Юлія Матвєєва з Миколаєва: «Я знову бачитиму!»
Літнього недільного ранку ворожий «шахед» поцілив у будинок, де жила Юлія Матвєєва з чоловіком Валерієм. Юля зазнала важких травм очей та обличчя, через що тимчасово втратила зір. Також було пошкоджено кав’ярню, яка була справою їхнього життя, – приміщення, що розташоване поруч, залишилося без даху, вікон, дверей та обладнання.
Та попри серйозні проблеми подружжя сповнене оптимізму і впевнене, що Юля обов’язково повернеться до повноцінного життя і продовжить займатися улюбленою справою. А ще вони відновлюють свій заклад і діляться з іншими досвідом, як не зламатися і впевнено йти до своєї мети навіть за найскладніших життєвих обставин.
ПЕРШОЮ СПРАВОЮ СТАВ МАЛЕНЬКИЙ БАР НА ПЛЯЖІ
32-річна Юлія народилася і виросла у Миколаєві. З дитинства була активною та самостійною. Уперше пішла працювати у 12 років – роздавала листівки, працювала в колцентрі, виконувала дрібні завдання.
- Батьки були проти, – згадує Юлія. – Але я прагнула бути незалежною, самостійно заробляти гроші. У 18 років замислилася про власну справу. Проте, коли у тебе немає досвіду, а батьки звичайні люди, важко починати щось нове.
Її мрія стала реальністю завдяки підтримці коханого Валерія. Хлопець був моряком, ходив у рейси. Але все обміркувавши, покинув роботу і разом з Юлею вирішив розпочати свій бізнес.
Дівчина пригадує, як 13 років тому, коли вони сиділи у дворі батьківського будинку, до них прибилася кішка і стрибнула на руки. Вони вирішили її залишити в себе, але батьки не розділяли їхнього бажання.
- Ми того ж дня вирішили винайняти квартиру і жити самостійно разом з кицею, яку назвали Лізою. Згодом вона народила доньку, а та привела ще кошенят. Вони всі живуть у нас, і ми всіх їх дуже любимо, – усміхається Юля.
Першою спільною справою подружжя став маленький бар на пляжі в Коблевому – заклад під солом’яним дахом прямо на піску. Згодом з’явився ще один. Досвіду не вистачало, тож довелося стикнутися з багатьма проблемами, зокрема «наїздами» та погрозами від місцевих «крутих дядьків», які там усім заправляли. Але вони вистояли.
- Зізнаюся, було страшно. Ми ж були зовсім молоді, за нами ніхто не стояв. На якийсь час нам довелося закритися, але ми таки домоглися свого і знову почали працювати, – каже Юля.
Згодом їм вдалося відкрили більший бар, уже у Миколаєві, а пізніше й кав’ярню.
«УСЕ ПОТЕМНІЛО І СТАЛО НІЧИМ ДИХАТИ»
Шостого липня 2025 року під час масованої атаки безпілотників на Миколаїв у будинок, де жили Юля та її чоловік, влучив ворожий «шахед».
- Я почула будильник, повернулася, щоб його вимкнути, і в цей момент пролунав вибух. Усе потемніло, стало нічим дихати. Кров потекла по шкірі, вона була такою гарячою… Я не могла розплющити очі, було таке враження, ніби обличчя засипало піском, – згадує дівчина.
Її чоловік Валерій додає, що почув звук «шахеда», який падає, а далі все як у тумані.
- Навкруги багато пилу, побачив Юлю всю у крові, почав шукати одяг, бо від вибуху все навкруги розлетілося. Дав їй футболку, щоб зупиняла кров, сам почав дзвонити у швидку. Це вдалося не з першого разу, тоді стали вибиратися. Побачив, що на місці, де були двері, горить двигун від «шахеда», – пригадує Валерій.
Вибратися на вулицю вдалося лише приблизно через пів години, адже йому довелося самотужки розчищати шлях: квартира була завалена склом та уламками від меблів, вибитих вікон та дверей.
- Валера вивів мене у коридор, посадив, а сам пішов відчиняти вхідні двері, які заклинило. І тут я чую, що обвалилася стеля. В якийсь момент я подумала про найгірше і почала його кликати. На щастя, він відгукнувся, – каже дівчина.
Коли вийшли, на вулиці вже чекали рятувальники та швидка. Від тієї атаки постраждали ще двоє мешканців будинку, але Юля отримала найтяжчі травми.
БОРОТЬБА ЗА ЗІР: ЛІКАРІ, ОПЕРАЦІЇ ТА НЕПОХИТНА ВІРА
- Я втратила багато крові. Як згодом з’ясувалося, мені в обличчя потрапило приблизно 300 скалок від скла. Спочатку мене доправили до лікарні швидкої допомоги, де помили і зашили поранену руку, зробили дослідження і повезли в обласну офтальмологічну лікарню. Але там сказали, що діставати скалки на той момент неможливо, адже з посіченого обличчя йшла кров. Тому мене перевезли в обласну лікарню, де щелепно-лицеві хірурги майстерно зашили рани. Я їм дуже вдячна, – каже Юля.
Після цього її знову повернули в офтальмологію, де зробили першу операцію на очах, яка тривала майже шість годин. І повідомили, що жінка ніколи не бачитиме.
Але подружжя здаватися не збиралося. Валерій наполіг, щоб дружину відправили до Одеси, в Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова.
- - У моєму оці залишався великий уламок скла, з яким я прожила дев'ять днів. Коли лікар побачив його на УЗД, сказав: «Як же його дістануть? Мабуть, доведеться вирізати око». Це мене засмутило. Але вже тоді подумала: ну добре, зроблю гарний протез – може, чорний, а може, з блискітками, – не втрачала оптимізму Юля.
На щастя, завдяки майстерності одеських хірургів око їй зберегли. Перенісши ще низку втручань, Юля стверджує, що нині почувається нормально, продовжує лікування вже вдома і чекає наступних операцій:
- Наразі про повернення зору говорити рано. У мене була пересадка рогівки, тому потрібен час, щоб вона прижилася. Зараз я бачу лише тіні, які переміщуються, і то зблизька. Але вірю, що це тимчасово. Потрібні лишень час, терпеливість, певні зусилля – і я знову бачитиму. До того ж лікарі наші дуже круті. Ну якщо ж покращення не буде, тоді їхатимемо кудись за кордон. Але поки що лікуємося тут.
А ще Юля впевнена, що одужання залежить не лише від медиків, а й від неї самої:
- Моя лікарка сказала: позитивний результат на 50 відсотків залежить від неї, на 50 відсотків – від мене. Тож я дотримуюся всіх рекомендацій: мені наразі протипоказані фізичні навантаження, не можна нахилятися, спати треба лише на боці, і таке інше. Я чула історії, коли люди через свою необережність втрачали можливість одужати. Скажімо, хлопець, попри заборону лікарів, пішов купатися у морі, і сталося непоправне – сітківка відшарувалася і він втратив зір.
ПІДТРИМКА КОХАНОГО
Юлю в її прагненнях знову побачити навколишній світ у всіх його барвах підтримують друзі та рідні. Але найбільшою опорою для неї є чоловік Валерій.
- Ми разом вже 13 років, хоча одружені лише чотири. Я його безмежно кохаю. Він моя надія і сила, – каже Юля.
Додає, що в неї ще немає власного досвіду переміщення у місті. Тож чоловік постійно поруч і в усьому допомагає.
- Ми поки що мало куди ходимо, мене це втомлює. Були у супермаркеті, і це виявилося складно. Чоловік казав, що ми були там пів години, а мені здалося, що пів дня. Це магазин, який ми раніше відвідували дуже часто, і я знала, на якій полиці що є. Але коли ти не бачиш – все міняється, тому я поки що не готова до таких візитів.
Валерій теж не приховує, що раніше йому не доводилося ні за ким доглядати. Але коли кохаєш людину, цінуєш, то зробиш усе, щоб їй було добре.
- Ми вчимося жити по-новому. Найбільше проблем було спочатку, коли ти не знаєш, що робити, куди звертатися. Збирали інформацію по крупинках скрізь – у знайомих, в інтернеті, зверталися навіть до ШІ, – каже Валерій.
БЛОГ ПРО БОРОТЬБУ ТА СТІЙКІСТЬ
Попри свій стан, Юля з допомогою чоловіка створила блог, де розповідає, як діяти у надзвичайних ситуаціях, як не падати духом, відчувати себе повноцінною людиною і не зламатися під тягарем непередбачуваних обставин.
- Важливо, щоб люди розуміли: поранений – не каліка, – пояснює вона. – Так, я поки що не бачу, але в мене є руки, ноги, голова. Я можу багато чого робити сама. Потрібна лише допомога у певних моментах.
Юля наводить приклад недоречної гіперопіки, коли, скажімо, жінка годує й одягає дорослого сина, хоча він втратив зір лише на одному оці. Вона вважає це неправильним, бо людина має вчитися самостійності у будь-яких обставинах, інакше не зможе дати собі раду в майбутньому.
Її головне послання просте: «Не можна здаватися. Лягти і плакати – це не допоможе. У будь-якій ситуації треба боротися».
- Скажімо, у мене ситуація непроста і, теоретично, можна припустити, що, можливо, я ніколи не бачитиму. Але я впевнена: зір повернеться! – каже Юля.
Нині подружжя власними силами потроху відновлює свій зруйнований обстрілами заклад харчування.
- Ми дуже любимо свою справу і хочемо знову годувати людей смачною їжею. Це наше життя, – стверджує Валерій.
А ще вони мріють про дітей. Кажуть, що довелося трохи відкласти ці плани. Та все ще попереду.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото Наталії Грудової та з особистого архіву подружжя Матвєєвих
