«Стежками героїв»: пліч-о-пліч із лицарями сьогодення
Зранку 2 травня на спортивному майданчику в одній із «гуцульських столиць» – містечку Косові на Івано-Франківщині – стартували всеукраїнські змагання з пішого мандрівництва «Стежками героїв». Їх проводили уже 23-й раз, однак тепер масштаб небувалий: понад півтори сотні команд, майже 800 учасників! У переважній більшості це молодь та підлітки, утім, наймолодшому учасникові тут – пів року, найстаршому – понад 65. Це не дивно, адже «Стежки» – щорічна легендарна подія, на яку прагнуть потрапити настільки, що навіть підлаштовують під це свою відпустку з війська. Саме тому на змаганнях було багато військових – із дітьми, родинами. Більшість із них ходили цими стежками в юнацтві й тепер хотіли ще раз поринути в цю неймовірну атмосферу. Герої сучасні йшли шляхом героїв минулих століть, показуючи приклад тим, кому історія не лишила іншого вибору в Україні, окрім як стати героями в майбутньому.
СЛІДАМИ ТАКТИЧНОГО ВІДТИНКУ УПА «ГУЦУЛЬЩИНА»
Звучить, як міт: відважне військо
Жило в лісах цих під землею
І напувало з фляг австрійських
Дубів коріння – власну стелю.
На відкритті змагань слова гімну «Стежок» – пісні «Військо» на слова Івана Малковича, найвідомішої у виконанні «Рутенії» або Едуарда Драча, пробирають до мурах. Попри гамір сотень людей, які ось-ось зірвуться на старті в гори, оце Малковичеве «напували дубів коріння – власну стелю» і «щоб гордими лишались гори – хоч хтось в цім світі не скорився» одразу влучає в ціль і занурює тебе в легенду.
Ідея змагань з пішого мандрівництва «Стежками героїв» така, згодом пояснить Укрінформу голова оргкомітету змагань Микола Бігус, що кожного року їх проводять в українських Карпатах на локаціях, історично пов’язаних з історією тих, хто боровся за Україну. Тут, у Косові, до 1949 року діяв тактичний відтинок УПА «Гуцульщина». Протягом чотирьох днів саме їхніми стежками ходитимемо усі ми, хто цьогоріч зареєструвалися на змагання.
Опікується змаганнями Національна скаутська організація України «Пласт», саме тому переважна більшість учасників – пластуни з юнацьких, старшопластунських та сеньйорських куренів.
Змагання «Стежками героїв» існують із 2000 року і проходять у різних форматах для різних категорій. Традиційно їх чотири з підкатегоріями: маршрути на 60, 80 та 120 кілометрів горами для юнацтва та дорослих учасників і «сімейні стежки» – маршрут довжиною 25+ км для проходження батьків із дітьми. Немає поки що стежок для ветеранів, але в оргкомітеті над цим працюють, каже Микола Бігус.
- Цьогоріч не вийшло, бо ветеранська організація, з якою ми будували співпрацю, якраз перед «Стежками» проводила свої заходи з реабілітації для ветеранів. Але потреба в такій категорії маршрутів на «Стежках» є, і запит на це також є, адже серед учасників минулих років багато ветеранів, тож ми працюємо над цим. Організувати такий маршрут досить складно, тому що потрібно не лише продумати його, але й облаштувати та забезпечити супровід спеціалістів для ветеранів на протезах чи з іншими пораненнями, щоб могли надати допомогу за потреби. Упевнений, що ця категорія на одних із наступних «Стежок» буде, – говорить Бігус.
Утім, українське військо таки добре представлене на змаганнях: військові, які тепер служать у Силах оборони, ідуть у відпустки так, щоб на початку травня стати на «Стежки». Разом із дітьми, родинами, друзями, як капітани в командах для юнацтва (де організатори вимагають присутність капітана віком понад 18 років).
ПАМ’ЯТАТИ, ХТО ХОДИВ ЦИМИ СТЕЖКАМИ ДО НАС
Микола Бігус каже, що переважна більшість військових, які нині на «Стежках», свого часу ходили ними як пластове юнацтво і тепер тут уже зі своїми дітьми. Це добра традиція, яку хочеться підтримувати. Отже, змагання мають, крім виховної, ще й таку соціальну місію, як реабілітація, перезавантаження військових.
Окремо шанують тут героїв, які ходять вже не земними дорогами: перед входом на реєстрацію кожного з учасників зустрічає великий банер з портретами Віктора Гурняка, Богдана Сольчаника, Максима Лящука, Олексія Іщука, Віталія Дереха, Артемія Димида, Максима «Непийпива» Михайлова, Юрія Горовця, Дмитра Пащука, Юрія Швеця…
- Ми їх згадуємо постійно. Це герої, які ходили з нами одними стежками. Вони завжди будуть у нашій пам’яті. А нинішнім учасникам змагань їхні портрети – це постійне нагадування про те, що ви йдете стежками героїв, – ось вони! Пам’ятайте завжди, хто ходив тут перед вами! Адже ідея змагань у тому, що ми не просто ходимо горами, а змагаємося самі зі собою на важких маршрутах, щоб згодом бути готовими продовжити шлях героїв. Допоки наша країна перебуває на шляху боротьби, молодь має знати, могти і вміти боротися далі.
БУКЕТ «БРИНДУШ» ІЗ П’ЯТЬОХ ПЛАСТУНІВ ТА ОДНОГО ВІЙСЬКОВОГО
Ми з друзями та дітьми беремо участь у «Стежках» у сімейній категорії як команда «Бриндуші» – так у нас на Закарпатті називають крокуси, або ж шафрани. Власне, для нас ця пригода почалася з повідомлення в одному з пластових чатів подруги, очільниці НСОУ «Пласт» на Закарпатті Людмили Лівак: «А підімо цього року на “Стежки”!».
Зареєструвалися майже блискавично, сплатили членські внески і стали чекати дня Х, моніторячи погоду в Косові на 2 травня. Тим часом із команди випала одна з учасниць, зате чудовим чином додався чоловік Людмили Юрій, який акурат приїхав у відпустку з армії. Таким-от складом: двоє пластунок-сеньйорок, двоє пластунів-юнаків, один новак і один військовий – приїжджаємо до Косова із Закарпаття.
За правилами деталі маршруту оргкомітет називає капітанам команд за день-два до початку змагань: вам озвучують точки, які ви маєте конче пройти, щоб участь зарахували. Наклавши точки на карту в спеціальній програмі і проклавши трек, бачимо, що наші 25+ км, які ми планували пройти за день і не тягнути зі собою на плечах спорядження (намети, спальники і приладдя для приготування їжі), перетворюються на 29+ км. До того ж весь маршрут іде горі-долу – з постійним набором та скиданням висоти через Хоминський та Сокільський хребти в Покутсько-Буковинських Карпатах. Тож вирішуємо перестрахуватися (хтозна, як діти й наші коліна подужають оце «горі-долу») й ночувати на маршруті. Погода дозволяє, єдине – таки треба нести намети зі спорядженням.
ВЕРШИНА «МІЖ ДВОМА ЮРІЯМИ»
Стартуємо в Косові. Наша перша точка на маршруті, яку треба взяти, – альтанка на горі Михалкова, 812 м над рівнем моря. Це верхня точка вже нечинного підйомника і водночас дуже популярна вершина для косівських туристів. Краєвид справді захоплює – гуцульська столиця як на долоні. Пишуть, що на Юрія тут є дуже гарна місцева традиція: на горі палять вогні. Раніше це робили лише пластуни (адже святий Юрій – патрон «Пласту»), а тепер до них долучаються й просто охочі.
Утім, ми на Михалкову потрапляємо «між Юріями»: за новим календарем свято вже пройшло, а до старого, яке припадає на 6 травня, ми тут не добудемо, тому цієї традиції не спостерігаємо. Чекінимось, скидаємо звіт та йдемо далі.
Дорогою до нас пристає пес – діти одразу називають його Бегемотом: він пірнає в кожну калюжу на шляху, борсається і всіляко показує, як йому від цього кайфово. Його супровід я на початку розумію приземлено – мов, як тільки ми сядемо на перекус, він вимагатиме чогось поживного. Утім, він по-товариськи продовжує рух із нами і після третього, п’ятого та десятого піт-стопу. І знову всіляко показує, що йому від цього просто кайфово! Забігаючи наперед скажу, що чотирилапий друг із Косова перейшов з нами через хребет та два села, але ночувати не став – увечері побіг кудись своєю дорогою.
СІЛЬСЬКІ КРИНИЦІ, САДИ ТА КОНІ І… ДІТИ БЕЗ МОРОЗИВА
Наступні точки, які треба взяти на нашому маршруті, – це скельні виходи на Сокільському хребті. Рухаємось до них горі-долу через села Город та Бабин. Нам майже не стрічаються люди, але пейзажі тут неймовірні: гуцульські двори й хати, сіножаті, яблуневі садки. Вони саме утопають у білому цвіту, а попід яблунями квітнуть кульбаби – і все це сповнене неймовірними ароматами й гудінням бджіл! Відзначаємо, що у нас на Закарпатті поля й узбіччя вже давно в кульбабах.
Стоїть спека, і хочеться багато пити. У лісі тамуємо спрагу біля джерел, але, спускаючись у Бабині з одного верха на інший через село, зупиняємося біля сільської криниці. Вода тут виходить одразу до поверхні, черпаємо її кухликом, наповнюємо фляги і смачно п’ємо. Знову вражаюсь: у нас в долині Латориці під лісом криниці в селах ще в моєму дитинстві копали на 8–10 метрів, тепер води на такій глибині катма, тому б’ють свердловини на понад 30 метрів, щоб дістатися підземної жили. А тут вода тобі просто під ногами!
Стрічаємо дорогою також гуцульських коней на паші біля господарств, нас якось ліниво обгавкують місцеві собаки, і узагалі ніяк не реагують коти. Іще дивуюсь гуцульським зозулям – кують довго-довго, у таких не страшно і віку спитати!
Уже після обіду першого дня на маршруті ловлю себе на думці, як гуцульські пасторалі і прості вихідні умови й потреби (пройти точки, не зійти з дороги, підтримати дітей) міняють думки в голові. Ти забуваєш про роботу, нестерпні повідомлення про обстріли і втрати на фронті, Трампа, Орбана й Фіцо з їхніми вибриками, власні проблеми – думаєш лише про те, як пройти, не зійти і підтримати.
Часом на піт-стопах сміємося разом, пересікаючись із іншими учасниками. От на черговому підйомі мама обіцяє доньці, мов, зараз дійдемо до Бабина, я там тобі морозива куплю! На зауваження тата, що, найімовірніше, там не буде магазину, бо ж околиця, вона реагує: любий, я з радістю поміняюся з тобою роллю мотиватора для доньки!
На іншому піт-стопі інша донька питає (очевидно, уже не вперше за сьогодні) у тата, скільки ще йти. «Доню, ще три кілометри!» – «Ага, дві години назад ти теж так казав! Я тобі більше не вірю!».
Такі моменти, як і взагалі практика ходити в гори з дітьми, вимагають від батьків не тільки фізичного гарту (нести рюкзаки за себе і «того хлопця»), але й морального. Ти маєш підтримувати їх, щоб вони змогли здолати маршрут, адже діти переважно не люблять робити те, що важко. Хоча фізично можуть вони справді багато.
ЧУДОВА НАГОДА ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ МІЗКИ
Надвечір, дійшовши до нашої четвертої точки – скелі, що має місцеву назву «Голова Довбуша» (виступ схожий на людську голову, ну а чия ж вона ще в цих горах має бути, як не Довбушева!), вирішуємо не йти до темноти, а спокійно приготувати вечерю і зібратися до раннього сну. Розтаборовуємося біля джерела, готуємо ватру, запарюємо «мівіну» у мисках і чай у горнятах та насолоджуємось заходом сонця. Питаю попутників про враження від «Стежок».
- Незважаючи на те, що я пластую з юнацтва і люблю ходити в гори, ніколи не доводилося бути на «Стежках», – каже Люда Лівак. – Мені цікаво було подивитися, як воно відбувається, і цікаво перевірити себе, наскільки я зможу фізично здолати маршрут. У мене нема розрахунку на перемогу, є спортивний інтерес пройтися горами, а головне – побути в товаристві серед гір. Вайб «Стежок» дуже сподобався: у часі війни така кількість молоді, яка бере участь у цих змаганнях, надихає. Також надзвичайно приємно зустріти тут подруг із чоловіками, які приїхали у відпустку з війська і теж прийшли з родинами на «Стежки». Це найкращий збіг обставин з усіх можливих!
Юра Лівак, військовослужбовець ЗСУ, мій колега-журналіст, чоловік Люди, каже що для нього мандрівка – насамперед нагода перемкнутися з робочих справ в армії та домашніх клопотів, які завжди накопичуються між відпустками військових.
- Ти думаєш про тут і зараз і водночас забуваєш про все інше. Звісно, воно чекає тебе десь там, по завершенні маршруту. Зрештою, тобі нелегко, бо це не прогулянка, але ти отримуєш тут таке непогане перезавантаження мізків. Тож я радий, що погодився на цю пригоду, і можу тільки потішитися, що вдалося сюди потрапити, – каже Юрій Лівак.
А «ІСКРА» БУДЕ?
Коли наша ватра вже догоряє, син підходить із запитанням: «А що, хіба ми “сіріти” не будемо? А як же “іскра”?».
У пластунів є традиція на таборах та акціях завершувати день «сірінням» (від перших рядків пластової пісні «При ватрі» – «Сіріли у сумерках півночі шатра») – усі, хто є біля вогню, що догорає, беруться за руки, схрещуючи їх, співають пісню, похитуючись, а згодом із побажанням «на добраніч» і «тихо спи, без тривог», «передають іскру» – потиском рук по колу. Це дуже зворушливо і тепло, і на таборах та й при інших оказіях ми завжди чекаємо цього моменту весь день.
Тепер ми тим більше втішені щирим дитячим бажанням «посіріти» разом перед сном. Співаємо пісню, передаємо іскру, дякуємо одне одному за день, підтримку і спільні пригоди та йдемо спати до наметів.
Дорогою Люда ділиться історією із зустрічі зі словацькими скаутами кілька років тому (уже в часі війни).
- Вони запросили нас на зустріч, хотіли подивитися і поспілкуватися ближче (бо ж про пластунів за межами України ходить багато різних чуток, спровокованих ворожою пропагандою). Тоді ми розказали їм про цю нашу пластову традицію зі «сірінням» та «іскрою»: про її значення, про те, що цю пісню написали про хлопців, які колись боролися за Україну, іще тільки мріючи про свою державу, і що тепер ми співаємо її, теж перебуваючи в боротьбі за Україну вже ось понад 10 років. Тоді словацькі скаути були вражені. Багато хто плакав. Ми співали їм при ватрі, а коли проводжали нас на автобус, просто на автостанції вони попросили повторити ще раз – хай без ватри і не ввечері. Так їх це вразило!
«Гарні в нас традиції», – кажемо одна одній і лягаємо спати.
ПРОСТО РУХАЙСЯ ТРЕКОМ ЧЕРЕЗ КОРЧІ
Наступного дня на наш «букет бриндуш» чекають ще одна скеля та ще один перехід згори вниз і знову вверх через село Малий Рожин, а там уже нарешті спуск знову в Косів. Сподіваємося бути там до обіду. На цьому маршруті нам треба відшукати і зачекінитися біля ще двох точок: одна з них – хрест воякам УПА, друга – сірководневе джерело.
Друзі з Ужгорода, куми Люди та Юри, які здолали маршрут ще вчора надвечір (вони бігуни, беруть участь у марафонах, тож це й не дивно), діляться з нами досвідом і кажуть, що той хрест треба буде добряче пошукати, бо трек на карті веде без дороги просто схилом. Радять не шукати стежки і просто йти треком. Так і робимо. Заходимо спочатку в малі бучки та граби. Далі дерева стають уже в понад наш ріст. Заледве вибираємося із цих корчів, карта каже, що ось, ми на точці – але хреста нема й близько!
Заспокоюємося після падінь, першої крові й дитячих сліз, доїдаємо бутери і вирішуємо довіритися друзям: казали ж, що треба просто йти треком – і вийдемо. Так і є. За котримось із поворотів на дорозі чекінимося біля хреста. На ньому надпис, що тут, під Хоминським, у 1940-х роках через зраду одного зі своїх загинули повстанці УПА. На хресті – перелік імен та псевд загиблих героїв. Що цікаво – закарбовано також ім’я та прізвище зрадника. Повчально: щоб потомки знали, ким пишатися і кого зневажати.
Іще чотири кілометри звідси – і ось він, Косів. Пробиває зв’язок. Читаємо повідомлення від інших учасників про те, що вони також блудять у пошуках хреста УПА. Наша капітанка передає пораду, якою ми й самі скористалися: просто йти треком через корчі. А далі буде хрест, а там вже й фініш, медалі й морозиво, якого хотілося ще в Бабині вчора.
Зрештою, їдучи зі змагань додому та розкладаючи по поличках набутий досвід, фіксую, що ось це «рухатися по треку навіть через корчі» – найкраща порада та досвід не тільки щодо змагань із пішого мандрівництва, а й дуже помічний рецепт для суспільства загалом, в яке мусиш повертатися з гір. Волонтериш – рухайся по треку через корчі: буде важко, але збір закриється. Працюєш – «рухайся по треку через корчі». Вчиш дітей, займаєшся політикою – «рухайся по треку через корчі». В останньому випадку – чітко по треку, не сходячи на манівці.
А особливо якщо воюєш. Будь ласка, тільки живи і «рухайся по треку через корчі». Десь там буде хрест із іменами героїв та зрадників, медалі й морозиво, якого всій країні хотілося «ще на вчора». Тільки рухайся. Бо якщо саме ти припиниш – у цій країні у нас не буде ні медалей, ні морозива. А головне – стежками наших героїв ходитимуть наші вороги.
Тетяна Когутич, Ужгород – Косів
Фото авторки, Людмили Лівак та Віктора Яцука
