150-тисячний Мелітополь у Запорізькій області перебуває в окупації буквально з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну. Попри тисячі озброєних російських військових на його вулицях, місто залишається проукраїнським.
Про важливість деокупації, про головного гауляйтера області євгена балицького, про депресивне сьогодення та багато іншого Укрінформ поговорив з очільником міста Іваном Федоровим.
Івану Федорову 34 роки. Він наймолодший мер в історії міста. З 11 по 16 березня перебував у російському полоні. Наразі він та його команда працюють у Запоріжжі - керують Мелітополем дистанційно.
СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ МЕЛІТОПОЛЯ
- У ваших соцмережах бачила фразу “Деокупація Мелітополя - це небо без ракет для Запоріжжя, Нікополя та Дніпра”. Розшифруйте її.
- Ми сьогодні бачимо, що рашисти визначили Мелітополь як стратегічний адміністративний та логістичний центр. Якщо говорити про логістику, то це історична складова. Щодо адміністративної, то окупанти фейково називають місто центром Запорізької області. Щодо безпекової ситуації, то достатньо подивитись на регулярність і типи обстрілів Запоріжжя. 80% - це ракети С-300, які раніше використовувались лише для протиповітряної оборони, а зараз - як ракети типу “земля - земля”. Вони не є надточними, але саме вони тероризують обласний центр. Їх дальність - не більш ніж 80 км. Тобто ці обстріли агресор чинить з колишнього Токмацького району або Оріхівського. Вони якомога ближче підходять до лінії бойових дій і обстрілюють Запоріжжя. Якщо лінія фронту буде посунута і ми звільнимо Мелітополь, то Запоріжжя буде в безпеці. Звичайно, мова не йде про всі ракетні обстріли. Інша складова - якщо буде звільнено Мелітополь, то наша ЗАЕС опиниться в глибокому тилу, а саме з неї з РСЗВ тероризують Нікополь. Тож у цьому і є стратегічне значення звільнення Мелітополя. Ми бачимо, до чого призводить ракетний тероризм: 50% населення обласного центру вже немає, і така тенденція втримається й далі. Ми бачимо, у що перетворили Миколаїв, застосовуючи ракетний тероризм. Місто - крок за кроком, будівля за будівлею - зникає. Це треба припиняти якомога швидше.
- У Запоріжжі на початку жовтня ворог гатив по багатоповерхових будинках, і вони також почали зникати. Ви зараз живете в обласному центрі, що відчували, коли бачили це?
- Перші два тижні окупації Мелітополя були такими, що ми лягали спати і не розуміли, де вибухає і де ведуться обстріли. У Запоріжжі так само. В обласному центрі перебуває основна частина нашої команди, яка виїхала з Мелітополя, тут також понад 10 тисяч тимчасових переселенців з Мелітопольського району, і ми, як ті, за кого вони голосували, несемо відповідальність за своїх громадян. Під час обстрілів Запоріжжя, на жаль, загинули мелітопольці. На жаль, частина нашої команди перебувала в безпосередній близькості до тих будинків, які вщент зруйновано. Наприклад, одна з моїх колег, жила навпроти будинку на проспекті Соборному, який зруйновано. Перше, що приходить в голову, коли стається обстріл, дізнатися чи всі цілі, чи всі в безпеці. Я вдячний мелітопольцям, які згуртувались і пішли розбирати завали будинку. Ми сьогодні тут живемо і разом долатимемо всі труднощі. Хочу подякувати мешканцям Запоріжжя за те, що вони прийняли нас.
- Як виглядає дистанційне управління Мелітополем?
- Це виклик. Мені здається, що 80% окупованих територій ніяк не керуються. Десь колективи розбіглися, десь команда не є згуртованою, десь голова пішов на співпрацю з колаборантами. Сьогодні ми маємо кілька цілей: перша - зберегти дієздатною команду, наші мешканці мають відчувати турботу, друге - всі наші службовці (вчителі, лікарі, соцпрацівники) мають отримувати зарплату, тож ми повинні думати про наповнення бюджету. Ми всім платимо зарплату, майже не звертаємося по допомогу до держави. Якщо ми не платимо зарплату, то вірогідність того, що людина піде на співпрацю з ворогом, стає значно вищою. Також маємо учнів, які закінчили 11 клас (а це близько 700 дітей) за руку провести до наших вишів, бо впродовж 11 років держава вкладала в них кошти, навчала, прищеплювала патріотизм. Тож ми повинні намагатися бути разом. Разом легше.
- Але колаборанти все одно є…
- Звичайно. Але (!) Це окрема гордість моя і нашої команди: жоден заступник міського голови не колаборував, жоден керівник департаменту; з 12 керівників комунальних підприємств лише один виявився колаборантом, але то не є стратегічне підприємство. Жоден директор школи не пішов на співпрацю з окупантами. Уявіть собі, коли всіх директорів збирають під дулами автоматів і всі вони приходять із заявами про звільнення, це свідчить про патріотизм. Серед колаборантів є ті, хто “заблукав”: спочатку погодився співпрацювати, а зараз біжить.
- Таких багато?
- Є. Вони виходять на зв’язок із нами, з силовими структурами. Показовою була ситуація перед фейковим референдумом, коли ми вибудовували "мережу" своїх людей, аби повністю володіти ситуацією. Величезна кількість людей погодилася з нами працювати. Ми знали про кожен крок окупантів, про все, що відбувається під час цього псевдореферендуму. Колаборанти є в кожній країні, але яка їх кількість та “якість”? У нас - нікчемна. Крапка.
- Коли ви зрозуміли, що очолить окупаційну владу саме євген балицький?
- Ми з ним спілкувалися, коли я був в окупації. Я чітко зрозумів, що він про все знає, що він до цього готувався, що він та “консерва”, яка чекала свого часу. Коли сталася окупація, ми відчули, що хтось “їхній” є. Ми - не їхні. Ми почали шукати. балицький - це давній політичний ворог та опонент. Він “рускій агент”, який перебував на нашій території, і для нас це не був секрет. Наша команда на чолі з нардепом Сергієм Міньком була в протистоянні з балицьким ще з 2014 року, коли він організовував провокації на 9 травня, маніпулював подіями, які є чутливими для суспільства, особливо півдня та сходу нашої держави. Ми написали величезну кількість заяв на балицького до силових структур. Коли ми з ним зустрілись на 3-й чи 4-й день окупації, стало ясно, що він боїться, але буде (гауляйтером).
- Що в тій вашій розмові вразило чи, можливо, обурило найбільше?
- Вразило те, що він внутрішньо вірив, що є американці, які захопили нашу державу, є нацисти чи націоналісти, як він там нас називає. Ми з ним знайомі з моїх дитячих років. Мелітополь маленьке місто. І я намагався зрозуміти, чи я той нацист-націоналіст? А він у це вірив. Людина, яка жила в Мелітополі, яка добре розуміється на тому, що відбувається, вірила, що це “отечественная война”, що нас треба звільняти. Він у це вірив, а не грав.
- Тоді в нього, мабуть, є велике розчарування від того, що під час окупації тисячі мелітопольців почали виходити на проукраїнські акції?
- Ні, він мені чітко сказав: "Ти платиш за це". Він каже: "Припини платити їм". Кажу: "Я не плачу". А він: "Та я знаю, як мітинги організовуються". Він продовжував казати, що ми передаємо людям кошти з Америки. Він у це вірить. Коли 3000 мешканців виходять на акції в окупації, це для мене несподіванка, це вкрай небезпечно, вкрай непрогнозовано, а він каже: "Та ну, ти ж заплатив, от вони і вийшли".
- А ви самі очікували, що так буде у місті, яке завжди вважали “сєпарським”?
- 28 лютого 2014 року Сергій Мінько став секретарем міської ради, в.о. мера, а потім за короткий проміжок часу я став його заступником. 3 березня був мітинг “руской весни”, на який зібралось 4000 мешканців. Скажу, що в Мелітополі тоді була надскладна ситуація: рашисти намагались сказати, що в місті безвладдя і треба брати владу в свої руки. Мене не ображає, коли говорять про проросійські настрої. Мабуть, у кожній другій родині є родич у росії, адже в нас основні підприємства впродовж багатьох десятиліть тісно співпрацювали, так сталося. Але в 2014 році Мелітополь вистояв і став одним із проукраїнських міст нашого регіону. Сталося так тому, що влада в Мелітополі робила більше, ніж обіцяла. Уявіть собі: 2014 рік - 4000 мешканців виходять на "рускій" мітинг, незважаючи на українських силовиків, 2022 рік - росіяни повністю взяли в оточення місто, охороняють його, але жодна людина не вийшла на "рускій" мітинг, жодна. А на український — 3000. Це вибір.
ЖИТТЯ ПІД ОКУПАЦІЄЮ І ТРИ ШЛЯХИ ЕВАКУАЦІЇ
- Яка ситуація в місті зараз, якщо коротко?
- Депресія і зневіра. рашисти намагаються загнати місто в ситуацію, в якій упродовж 8 років були Донецьк і Луганськ. Люди масово виїздять, роботи і грошей немає. Але той спротив, який чинять мешканці, - це героїзм. 8 місяців окупанти не можуть “убити” гривню, і в Мелітополі вона досі "ходить". Гауляйтери перевіряють цінники по магазинах. Ну це ж смішно! Люди не можуть виїхати. На жаль, держава не може всіх забезпечити житлом, достатніми коштами. Ми допомагаємо нашим мешканцям виїхати в Болгарію, Румунію. Ми організовуємо це, і там їх зустрічають, селять у тризіркові готелі, є триразове харчування. Ми не лише закликаємо виїжджати, а й допомагаємо знайти куди. У Мелітополі люди не спілкуються один з одним, бо не розуміють, за кого сусід. Ми з вами можемо критикувати владу, і це нормально, а там такого немає. Одна з основних проблем - люди перебувають в інформаційному вакуумі. Ми думаємо, як доносити інформацію, враховуючи те, що на вулицях окупанти перевіряють телефони. Виходу майже немає, окрім як закликати комунікувати один з одним, телефонувати родичам, які виїхали.
- Евакуація наразі майже неможлива. Якщо ми говоримо про виїзд через Василівку, то там усе залежить і від умовного настрою окупанта і від стану ґрунтової дороги в районі Кам'янського. Якщо на перше впливати не можемо, то чи можна щось зробити з дорогою?
- Зробити дорогу - не проблема, ми можемо добре і швидко будувати, але треба розуміти, що ворог розцінює поліпшення цієї дороги, як те, що завтра по ній підуть танки. Як тільки ми намагаємось щось зробити там, одразу окупанти блокують. Тому це “дорога життя”, але немає іншого виходу, як чекати хорошої погоди і використовувати її.
- Як можна виїхати з Мелітополя, якщо не через Василівку?
- Через Крим, потім у Грузію або європейські країни. Дорога займає приблизно 5 діб, але величезна кількість мешканців окупованих територій використовує саме цей шлях як основний. Інший шлях - через “ДНР” (Маріуполь - Новоазовськ), але він надскладний ментально. Там є фільтрація, там є “днрівці”. Він і найнебезпечніший. Тож маємо три шляхи: найпопулярнішим є Крим, другий — Василівка, а найнебезпечнішим є третій - Новоазовськ.
- Багато людей залишаються в Мелітополі?
- Коли ми кажемо про кількість людей, тут є цікава складова. Чи багато людей у Мелітополі? Так, багато. Чи багато мелітопольців? Ні. У місті, за нашими підрахунками, менш ніж 50% (не більше ніж 50 - 60 тисяч) мелітопольців. Але ж приїхало дуже багато людей - з Маріуполя, Донецької, Херсонської областей. Приїхала і величезна кількість рашистів з різних регіонів, бо ми розуміємо, що наш регіон є комфортним для проживання. Окупанти викрадають квартири. Всі мої домівки вже зайняті. Але я про це не думаю. Квартири моїх друзів, рідних, близьких також зайняті.
ЧОМУ МЕЛІТОПОЛЬСЬКИЙ БІЗНЕС НЕ ЗМІГ ВРЯТУВАТИ ПОТУЖНОСТІ
- Назвіть три головні події, які б сталися в Мелітополі в 2022 році, якби не війна.
- Давайте краще не в Мелітополі, а в Мелітопольському районі. Перше - була би презентована концепція з покроковим планом утворення найкращого морського курорту держави. Це був такий “Must Have” нашої команди, бо ми чітко розуміли, що після анексії Криму є запит на морський відпочинок. Мелітополь є центром Приазов’я: 100 км до Бердянська, 100 км до Генічеська. Ми - центр, але не могли забезпечити якісну інфраструктуру. Потік туристів шалений - 3-5 млн. Завданням було розповісти людям про нашу курортну зону. У нас є колеги, які побудували найкращі готелі в Кирилівці, в нас були попередні домовленості, що військовий аеродром у Мелітополі стане летовищем подвійного призначення. Інакше як мешканцю Львова доїхати до Кирилівки? Це вкрай складно. Якби був рейс до Мелітополя і коштував би він недорого, і за годину можна було б дістатися, то все - проблема вирішена. Це був би проєкт №1, який би ми реалізували за 3-4 роки, у мене нема сумніву. Нічого складного. Ми почали вести перемовини з консультантами з Грузії, які будували Батумі. Були напрацювання. Друге - розвиток інфраструктури (школи, дитсадки, медицина). Я з гордістю можу сказати, що пологовий будинок у Мелітополі є найкращим в Україні. Він співставний з найкращими приватними пологовими в країні. Третє - технології. Ми хотіли зробити Мелітополь одним із найтехнологічніших міст. Наприклад, почали будувати концепцію наступної генерації ЦНАПів (все можна замовити зі смартфона і поштою доставити). Ми б розвантажили ЦНАп, фронт-офіс, і мешканці (нехай на три дні пізніше) отримували б усе додому. Проєкти безпеки. Ми мали встановити близько 200 камер із розпізнаванням облич, ми вже купили 10 автомобілів для поліції (їх тепер украли окупанти), вони стояли на наших теплових мережах. Але нічого, будуть ще кращі проєкти.
- Релокація підприємств. Чи багато бізнесів змогли виїхати?
- Це проблема. У Мелітополі вікно можливості на вивіз техніки, складів закрилось за 2 дні. 2 дні - це шок, паніка, це коли нічого не зрозуміло, люди не можуть вільно мислити. Я знаю багатьох запорожців, які вивезли своє обладнання і техніку, бо була можливість. Мелітопольські підприємці стали заручниками, і в них усе вкрали. Про релокацію ми не можемо говорити. Можемо говорити, що наші підприємці виїжджають і намагаються будувати щось нове. Якщо вони їдуть у Вінницю, то я телефоную міському голові Вінниці і прошу допомогти - за руку провести. Хтось їде в Київ, і ми також просимо про допомогу, але це про початок бізнесу з нуля, а не про релокацію.
- Чого вас особисто навчила війна?
- Нас усіх війна змінила. Головне - команда. Бачу велику кількість колег, які залишились наодинці, а ми — разом, і ми цим сильніші. Така інвестиція в команду виправдана. Одному важче, менш ефективно. Одному - ніяк. Команда - це скарб. Друге - ми не маємо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Мій робочий ритм був таким: о 7-й я приходив на роботу і о 21:00 - 22:00 закінчувались мої останні зустрічі. Але треба приділяти час і собі. Я зовсім мало подорожував, мало уваги приділяв особистому життю. А це все треба. Ми маємо приділяти час собі... але після війни.
ОКУПАЦІЯ МІСТА ТА НЕ ЗРУЙНОВАНІ ВЧАСНО МОСТИ
- Окупація міста відбувалась дуже швидко. Ми спостерігали за цим у соцмережах. Ви бачили це на власні очі, але нічого не могли зробити?
- Моя робота - забезпечити побутові, соціальні, освітні потреби мешканцям. Я не здатен зупинити тисячу ворожого війська, це не моя робота. Не треба навіть намагатися. Яка моя реакція? Я проінформував усі відповідні структури в досить грубій формі. Днями я був за кордоном у відрядженні і зустрічався з командуванням нашої військової бази, яка розташовувалась на мелітопольському військовому аеродромі. Це перша наша зустріч з 24 лютого. До цього ми спілкувалися телефоном. Місцеве самоврядування в Мелітополі було скоординоване значно краще, ніж інші структури. Це війна, і маємо це визнати. Маємо бути згуртовані на перемогу, а потім уже всіх колаборантів і зрадників покарати. Сподіваюсь, будуть відповідні рішення наших силових структур. Треба покарати також тих, хто не бачив із 2014 року балицького як зрадника. 24 лютого ми нічого не могли зробити. Треба було прийняти рішення: поїхати чи залишитись. Ця пропозиція була “на столі”. Команда обрала, не я. Я не мав права нести відповідальність за всіх, я всім запропонував. Ніхто не поїхав.
- А у вас самого була спокуса поїхати?
- Ні на секунду. Ми опрацьовували резервні варіанти, думали, де можна сховатись, щоби потім виїхати, але просто взяти і поїхати - ні.
- Страху не було, бо був адреналін?
- Так, я це зрозумів чітко на третій день після полону, коли кілька діб не було сну. Адреналін пішов - і ти починаєш тверезо обдумувати, що з тобою могло статися. А коли ти в процесі, ти не можеш тверезо думати. Страх? Його точно не було.
- Повернімося трохи в події лютого. Перша зустріч із російськими військовими якою була?
- Не можу говорити про деталі, бо ще триває слідство. Я був один, а їх - шестеро. Це фсб, розвідка, росгвардія - військові. Я попросив їх зняти маски і сказав, що інакше не буде діалогу. Я ж без маски. Вони зняли. У тій бесіді я не був у позиції слабкого. Сказав, що в нас є умови: державний прапор на центральній площі, а російський прапор зняти з будинку виконкому, і тоді в місті буде світло, тепло, і ми не впливатимемо на військову ситуацію, та це й не в наших силах. Вони захопили місто. Ну “ок”. Що я можу? Фізично утримати? Наступного дня було знято російський прапор, на центральній площі український прапор був, поки мене не забрали в полон. Щодня я вів стріми, і в кадрі був український прапор. Вони через день приходили до мене і казали: “Ну, можно не на фоне флага”. А я казав: “Ні, не можна”.
Зараз я не награно це показую, якщо подивитись хронологію подій, то так і було. Було, що вони вночі приїжджали до нашого ДСНС, викрадали автодрабину і намагалися зняти прапор з центральної площі, не вдалось. На ранок ми розбирались, навіщо це треба було. Ми в себе вдома, ми не були в позиції слабкого, ми відстоювали місто, як могли. Для мешканців було вкрай важливо, щоби залишався український прапор. Це ж ідентифікація.
- Я пам’ятаю ваші стріми, тоді було зрозуміло, що ви шукаєте місця, які б говорили про те, що Мелітополь український. Але мені здавалось, що ви озирались по сторонах…
- Так, це правда. Ви кажете, а в мене мурахи по шкірі. Мало того, що я намагався, аби в кадрі була українська символіка, ще також робив ефіри з нових місць, щоби люди вірили, що я в місті, бо тоді вже пішли фейки, ніби я виїхав. Одного разу ми записували ефір на фоні адміністративного центру, і коли він ще не був завершений, містом почала їхати величезна колона російської техніки, і тут я розумію, що для них нічого не варто відкрити автоматну чергу. Вони б не розбирались, хто і що там на камеру записує. Оце було страшно. Ми швидко закінчили запис. Але цих стрімів чекали десятки тисяч мешканців. І якщо вони не виходили, то я отримував сотні повідомлень: “Що сталося?”
- Я пам'ятаю ваш ефір у Фейсбуці, коли ви вперше сказали, що місто окуповане. Тоді ще не було офіційного коментаря Генштабу. Наскільки складно вам як меру було вимовити фразу: “Місто окуповане”?
- Ти не хочеш у це вірити, але говорити на чорне біле ми не можемо. Довго ніхто не вірив у те, що Мелітополь окупований, але це був факт. Він був окупований фактично 24 лютого ввечері, 25 лютого місто взяли в кільце. Бо що таке окуповане місто? Це жодного силовика, правоохоронця і тисячі російських військових, це складно. Ми ж розуміємо, що війни починаються і закінчуються політиками, і будь-яке рішення буде прийнято політиками. Але ні, не сталося цього.
- Якби відмотати час назад?
- Все було б інакше. Три речі, які були б зроблені: 24 лютого о 5-ій ранку я б закликав усіх мешканців міста виїжджати, всіх. Друге - всі комунальні та дорожні служби поїхали б руйнувати мости, і третє - я б сам виїхав. Залишатись меру в місті небезпечно, не можна цього робити. Пункт керування треба виносити, не можна перебувати в кільці. Людям треба чесно говорити, що повернетесь через тиждень, якщо все буде “ок”, і треба логістику руйнувати одразу.
- Руйнувати, хоч як би складно це не було?
- Будувати легше, ніж отримати тисячі одиниць ворожої техніки за 7 годин після того, як вона пройде Чонгар. Треба було давати команду нашим службам руйнувати всі мости, їх три. Чи вирішило б це питання війни? Ні, але це б дало додаткові години, а може навіть і дні, які б могли змінити все.
ПРО ПОЛОН
- Ви морально були готові до того, що рано чи пізно за вами прийдуть, що буде полон?
- Ні, я був готовий, що прийдуть і скажуть: “Відсьогодні ти більше не міський голова, і все”. І мені не було би що протиставити. Про те, що буде полон, не думав, але в мене було передчуття: у четвер ввечері (10 березня) я поїхав до батьків, попросив їх виїхати, почув відмову. Ми зібрались командою, і я сказав, що мені не подобається те, що відбувається. Але ми вирішили ще залишитись.
- Що найважче в полоні?
- Перший день, коли ти не готовий до того, що відбувається, ти ніколи не був у таких умовах. Потім розумієш, що від тебе нічого не залежить, розумієш, що друзі, рідні, близькі за тебе зараз б’ються і точно тебе не покинуть, а ти маєш просто вірити, не втрачати віру - і все.
- Що перше зробили після полону?
- Приїхав до мами, батька, зустрівся з командою. Подякував за те, що не покинули. Завдяки їм сталося так, що я просидів там 6 днів, а не 6 місяців.
- Після полону стали агресивніші?
- До росіян? До них я ніяк не ставлюсь. Але так, я став жорсткіший. Це помічають знайомі. Нема права на помилку, сентименти.
- Як вважаєте, чому не обмінюють мера Дніпрорудного, першого заступника міського голови Енергодара?
- Ми займались цим питанням, намагались допомогти. Чому не обмінюють? Немає відповіді. Це нестандартні рішення, нестандартні перемовини, які ведуться багатьма суб’єктами. Чому не відпускають? Хочуть більше грошей, більше людей, хочуть чогось більше.
- Скільки в полоні саме мешканців Мелітопольського району?
- Щодня статистика змінюється. 100+. Хтось уже в СІЗО в Москві, хтось риє окопи поруч із Гуляйполем. Вони шукають партизанів, та не можуть знайти.
СПРАВА ЖИТТЯ
- Після деокупації Мелітополь буде зовсім іншим містом. Ви готові як мер повертатися в нього?
- Я вже буду повертатися в інше місто з іншими людьми, з іншою історією. Мова не про будівлі, це дрібниця. Я повертатимусь в інше суспільство, яке буде розділене на тих, хто залишився, хто зрадив, поїхав, повернувся. І це головне, і ми маємо зрозуміти, як тих, хто зрадив, покарати, а тих, хто залишився і не зрадив, примирити з тими, хто поїхав і повернувся. Це буде надскладний процес. Мелітополь - інтеркультурна столиця України, і це не вивіска, це 112 національностей та меншин, які живуть у місті. Нам вдалось усіх примирити. Мелітополь був умовним “заповідником”, де ніхто нікого не тероризує і кожен має можливість розвиватись. Побудувати будинок — це рік, а примирити суспільство — то десятиліття, і як вирішувати цю математику - ще питання.
- Що перше зробите після перемоги?
- Підніму прапор України над своїм рідним містом. Ми все вже прописали. Ми точно туди повернемось. Спочатку буде аудит/оцінка ситуації, за законом мають відповісти всі колаборанти. Мелітополь був найкращим містом і буде таким. Найтяжче повернути людей.
- Після полону ви відвідали дуже багато країн і брали участь у різних міжнародних заходах. Навіщо це робили і чи отримали результат, на який очікували?
- Моя основна мета - щоб до мешканців Мелітополя і окупованих територій ставились не як до зрадників. Ми повинні давати правдиву інформацію про реальну ситуацію. Маємо говорити, що мешканці Мелітополя попри те, що говорять російською, є українцями, вони хочуть жити в Україні. Через нестачу цієї інформації ми втратили Донбас, Луганськ. Наше завдання - зробити так, щоби мешканець Львова відчував відповідальність за звільнення Мелітополя, бо без звільнення Мелітополя, Херсона, Бердянська не буде держави України, у це складно повірити, але це правда. Ми маємо говорити, що ми не зрадили, нас захопили. До Мелітополя зараз не ставляться, як до “сепарського міста”, і це важливо.
- Зверніться до хлопців із мелітопольської тероборони. Вони думали всі, що стоятимуть на захисті міста, але не вийшло.
- 24 лютого о 16:00 вони отримали наказ покинути місто. Мені командир подзвонив і сказав про це. У нас щільний зв’язок з військовими. Ми їздимо до них, робимо все, щоб наші військові отримали кращу форму, автівки, засоби зв’язку. Це все також робиться, щоб вони швидше повернулись додому. Створено реабілітаційний центр для тих, кому нема куди повернутись. У нас усіх одна мета - повернутись додому.
- Яка найважча ваша втрата за час війни?
- Місто - це справа мого життя. Я відмовився від особистого життя, від бізнесу, де в мене завжди все було добре, відмовився від відпочинку, аби побудувати місто, де комфортно, куди хочеться їхати, де люди відчувають себе безпечно. Я втратив справу свого життя… Тимчасово втратив.
- А яке перше місто відвідаєте?
- Мелітополь. Я не хочу більше нікуди. Для мене принципово бути поруч зі своїми людьми.
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка