Увага, тренується суперлюдина

Табличку з написом «Увага, тренується суперлюдина!» бачимо на першому поверсі, за кілька метрів від зали, де проходить фізична реабілітація. Працівники Центру пояснюють: пацієнти тестують ходу, можуть виходити в коридор, тож відвідувачам нагадують, що тут треба бути особливо уважними.

Уперше ми були тут у квітні, коли ще тривало будівництво. Екскурсію об’єктом, який тільки-но народжувався, нам провів відповідальний за будівництво другого в Україні центру протезування та реабілітації Іван Марчак, ветеран російсько-української війни та випускник Superhumans. Центр у Дніпрі відкрився 7 червня. Відтоді пройшло трохи більше ніж три місяці, і ми вирішили завітати до нього знову – побачити його безпосередньо в роботі, а також познайомитись з тими, для кого його, власне, і створювали.

Так вийшло, що і цього разу нас зустрів Іван. Щоправда, нині він має інший статус – працює експертом із соціальної реінтеграції у відділі «Рівний рівному».

Йдемо всередину Центру і насамперед заходимо до зали фізреабілітації. Це великий простір, в якому встановлене сучасне тренажерне обладнання, змонтовані локації зі сходами та брусами, імітовані спуски та підйоми – все те, що може трапитися в звичайному житті на вулиці або в приміщеннях. У залі кипить робота – суперлюди, як тут називають тих, хто має протез, тренуються з фахівцями.

Серед пацієнтів – цивільні та військові. У кожного свого історія і своя мотивація.

СЕЛІДОВЕ, 16:45

У залі помічаємо єдину жінку: вона вчиться ходити та опановує нову ногу з механічним коліном. У неї висока ампутація, і кожен крок – це велика праця.

Її звати Олена Мирошниченко, їй 48 років. Вона родом із шахтарського міста Селидового Донецької області, що неподалік Покровська. До війни жінка жила у Запоріжжі, викладала англійську мову іноземним студентам у медичному університеті.

На початку повномасштабного вторгнення Олена повернулась у Селидове через сімейні обставини: батько переніс інсульт і треба було допомогти матері доглядати за ним. На початку 2022 року місто вже потерпало від ворожих атак. Там не було води, тож у місті зробили свердловини. Не працювали ліфти – а батьки Олени мешкали на пʼятому поверсі.

Як згадує жінка, у лютому 2024 року почалися потужні обстріли. Травму вона отримала в липні. Розповідає таке:

- Я виходила з магазину. Була 16:30. Запамʼятала, бо викликала таксі. Дві ракети прилетіло. Я вже переступала поріг, щоб бігом повернутися у приміщення, аж раптом зрозуміла, що не відчуваю ліву ногу. Таке дивне відчуття: не можу зрозуміти, не можу стати на ногу, вона ніби оніміла. Я дивлюсь, а нижче коліна велика дірка, кровотеча. Втратила тоді півтора літра крові. Касир магазину швидко зреагувала, перетягнула мені ногу ременем – тим, що було під рукою, щоб спинити кровотечу, – і тут я втратила свідомість. Буквально на 15 хвилин. ДСНС приїхали, привели мене до тями і написали на моїй нозі: «16:45». Вони питали, чи одна нога поранена, я кажу, що так. Була вже при тямі, могла назвати імʼя, прізвище, адресу.

У місті на той момент вже всі лікарні були розбиті, тому допомогу цивільним надавали військові лікарі. Це вони затампонували рану і потім відправили поранену Олену до Покровська. П’ятого липня їй зробили першу операцію.

- Хірург сказав, що врятував моє життя. Телефонував у Мечникова (Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова, – ред.), казав, що дуже пошкоджена артерія. Я всім торочила, що не відчуваю ногу, але мені спочатку говорили, що вона просто туго перевʼязана і все буде добре. На той момент нога ще була, але була і велика дірка, бо осколок пошкодив артерію. Шостого липня хірург прийшов і сказав, що треба робити ампутацію, мовляв, не виживу. Треба було підписати згоду, але я відмовилась, бо все життя була здоровою людиною з руками і ногами, – розповідає вона.

Та її протест тривав недовго, бо почали відмовляти нирки. Тоді жінка попросила хірурга поговорити з її сином, який працює анестезіологом у лікарні в Запоріжжі. Після телефонної розмови хірург запевнив Олену, що знає що робить. Вибору особливого не було, треба було ампутувати.

ЗАБУЛА, ЩО ВМІЛА ХОДИТИ

- Наступного ранку після операції я не розуміла, що мені робити, не було рівноваги взагалі. Хірург каже: треба сідати на ліжко і сидіти. А як сидіти? Я не розуміла, що відбувається. П’ять днів я була в Покровську, а потім мої друзі, які живуть у Харкові, забрали мене до себе в місцеву лікарню. Процес загоєння був важким, з ускладненнями великими: температура, запалення… Але водночас і розуміння, що без протеза ніяк. Я все життя тільки на себе покладалася. Вся моя родина коло мене, я головна була завжди. Було важко. Мама була зі мною, а батько помер, не зміг витримати цього всього, – продовжує співрозмовниця.

Маму із Селидового вивезли друзі Олени. Це було 2 серпня, а вже в кінці місяця місто захопили росіяни.

Вісім місяців Олена провела в лікарні. У січні 2025 року була вперше протезована. У Харківській лікарні перебувала до 14 березня. Вона говорить, що перший протез був із не дуже сучасним коліном, куксоприймач не такий, як треба.

- Мені казали: «Не протез за тебе буде ходити», – але це неправда, від коліна багато залежить. Його треба опанувати, це велика праця, це не так просто. Коли ти на одній нозі й не можеш ходити, але у тебе є бажання, то зробиш все що завгодно, аби тільки йти. Спочатку, звісно, був страх, – говорить.

- Падали? – питаю.

- Так, двічі. Один раз на милицях, другий – вже на протезі. Коли це вдруге сталося, то я розуміла, що коліно згинається і я вже лечу вперед. Лівою рукою загальмувала, а з правої милицю не випустила, і так з милицею в руці і впала. Після цього зʼявився ще один страх. Було таке, що між брусами в залі йти могла, навіть не трималася вже, а тільки виходжу – і не знаю, як іти. Простір навколо, і я не знаю, де він взявся. Іра, подруга моя, казала: «Ну згадай, як ти ходила», – а я не памʼятаю. Потім стала ходити по залі, а вийти в коридор було страшно. Але потім на вулицю вийшла. Навколо люди, і здавалося, що хтось зачепить і ти знову впадеш. Психологічно тренувалася, – розповідає.

Звернутися до Superhumans Dnipro Олені радили знайомі та колишні учні. Мовляв, ось вам анкета – лише заповніть. Жінка казала всім, що зробить це пізніше, та врешті наважилася. І вже за кілька днів їй подзвонили й запросили на зустріч до Центру. Для неї це було повною несподіванкою.

- Я не очікувала, що буде так швидко. Мене запросили на обстеження, аналізи здати. І от я вже маю сучасне коліно, сучасний куксоприймач, який мені не тисне! І саме тут, у Superhumans, я зрозуміла, що я звичайна людина. Подруга постійно казала: «Ну, трапилось лихо, але ти будеш ходити, ти звичайна. Голова є, одна нога є». Але я відчувала психологічний барʼєр. І лише тут зрозуміла, що ми всі рівні, що всі повертаємося до життя. У мене тут вже багато друзів, ми разом ходимо до магазину. Хочу з часом повернутися до викладацької діяльності. Буду багато працювати, щоб хода легкою була. Моя мрія – виходитися, знову ходити гарно. А ще – я б хотіла розповідати людям, що є такі можливості, бо не всі знають про цей оазис, де ти повертаєшся до реального життя, де ти суперлюдина, – каже Олена.

Вона займається в Центрі по три години. У протезі ходить до 16:00, потім треба дати нозі відпочити. Жінка каже, що вже не важко, але спочатку – кожен крок рахувала. Її постійно підтримували мама та друзі. Вона більше не соромиться виходити на вулицю, не соромиться вдягати короткі шорти, бо в них зручніше і вони не заважають, якщо треба зняти чи поправити протез.

ТАНГО З ДРУЖИНОЮ

Поруч – зал ерготерапії. Там знайомимося з Едуардом Биковим (позивний «Тучняк»). На війні він втратив ногу і руку – але не оптимізм та бажання жити.

- Чому такий позивний у вас? – питаю під час знайомства.

- У 2018 році були з родиною в чеському зоопарку. Пінгвін у перекладі на чеську – «тучняк». Моя молодша донька Віка, тоді вона ходила в 7-й клас, обізвала мене: «Так ти, тату, тучняк!». І воно прилипло до мене. Коли у 2022 році прийшов добровольцем до війська, спитали, який позивний, я сказав – «Тучняк». Так на шевроні й написали, – розповідає.

Спочатку Едуард потрапив до ДФТГ, охороняли інфраструктурні об’єкти в Києві. 28 червня отримав військовий квиток та вступив до лав 112 бригади, у стрілецьку окрему роту, тепер це зенітний дивізіон. Тоді він відправив доньок Надю і Віку за кордон і почав посилено вивчати тактичну медицину. Згадує, що їх навчали інструктори з Естонії, проводили різні курси.

Після того Едуард разом з побратимами і посестрами почав працювати на фронті в медичній евакуації.

- У мене мама все життя працювала старшою медсестрою у дитячому садочку, а тато возив аптечні препарати по Луганській області. Мені на слух запамʼятати назву препарату не важко, навчатися теж. Ми вивозили поранених бійців до стабпункту. У Костянтинівці Донецької області ми чергували на медпункті. До Часового Яру звідти було недалеко, і забрати бійця займало сім хвилин. Треба було зменшити плече евакуації, і тому ми близенько чергували до москальських засобів ураження, – розповідає військовий.

Одного дня ворог ударив КАБом по медпункту, де працювала команда Едуарда.

- Чотко по нас прилетіло. П’ять моїх посестер і побратимів загинуло. Я єдиний із шести, хто був на тому чергуванні, вижив. Завдяки дружині. Вона зателефонувала побажати мені доброї ночі, і я вийшов з будівлі поспілкуватися. Став до вікна, щоб ближче до роутера, та не встиг і телефона дістати. О 21:57 я вийшов, а 22:03 був приліт. Загинув мій друг Валера з позивним «Туркмен», водій Міша, позивний «Моня», Назар – молодий хлопчина 25-річний, позивний «Віночок», медик медичної роти, Ірина Андріївна на позивний «Небо» і Даша – «Тереза», – згадує Едуард.

У перший місяць після поранення він був непритомний. Говорить, то його психіка вберегла від больових відчуттів. Запевняє, що поки був у комі, йому весь час снилися сни.

Руку йому відірвало одразу. Едуард досі дивується, як тоді не стік кровʼю.

- Нога ще при мені була, її ампутували днів через 10, у Києві. Спочатку на стабпункт привезли, потім, 18 квітня 2024 року, у лікарню Мечникова, а через п’ять днів – до київської «Феофанії». Дружині повідомили про поранення без подробиць. Я по-бойовому налаштований ще з моменту пробудження з коми. Це не рідні мені сказали в сльозах, що я без руки і ноги, а спеціально навчений психолог по фантомних болях. Я сказав, що протези будуть, а от те, що не бачу, – це проблема. Але лікарі працюють: спочатку одним оком бачив світло, а зараз маю шанс на повноцінний зір. Технології нині такі, що скоро буду не те що ходити, а бігати. Вже маю протез, із фахівцями робимо все необхідне. Виходить. Між брусами ходжу. 50 років тому вчився ходити – і от знову. Не в кожного є такий шанс, – говорить Едуард.

Питаю у нього про мрію. Він без паузи випалює:

- Станцювати з дружиною танго! Хотів собі на телефон поставити рингтон з фільму «Запах жінки», де головного героя грає Аль Пачино, але щось не вийшло. А от танго з дружиною хочу обов’язково.

- Ну, ви так налаштовані, що вашій дружині треба вже починати репетирувати, щоб задніх не пасла, – жартую.

- Дружина займалася танцями народними. Вона дуже класно танцює, – сміється.

- А дружина знає про цю вашу мрію? – уточнюю.

- Звичайно. Ця мрія народилась ще до поранення, і поранення не має вплинути на це.

Пропоную обрати дату, коли ж буде танок. Запитую про річницю весілля. Виявляється, що 15 листопада 2027 року буде 30 років, як вони разом, але чекати так довго Едуард, звичайно ж, не хоче.

- 18 січня мій день народження, але це швидко якось. Думаю, тоді ми з дружиною просто прогуляємось. А от 29 квітня – її день народження, і тоді ми станцюємо.

- Все, ви обіцяли, – кажу.

- Обіцяю вкрай рідко, якщо чесно, але треба ставити цілі, – говорить Едуард і додає: – Я вкрав цитату в одному фільмі: «Я звичайний чоловік, якому пощастило одружитися з надзвичайною жінкою».

ПРОТЕЗИСТ, ЯКИЙ ЗНАЄ ПРО ІДЕАЛЬНИЙ ПРОТЕЗ ІЗ ВЛАСНОГО ДОСВІДУ

Працівники Центру пропонують піднятися до лабораторії, де виготовляють протези. Це святая святих, серце Центру. Її працівники лише за місяць виготовили понад пів сотні протезів.

Піднімаємося ліфтом, який має спеціальні поручні. Зайти в нього з легкістю може людина і на милицях, і на кріслі колісному.

У коридорі зустрічаємо протезиста – 28-річного Ельоора Абдулоєва. Він із Сєвєродонецька Луганської області. За освітою кухар і технік-технолог. Ельоор – ветеран, про протезування знає чимало і що важливо – з власного досвіду, адже сам ходить із протезом.

- 24 лютого 2022 року пішов на війну добровольцем. Поранення отримав 3 грудня 2022-го, наступив на протипіхотну міну на напрямку Кремінна. Одразу зрозумів, що кінцівку втратив, – розповідає.

Ельоор говорить, що одразу після травми знав, що буде протезуватись і зможе ходити. У шпиталі він провів два місяці, потім приїхав у Дніпро, де йому зробили перший протез.

- З протезного центру пішов уже на своїх двох. Далі був курс реабілітації, звикав до протеза. Культя мала звикнути до навантажень. Спочатку витримував з протезом лише дві години, а тепер можу добу з ним бігати, – говорить.

Він навчився ідеально ходити. Якщо не знати про травму, то протез можна взагалі не помітити. Хлопець каже, що перепробував багато різних, аж поки не підібрав універсальний, який підходить для активного способу життя.

- Маю напівспортивну стопу, яка витримує хороші навантаження. Можу злегка пробігтися, можу вагу піднімати, вона води не боїться, – пояснює.

Протезуванням Ельоор займається більше ніж рік. Говорить, коли протезувався вперше, то було цікаво дізнатись, як робиться куксоприймач. Подивився – і вирішив навчитися самостійно їх виготовляти.

- Почав працювати 1 травня 2024 року. Собі перший куксоприймач зробив у червні. Потім відкрився Superhumans Dnipro, почали набирати протезистів, і я подав заявку. Тут є всі можливості для розвитку, технології сучасні, матеріали. У цій сфері завжди є чого вчитися, неможливо знати все, – говорить.

Тепер він вчиться на фізичного терапевта і техніка-протезиста. Каже, що хоче підвищити знання з анатомії й отримати фахові знання. Йому легко працювати з пацієнтами, він розуміє, що, де і чому може натирати.

Ельоор показує своє робоче місце, яке нагадує майстерню скульптора. Розповідає, як знімають зліпки, як триває підготовка до виготовлення постійного куксоприймача. Протезна лабораторія чимось схожа і на конструкторське бюро. Ельоор говорить, що тут доводять до ідеалу куксоприймачі, аби людині було комфортно ходити весь день.

У багатьох бачила на протезах малюнки, у Ельоора також він є. Вирішую запитати, хто цим займається і чи можна обирати візерунки.

- Так, ми закупили різні бафи. Після того як людина обрала малюнок, баф за допомогою прозорого спеціального розчину «перезнімається» на куксоприймач, – пояснює.

Поза роботою хлопець частіше ходить у шортах, каже, що це його улюблена форма одягу.

Ельоор у минулому чемпіон країни з веслування на ялах. Тепер займається волейболом, трошки бігає. Говорить, що знайшов себе у спорті. Він мріє про власний будинок, але тепер живе в орендованій квартирі.

У Superhumans Dnipro приймають людей з будь-якого регіону країни.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото: Дмитро Смольєнко / Укрінформ

Фото можна купити тут.