цього не міг. Війна триває, частина людей не хочуть йти в ЗСУ, а державу ж треба захищати. Тому я й повернувся в армію. Колись сам собі сказав: або перемога, або ніяк інакше, – додає військовослужбовець.

18 вересня цього року Артур Радомський підписав контракт із 82-ю окремою десантно-штурмовою Буковинською бригадою. Нині він сержант, старший бойовий медик роти та виконує завдання на одному з напрямків фронту.

Фото надав Артур Радомський

ДОВІДКОВО. Серед звільнених із російського полону – 5976 чоловіків (5648 військових та 323 цивільних) та 259 жінок (210 військових та 49 цивільних).

Скільки українських бранців перебуває зараз у місцях ув’язнення в Росії та на тимчасово окупованій території України, залишається невідомим – Росія такі дані приховує і не надає навіть Міжнародному Комітету Червоного Хреста або надає їх у дуже обмеженому обсязі.

За інформацією Радіо Свобода, місць позбавлення волі, де перебували і перебувають бранці, наразі 280: на території Росії 196, на окупованій території України – 84.

За даними, оголошеними 1 травня Уповноваженим МВС з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артуром Добросердовим, у розшуку перебуває понад 70 тисяч осіб.

2 жовтня 2024 року 74 члени Парламентської асамблеї Ради Європи одноголосно ухвалили резолюцію «Зниклі безвісти, військовополонені та цивільні в ув’язненні внаслідок агресії Російської Федерації проти України».

У ПАРЄ засудили жахливі умови, в яких перебувають полонені, а також відсутність у РФ бажання комунікувати з міжнародними органами і рідними українців, які перебувають у російських тюрмах.

З героями спілкувалися Ірина Староселець, Віталій Олійник, Юлія Томчишин, Алла Мірошниченко, Ірина Чириця