Місто, якого не існує, або Наскрізь міфічна Луганщина

Водночас – у міфи, легенди і казки про себе Луганщина геть відмовляється вірити (окрім хіба тих, перелік яких свого часу був затверджений на рівні відділу агітації та пропаганди ЦК ВКП(б), а то й вище). Живуть такі собі шахтарі й трактористи в оточенні фантастичних краєвидів Донецького кряжу – і ніяк вони не надихають їх до (міфо)творчості. Зате пересічний луганчанин охоче переповідає легенди про «Молоду гвардію». Або про стахановський «рекорд»…

ШЕКСПІР ЯК ПРИКЛАД

Давно (і без видимого успіху) намагаюсь доводити необхідність розвитку міфології для успішного розвитку рідного краю – і скрізь наштовхуюся на непідкупних борців з усім, що виломлюється з рамок, встановлених так званими професійними істориками. Аж тут раптом дізнався про існування однодумця в цій чарівній царині. Найдивніше те, що сама ця людина – історик із відповідним дипломом і навіть із багаторічним досвідом викладання історії не де-небудь, а у виші, в якому готують поліцейських. Тобто людей, одною з обов’язкових вимог до яких є володіння бездоганною логікою.

Маю на увазі Валерія Снєгірьова, з яким ми підготували для Укрінформу вже не один матеріал. Раніше розмов із ним на цю тему я не заводив: історик, та ще й старший офіцер поліції. Які вже тут легенди та казки – хіба що тости. Аж тут побачив на його сторінці у Фейсбуці чітко сформульовану ним концепцію про необхідність поширення міфів у сфері туризму.

Природно, тут же зателефонував йому.

- Все дуже просто. Хоч що б там вигадували, поки немає гарної обгортки, маркетингового ходу, легенди, міфу – нічого не вийде. Банальний приклад. Місто Верона в Італії. Балкон Джульєтти. Звичайний двоповерховий будиночок з одним балкончиком став місцем паломництва туристів з усього світу. З купою копій, реплік і т.д. Чому? Тому що історія ця оспівана у відомому творі Шекспіра. Який сам у Вероні не бував. Це його фантазія, яка була вдало підхоплена. Або «Слово о полку Ігоревім». Була слабка й не надто вдала спроба наших істориків, включно з докторами наук, прив’язати події повісті до нашої території. Одній лікарці навіть уві сні явилося, де саме відбувалася битва; вона й доповідь робила. Не вийшло нічого. Тим часом Ігор рухався уздовж наших річок, і саме на теренах Донбасу половці показали йому, хто тут господар.

І ми почали складати концепцію чергового етапу нашої спільної роботи з розорювання цієї неторканої цілини. Першим пунктом стояло – з’ясувати, чи не надто бідним є наш край на «легенди, казки, тости».

Для початку обревізували факти, що могли б створити ґрунт, на якому зазвичай виростають міфи в інших регіонах.

Індустріально-прагматична, на перший погляд, Луганщина насправді – просякнута міфологією. Почати хоч би з того, що років десять тому в інтелектуальний обіг було запущено міф про… неіснування Луганська. Не хочу тут зараз нічого доводити, зазначу лише, що за цю концепцію (народжену, наскільки відомо, в Донецьку) із захватом учепилася принаймні частина інтелектуальної еліти «неіснуючого» міста, додаючи до неї власні штрихи й барви. Ідея не померла й досі – час від часу трапляються відповідні посилання.

КОМУ ПОГРОЖУЄ КНЯЗЬ ІГОР

…До речі, про річки Луганщини (та й Донеччини також). Ігор, як відомо, збирався черпнути шоломом води з Дону. А Доном (Танаїсом) ще Геродот вважав саме Сіверський Донець. А те, що текло східніше, до місця їхнього злиття, він означив як Сіргіс. Зізнаюсь, ще не розібрався – що в часи Ігоревого походу літописці вважали Доном, а що Дінцем («малим Доном»). На відміну від найвідомішого політичного діяча сучасної Луганщини Олександра Єфремова. Адже саме за його ініціативою на правому березі Дінця, навпроти Станиці Луганської, у 2003 році було встановлено пам’ятник Ігореві Святославичу (тоді «комсомольська» рать бадьоро відзначала 65-ту річницю утворення Луганської області). Грізно піднявши вгору меч, новгород-сіверський князь веде свою дружину в наступ на невідомого і поки що невидимого ворога…

Хто цей ворог, несподівано підказав колишній мер Москви Юрій Лужков. Його, а також Леоніда Кучму запросили на відкриття монумента. Як Леонід Данилович оцінив художні чесноти пам’ятника, історія мовчить, а от Юрій Михайлович таки зорієнтувався у просторі й часі:

- А чого це ваш князь на Москву замахується? – суворо запитав у «комсомольців» московський градоначальник – і поспіхом перевів свій закид у жарт.

Цей епізод цілком можна було розвинути у повноцінний міф, як мінімум, регіонального значення. На превеликий жаль, тоді ніхто не ризикнув якось обіграти дотеп Лужкова. Хоча хто його знає, цього хитрого московита, можливо, за своєю посмішечкою він ховав природну лють нащадка московського боярства. Адже трохи фантазії – і цього лукавого царедворця легко можна уявити в широкій «турській» шубі й у метровій горлатній шапці на довгій лаві в боярській думі. Десь між Наришкіними та Михалковими, де він у кожному виступі нагадує про необхідність «повернення» під високу руку московського царя Херсонеса Таврійського.

Скажете, немає у російському «Гербовнику» такого прізвища? Не були Лужкови ніякими боярами, і навіть зі своїми суконними пиками у дворяни не пролізли? А я вам відповім: напевно, то його вороги Медведєви свого часу дворянські книги ґрунтовно підчистили. Такі вже в цих московитів звичаї. Вони і в старовинні літописи не посоромилися вносити… корективи. І взагалі: ми ж не про історичну «правду» тут, а про легенди.

До речі, з Луганщиною Юрія Михайловича пов’язують довгі відрядження до Сєверодонецька. Настільки довгі, що він уже в наш час став почесним городянином міста хіміків. От де простір для міфотворення. Однак і цей напрямок ніхто не розвивав. До слова, пам’ятник Ігореві залишився в зоні окупації, хоча його можна побачити з мосту на КПВВ у Станиці Луганській.

«НАШІ» ПОЛКОВОДЦІ

Утім Лужков – це так, прохідний епізод у міфічному луганському бутті. Інша річ – реінкарнація найкращого монгольського стратега першої половини XIII століття Субедея, величного московського полководця Сергія Шойгу. Щоправда, сам Сергій Кожугетович народився в Тувинській автономній області, а от рідна його матір – уродженка міста Кадіївки (воно ж – Стаханов), де п’ятирічного Сергія охрестили в православну віру. Як на мене, це пояснює, чому бойовики Московії так учепились за Донбас…

Але й Шойгу – ще не зовсім повноцінний луганчанин. Натомість інший його колега, міністр МО РФ з 1997 по 2001 роки Ігор Сергєєв – наш стовідсотково. У Макіївці, поруч із 22-ю фізико-математичною школою, стоїть пам’ятний знак, який нагадує, що тут навчався майбутній міністр, і я помилково вважав його тамтешнім уродженцем. Валерій Васильович мене поправив: Сергєєв народився в селі Верхнє, яке згодом влилося в місто Лисичанськ. Що цікаво, міністру Сергєєву в 1997 році було присвоєне звання маршала РФ (не слід плутати з маршалами СРСР). Наскільки мені відомо, це на Московії єдиний такий випадок. А що ж ви хочете – луганські гени не проп’єш.

Ну, і щоб покінчити з московськими міністрами оборони, згадаю тут ще легендарного Клима Ворошилова. З усіх своїх колег він найдовше протримався на посаді очільника головного військового відомства: з 1925 по 1940 рік. Задля точності зазначимо, що у 25-му воно називалось Наркомат у військових та морських справах, а з 34-го – Наркомат оборони, але ж суть усе та сама: міністерство у справах агресії й війни.

Хоч як дивно, народився «перший червоний офіцер», як і його далекий наступник, у тому ж таки селі Верхньому, тоді Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Так пишуть всілякі енциклопедії. Місцеві ж краєзнавці розкопали, що батьківщиною його є село на лівому березі Дінця, якраз навпроти Лисичанська. Гадаю, одному з провідних діячів пролетарської партії незручно було зізнаватись у своєму селянстві, тож він і вніс відповідні правки в біографію. Утім, це факт, який мало на що міг вплинути у бурхливій діяльності першого радянського маршала, ще потребує свого документального підтвердження.

Підбиваючи підсумок цього розділу, можна однозначно стверджувати, що принаймні двоє з цього короткого списку – відверто міфічні особистості. Ворошилов ще за життя зажив слави легендарної постаті, а Субедей Кожугетович – сам багато й небезуспішно над цим працює. І якщо про його воєнні перемоги або про успіхи в переозброєнні підпорядкованих йому військ можна дискутувати, то його марш-кидки разом із Путіним у сибірську тайгу до шаманів – ніяк інакше трактувати не вийде. Чиста міфологія з палеоазійським забарвленням.

ЗИСК ІЗ ЛЕГЕНДИ

Якщо у Кожугетовича вийде перехопити в Путіна трон, можна буде говорити про користь створеного ним міфу, але це ще справа, може, й недалекого, та все ж майбутнього. Натомість Луганщина має приклад мільйонних статків, зароблених на чистісінькому, без домішок, міфі.

- «Молода гвардія». Міф, створений Оленою Кошовою, – упевнений Валерій Снєгирьов. – У неї спочатку зупиняється товариш Торіцин Анатолій Васильович, заступник завідувача Спецвідділом ЦК ВЛКСМ, який у 1943 р. був головою Надзвичайної державної комісії з розслідування бойової діяльності й причин загибелі учасників «Молодої гвардії». Тоді він займав посаду заступника начальника Центрального штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування по роботі серед молоді в тилу ворога. Потім у неї ж оселився письменник Олександр Олександрович Фадєєв. У її ж будинку створили перший музей «Молодої гвардії» (1943-69 рр.), поки Алла Горська оформляла нову будівлю меморіального комплексу.

Легенду, яку зліпили, охороняли, всіх незгодних давили.

- Найпростіший приклад – луганчанин Шевченко. Володимир Васильович. Сама по собі легендарна в Луганську особа, з якою пов’язують мало не всі досягнення в місті, включно із чемпіонством луганської «Зорі» в 1972 році. Коли він був першим секретарем Луганського обкому КПУ, областю поширювали легенду про те, що він під час окупації по штольнях від Краснодона до Свердловки доходив, очолював партизанський загін у штольнях Свердловки, підтримував зв’язки з «Молодою гвардією». Як тільки партія погнала його з посади – про цього «звитяжця» миттєво забули.

Історія “Молодої гвардії” повністю міфологізована, але міф цей годував цілий Краснодон. Доходи від півтора мільйона туристів на рік були більші, ніж від «Краснодонвугілля». У 1970 році відкрили грандіозний комплекс музею, який за розмірами перевищив будівлю «Краснодонвугілля».

Ці два годувальники міста так і стоять майже поруч, через площу.

- Музей, а при ньому – кіноконцертний зал. Купа всяких творчих об’єднань і пошукових загонів. Музею належить готельний комплекс. Директор музею Анатолій Григорович Нікітенко був крутіший за мера. Тому що мерів знімали-призначали на обласному рівні, а він – номенклатура ЦК. Член Британського Королівського товариства музеїв. Тому що музей «Молодої гвардії» був найбільшим у Союзі. Коли на піку популярності вони стали будувати за музеєм, біля могили загиблим шахтарям, другий готельний комплекс (ну, не справлявся старий готель), ніхто не знав, що почнеться війна. Природно, будмайданчик занепав – але ж не пропадати йому! На цьому місці недавно православні бойовики православний храм відкрили.

Після розвалу СРСР музей у Краснодоні, було, занепав, але ненадовго. Після того, як «губернатором» Луганщини призначили тоді ще відносно молодого Єфремова, а він привів цілу зграю своїх соратників із комсомолу, ці хлопці почали робити те, що вміли найкраще: вести ідеологічну роботу. І музей розквітнув. Разом із директором. Знову сюди почали возити чисельні делегації з усього СНД, з державного бюджету виділялись багатомільйонні суми на реставраційні роботи. Паралельно відкривалися кримінальні справи через фантастичні порушення фінансової дисципліни. Навряд чи в цьому був винен директор – не такі були «комсомольці», щоб когось зі сторони допускати до «їхніх» грошей. Але здоров’я Анатолію Григоровичу регулярне спілкування зі слідчими сильно підірвало – він помер у жовтні 2014-го. Саме тоді, коли в музею відкривалося вже третє дихання…

Якщо існування князя Ігоря, уродженців Лисичанська, «рекорд» Олексія Стаханова і таке інше можна підтвердити документами, літописами, кінохронікою, то міф про «Молоду гвардію» на реальних подіях не ґрунтується зовсім. Але луганські умільці агітпропу найкраще зуміли розкрутити саме його. І хоч як би науковці, письменники, журналісти доводили з документами й залізною логікою неправдивість радянської міфології – це все марно. Міф може подолати тільки інший міф. У цьому сенсі нам варто придивитися до ворожого досвіду. «Его пример – другим наука»…

*   *   *

Тема «Легенди й міфи Луганщини» на цьому не те, що не вичерпана – вона тільки трохи зачеплена. Тут іще працювати й працювати. Але ось що подумалось (а потім викристалізувалось). Не такий уже був неправий отой блогер, який заперечив існування Луганська. Для дуже багатьох луганчан (як, утім, і донеччан, горлівчан, алчевців) їхнє рідне місто вже перейшло в розряд якихось примар. Так, наснилося в рожевому сні, а чи було воно насправді?

Ні, скоріш за все.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства