З життєвих доріг і державотворчої діяльності Леоніда Кравчука

Відійшов у Вічність Леонід Кравчук, людина особливої долі, з іменем і діяльністю якої безпосередньо пов’язане проголошення незалежності України. 

Великий Житин, де народився майбутній перший Президент Української держави -- звичайне західноукраїнське село, де в другій половині минулого століття була лише початкова школа, і Леонідові Кравчуку, щоб отримати семирічну освіту, довелося прошкувати  за вісім кілометрів у сусіднє село Городище. Однак саме йому, вихідцеві з Великого Житина, на рубежі вісімдесятих – дев’яностих років, на крутому повороті історії, судилось не тільки вийти на авансцену українського і міжнародного політичного життя, а й стати біля керма відновленої Української держави.

                                                   *   *   *

Пригадується мені, як 14 червня 1994 року в Люксембурзі, на прес-конференції за підсумками візиту Л. М. Кравчука і його переговорів з Прем’єр-міністром цієї країни Ж.-К. Юнкером хтось із моїх колег почав своє запитання із слів, що, мовляв, «ось ви, Леоніде Макаровичу, родом з  Рівненщини…» і тут же почув репліку-уточнення: «Я народився на Волині». 

Справді, Рівненська область була утворена в 1939 році, після так званого визвольного походу Червоної Армії (у відповідності з пактом Молотова-Ріббентропа) та возз’єднання західноукраїнських земель з Україною і загалом з СРСР. За радянською, точніше – російською  географічною термінологією область отримала назву «Ровенська». До цього її територія  входила до Волинського воєводства (за Польщі). Якщо ж і далі заглиблюватися в минувшину, то рідні місця Леоніда Кравчука належали до серединних земель Історичної Волині, зокрема, Галицько-Волинського князівства, і відіграли помітну роль в історії, духовному, культурному, національному розвої всієї України. Досить лише згадати, що саме в цих краях, у Пересопницькому монастирі   наприкінці XVI століття було створене Пересопницьке Євангеліє – найдорожча національна святиня, на якій складають присягу українські президенти (ця традиція започаткована в 1991 році, під час офіційної церемонії проголошення Президентом України Леоніда Макаровича Кравчука).

Від Пересопниці до Великого Житина – близько двадцяти кілометрів. Яке походження назви «Житин»? Дослідники історії села вважають, що вона – з давньоруських часів і означає «жити». Які б події не відбувалися в селі та навколо нього, а вічною справою, турботою, прагненням і устремлінням його мешканців в усі часи було виживання, буття, повсякденна селянська праця. Макар Олексійович Кравчук, батько майбутнього Президента, можливо,  виокремлювався серед односельців. Хоча б тим, що був грамотний, а ще – підприємливий. За польських часів, у тридцяті роки, він взявся за вирощення і збут у Рівному тютюну – складної сільськогосподарської культури, яка вимагає ретельного догляду і дотримання певних технологій. Це була сімейна справа, і Леонід у ній мав своє завдання: йому батько доручав пасинкування – зрізання з тютюнових стебел бічних паростків, – завдяки цьому швидше й краще росло корінне стебло. 

Це була важлива робота, але далеко не вся, бо в дитинстві Леонідові, як і його ровесникам, як і всім селянським дітям, доводилося долучатися до найрізноманітніших справ, підсобляючи дорослим. Звичайно ж, були і свята. Передусім, у зимовий час, коли в селі не було такої гарячої і нагальної роботи. Найбільш пам’ятні для нього різдвяні дні, коли село, весь християнський світ славили народження Ісуса Христа, Сина Божого. Леонід Макарович зберіг  теплі спогади про те, як відзначала його родина і все село це величне свято і як сам він брав у цьому безпосередню участь, мандруючи у вечірню пору від хати до хати і колядуючи в кожній оселі. Це вже потім, через кілька десятиліть, йому доведеться стати одним з партійних ідеологів. Але ця ідеологія, як мені здається, вже й тоді не була його особистим переконанням, бо коли Україна здобула незалежність, то однією з перших ініціатив Кравчука-Президента стала відбудова зруйнованого радянськими чекістами-підривниками Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Отож, багато чого було в дитинстві Леоніда – і веселого й сумного, і хорошого й гіркого. Та найбільшим потрясінням і лихом стало те, що значна частина дитинства припала на роки війни. Чи не найбільш потрясаючий спогад Леонідових дитячих літ – розстріл мирних жителів Великого Житина біля сільської церкви. Сталося це 19 серпня 1943 року на Спаса. У храмі святили яблука. На службу навідалися з лісу бійці УПА. Про це стало відомо німцям. І от у розпал свята в село прибула німецька поліція, яка оточила церкву і поставила вимогу: видайте повстанців, інакше всіх, включаючи дітей, розстріляємо. Почалися важкі переговори, в яких сторону селян взяв на себе священник. І коли вже була досягнута домовленість, що мирних селян випустять з оточення, у когось здали нерви. І той з криком «Рятуйте!» кинувся від церкви. Почалась паніка, німці відкрили вогонь, і церковна територія вкрилася трупами безневинних людей. Міг загинути і Леонід, але дід повалив його на траву і прикрив своїм тілом, прикинувшись мертвим. Обоє піднялися із землі вже після того, як облаву було знято.

Війна забрала у Великому Житині десятки життів. І серед загиблих – батько Леоніда Кравчука. Макар Кравчук поліг на фронті у 1944 році, під час наступу радянських військ у Білорусії. Тоді Леонідові йшов одинадцятий рік. По війні він закінчив початкову школу у Великому Житині і семирічку – в сусідньому селі Городище. Навчався добре з усіх предметів. Не дуже любив математику, зате захоплювався історією, географією, природознавством. Після школи, яку закінчив із Похвальною грамотою, зупинив свій вибір на Рівненському кооперативному технікумі. Насамперед тому, що сім’я жила в нестатках, матеріальній скруті, а в технікумі платили стипендію. 

 *   *   *

Ще тоді у кооперативному технікумі він зацікавився політекономічною наукою. Тому, одержавши диплом з відмінними оцінками, а з ним і право без екзаменів поступати у вищий навчальний заклад, вибрав економічний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Як пригадує, приїхав до столиці з дерев’яним сундучком і торбинкою. Прийняли на політекономічне відділення факультету без проблем, навіть надали місце в університетському гуртожитку на 6-ій Новій вулиці (нині вулиця Просвіти, де й зараз гуртожиток університету). Правда, це було ліжко у кімнаті, в яку набилося ще одинадцять таких, як він, «іногородніх» студентів. Але хто з них на таку тісняву, як і на мінімальні побутові умови, тоді зважав.  Головне, що вони були студентами провідного університету Україна, а Леонід Кравчук до того ж першим студентом із Великого Житина  і навколишніх сіл. Стипендія була дещо вища, ніж у технікумі, але її на прожиття не вистачало. Тому довелося підробляти підсобником на Київському рибокомбінаті. 

У ті роки надзвичайно популярним був так званий «третій трудовий семестр» – праця влітку у складі студентських будівельних загонів. І починалися студентські трудові десанти із цілини. Леонід Кравчук був серед студентів-першопрохідців, які ще в 1956 році працювали влітку на цілині. Його навіть нагородили медаллю за освоєння цілинних і перелогових земель. Та, мабуть, головним став для нього заробіток, за який він придбав собі костюм, пальто і перший у житті наручний годинник. А ще – відклав гроші на весілля. Власне, його з однокурсницею Тонею Мішурою, стрункою красунею із Сумщини. До речі, під час згаданої поїздки на цілину Антоніна  була поруч з ним, і коли Леонід у холодні осінні дні тяжко захворів, вона виходила його, по суті врятувала від смерті. 

Їхнє весілля було по-студентському скромним, відгуляли його у гуртожитку. А далі їх чекав розподіл. Леонідові випали Чернівці, місцевий фінансовий технікум. Жити довелося у «червоному куточку» жіночого гуртожитку, тому він добре запам’ятав громадський туалет у центрі міста, де довелося вранці навіть бритися. Антоніна певний час була безробітною, і тільки згодом влаштувалася погодинником у Чернівецькому індустріальному технікумі. Отримували на сім’ю 90 карбованців, цих грошей ледве вистачало на харчі. Правда, ця бідність і гуртожитські поневіряння через кілька років закінчилися: Леоніда запросили  на роботу консультантом-методистом Будинку політосвіти, а незабаром – у лекторську групу Чернівецького обкому партії. Тут він відзначився цікавими виступами перед різноманітними аудиторіями, вмінням вести дохідливі діалоги з людьми, переконувати їх. Кравчука призначили завідуючим відділом пропаганди і агітації, а згодом, після захисту кандидатської дисертації, запропонували роботу в ЦК КПУ, де він теж подолав цілий ряд щаблів партійної кар’єрної драбини – від інспектора, помічника секретаря ЦК  до другого секретаря ЦК. 

Ще за Щербицького, у час Горбачовської перебудови і гласності та розгортання відцентрових рухів у республіках, зокрема, й Україні, Леонід Кравчук не ухилявся від прямих телевізійних діалогів з найактивнішими і найбільш підготовленими представниками Народного руху України. Люди старшого покоління добре пам’ятають ці круглі загальнонаціональні столи перед телекамерами в прямому ефірі, коли Леонід Макарович полемізував із рухівцями – Мирославом Поповичем, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, В’ячеславом Брюховецьким, Володимиром Яворівським та іншими. .

На одних із зборів працівників ЦК КПУ Леонід Макарович зізнався, що це були нелегкі діалоги, бо йому, завідуючому відділом, доводилося «віддуватися» за все ЦК і його Політбюро. Але хтось же мав їх вести! Люди чекали, що скажуть партійні лідери, а вони не були підготовленими вести пряму відверту розмову з людьми. Тож коли відбулася відставка Володимира Щербицького, а Володимир Івашко у ролі спочатку першого секретаря ЦК КПУ, а згодом Голови Верховної Ради України не зміг налагодити роботу розбурханого українського парламенту і переїхав до Москви заступником у КПРС Михайла Горбачова, саме Леоніда Кравчука Верховна Рада обрала на найвищий у республіці пост. Леонід Кравчук очолив не лише парламент, а й став по суті в Україні першим номером у владній ієрархії. Звісно, ще існувала Компартія Україні на чолі із Станіславом Гуренком, але вплив її слабшав, а перший секретар у політичному й економічному бедламі тих днів та посиленні суспільного  авторитету Народного руху особливої активності не виявляв. Був ще, звичайно, і Голова Ради Міністрів Віталій Масол, але за тих умов, коли ще жив Союз з його глибоко централізованим народногосподарським комплексом, уряд і загалом виконавча влада в Україні мало що здатні були самостійно вирішувати і виконувати – всім ще командувала москва.

В Україні Леонід Кравчук відчував все більшу відчуженість колишніх однопартійців, багато хто з яких почав називати його «бандерівцем». Але й з боку національно свідомого крила Кравчук не мав необхідної підтримки, там його вважали «комунякою». У москві, куди він як найвища в Україні посадова особа змушений був літати для переговорів щодо нового Союзного договору, його сприймали як одного з головних «сепаратистів». Остаточний проект договору про Союз суверенних держав обговорювався наприкінці червня 1991 року. Але Кравчука вже там не було. Він поінформував Горбачова, що виносить цей проект на обговорення парламенту республіки, який має визначитися на середину вересня. Горбачов нагадав йому, що Станіслав Гуренко і ЦК КПУ рішуче виступають за підписання договору. Проте Кравчук твердо вирішив наполягати на своєму: «Я знаю, що ЦК «за». А я «проти». Договір підписує Кравчук, а не ЦК. А я його підписувати не буду».

А далі, як відомо, був путч, що увійшов в історію під абревіатурою ГКЧП. Його ініціатори, натхненники й виконавці прагнули зупинити хід історії, зберегти СРСР, а у підсумку лише прискорили його розпад. Кожен з нас, представників старшого покоління, добре пам’ятає ті дні. А що вже казати про Леоніда Кравчука. Того дня, 19 серпня, його розбудив ранній телефонний дзвінок. Телефонував перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко: «Годі спати! Приїжджай, у країні вже нова влада. Прибув представник з москви, хоче з тобою зустрітися. Я думаю, треба зустрітися в ЦК». Кравчук зрозумів, що тим самим Гуренко хотів підкреслити, хто в республіці є справжнім хазяїном. Кравчук йому відповів: «Доки я ще керівник найвищого представницького органу, гостей я прийматиму у себе…» «Гостем з москви» виявився генерал армії Валентин Варенников. Але він був не один, а з кількома іншими генералами і полковниками. «Мені аж очі засліпило від зірок на погонах» – напише згодом Кравчук. Варенников назвав себе офіційним представником  Державного комітету з надзвичайного стану. Саме ГКЧП, сказав він, на період хвороби президента СРСР Михайла Горбачова  перебирає на себе всю владу, перед ним стоїть завдання відновити в країні конституційний лад. І є необхідність встановити на території України надзвичайний стан, аби запобігти опору законній владі з боку націоналістів.

«Чекайте, – відповів йому Кравчук, – є закон про надзвичайний стан, є порядок його встановлення. Наскільки мені відомо в Україні немає жодних підстав для застосування подібного заходу». На ці слова Варенников заявив, що комітет може ввести надзвичайний стан і без рішення українського парламенту. «Добре, підтвердіть, будь ласка, ваші повноваження». Варенников помітно занервував. Мені дещо ставало зрозумілим. Я збагнув, що керівники ГКЧП вирішили вдатися до тиску на мене. Але тиснути відверто не наважилися, позаяк не були до кінця впевнені у власних силах. Це відчувалося. Подивившись на збентеженого Варенникова, я усвідомив, що обрав правильну лінію поведінки. В мене з’явилося передчуття, що ці хлопці навряд чи здатні на щось серйозне. Але якщо їх спровокувати, заколотники, звичайно, можуть наробити дурниць. Ситуація могла набути непередбачуваного характеру. Тим більше, що знав я далеко не все. Перш за все, я не мав достеменної інформації щодо подій у москві. Не знав я і про те, що в «чорних списках» заколотників Кравчук знаходиться у першій десятці тих, хто підлягав обов’язковому арешту в разі остаточної перемоги ГКЧП. Я досить швидко опанував себе і вирішив, що найкращий вихід – уникати небезпечних кроків. Треба було будь-що запобігти введенню в Україні надзвичайного стану».

Розвиток подій показав, що Кравчукова тактика була абсолютно правильною. Авантюра ГКЧП протягом трьох днів провалилася. У москві все закінчилося перемогою Єльцина, поверненням з Криму «хворого і відстороненого» Горбачова. А в Києві 24 серпня переважною більшістю голосів Верховна Рада під головуванням Кравчука схвалила Акт проголошення незалежності України і того ж дня прийняла Постанову провести 1 грудня 1991 року республіканський референдум на підтвердження Акту про незалежність. 

Які почуття пережив він у ті години? «Я був просто щасливий, – напише він у 2002 році в книзі спогаді та роздумів «Маємо те, що маємо». – Я не був ветераном змагань за самостійність. Я злукавив би, коли б сказав, що десятиріччями плекав мрію про незалежність України. Перші мрії про це у мене з’явилися у 1990 році, одразу після виборів. Я жив на зламі епох, і я також, даруйте за вислів, ламався. Це було важко і солодко водночас. Можливо, мрія ця завжди жила десь у глибинах моєї душі. Можливо, вона передалася мені через кров батька, діда, прадіда. Можливо, вона просто спала? Хтозна. Але коли вона прокинулася, то не здалася мені мрією нездійсненною. Я твердо знав, що це відбудеться, проте не знав коли. Тому й крокував до здійснення мрії наполегливо, але обережно. А поруч зі мною у тому ж напрямку рухалися мільйони моїх земляків. Ми разом просувалися до великої перемоги».

Підсумки референдуму стали переконливою перемогою курсу на незалежну Україну: Акт проголошення незалежності схвалили 28,8 мільйона громадян із 31, 89 мільйона або ж 90,32 тих, хто взяв участь у голосуванні. І ще одна подія сталася 1 грудня: Леонід Кравчук впевнено виграв вибори Президента України: за нього віддали голоси 19, 64 мільйона або 61, 59 відсотка виборців.  «Нова Україна народилася!» — першими, хто у понедiлок вранцi 2 грудня почув цi слова Л. М. Кравчука, були офiцiйнi зарубiжнi спостерiгачi на Всеукраїнському референдумi та ми, група українських i зарубiжних журналiстiв. Леонiд Макарович додав: «Народилася у спокої i розумi. Сталася велика iсторична подiя, яка, я переконаний у тому, змiнить не тiльки життя народу України, а й стане великою подiєю для всього свiту».

*   *   *

На Леоніда Кравчука і його команду звалилося тоді безліч державотворчих справ, турбот і клопотів. Виділимо лише одну, чи не найбільш складну проблему. Ще й досі в нашому соціумі час від часу виникають дискусії і суперечки, чи варто було Україні позбуватися ракетно-ядерної зброї. Мовляв, була б вона, і нас би більше поважали у світі, навіть боялися, і Росія, можливо б, не загарбала Крим,  не розв’язала війну на Донбасі і побоялася б напасти на Україну 24 лютого цього року. Чи не була відмова від цієї грізної зброї помилкою Кравчука?

Почати, мабуть, варто з того, що про без’ядерний статус України було записано в липнi 1990 року в Декларацiї про її державний суверенiтет. А реальний крок до цього був зроблений 14 січня 1994 року. Того дня у Кремлі лідери трьох держав – України, Росії і США – поставили свої пiдписи пiд Тристоронньою заявою, якою була обумовлена лiквiдацiя 176 ракет i 1500 ядерних боєголовок, що знаходились тоді на українській землi.

Після тристоронньої зустрічі президентів Леонід Кравчук дав оцінку переговорам і досягнутим домовленостям. Насамперед, він висловив переконання, що Україна з честю вийшла iз ситуацiї, яка склалася навколо її ядерного арсеналу. Нам, говорив вiн, вдалося врахувати застереження, висловлюванi українським парламентом. Основнi з них, як вiдомо, торкалися питань компенсацiї за стратегiчну i тактичну ядерну зброю, обслуговування комплексiв, фiнансово-технiчної допомоги i гарантiй. Пiдписаний тристороннiй документ передбачав виконання всiх цих застережень. Тобто є пiдстави сказати, що ми дiяли не всупереч, а на виконання рiшень Верховної Ради. Хоч як би хто тлумачив i оцiнював, але в свiтi iснує певна розкладка сил, полiтичних лiнiй. I прiоритети належать великим державам. Враховуючи це i йдучи шляхом компромiсiв, ми таким чином налагоджуємо нормальнi вiдносини з цими державами, що вiдкриває для нас простiр економiчного спiвробiтництва.

Або взяти, сказав Леонiд Кравчук, технiчний бiк справи. Ядерну зброю ми успадкували i до її обслуговування зовсiм не готовi. Адже хто сьогоднi обслуговує ракетно-ядернi комплекси? Росiйськi фахiвцi. I президент росiї резонно ставить запитання: «Якщо ви хочете мати ядерну зброю, то чого ми маємо її обслуговувати?»

Необхiдно врахувати  i те, що приблизно в 1999 роцi завершується строк дiї ядерної зброї. До того часу ми її мусимо вивезти, бо вона — страшнiша всiх Чорнобилiв. I тi люди, якi критикують, звинувачують нас, – або не розумiють загрози, або спекулюють на цьому. Кажуть, що наявнi у нас комплекси можна перекодувати i використовувати як зброю стримування. Припустимо, що це можна зробити, але тодi виникає запитання: на кого її перекодувати? I чи той, на кого збираються перекодовувати цю зброю, стане чекати, поки це буде зроблено? Крiм того, ядерна зброя повинна мати свою промисловiсть i полiгони для випробування. Цього в нас теж немає.

Отже, ядерна зброя — непосильна ноша для України. I не треба обдурювати народ, який пережив Чорнобиль i знає, що це таке. Тому я вважаю, пiдсумував Президент, що досягнутi тристороннi домовленостi — це виграш i полiтичний, i економiчний, i гуманiстичний. Це перемога i України, i Росiї, i США, усього свiту. Якщо ми будемо в дружбi з цими країнами, з iншими державами, гарантiї в нас є, а якщо ми будемо пручатися, керуватися амбiцiями, Україна не матиме безпеки i нормального розвитку. Мене тiльки одне тiшить, що людей, якi так голосно заявляють про здатнiсть України утримувати ядерну зброю, меншiсть. Заявляючи це, вони тим самим показують своє повне невiгластво, а називаючи себе патрiотами України, фактично виступають проти її iнтересiв. Такими були в січні 1994 року аргументи, оцінки і позиція Леоніда Кравчука.

                                        *   *   * 

Влітку того ж року в Україні відбулися дострокові президентські вибори. Що завадило Леонідові Кравчуку їх виграти і зберегти за собою пост Президента? Мабуть, до цього привів цілий ряд несприятливих для нього  обставин. Одна з головних — певні розчарування виборців: з проголошенням незалежності України не наступило, та й не могло швидко наступити, покращення їхнього життя. Україна ввійшла тоді в смугу відчутної для населення фінансово-економічної кризи. Згадаймо хоча б різке зростання цін, галопуючу інфляцію і вимушені у перехідний період до національної валюти купоно-карбованці. Не менш болючими були  розриви економічних зв’язків між окремими підприємствами і цілими галузями. Загострилася проблеми збуту продукції, взаєморозрахунків між її виробниками, відсутності обігових коштів. Певним символом того непростого часу стали простенькі засоби для перевезення людьми нехитрого товару, які в народі прозвали «кравчучками».

Опоненти Леоніда Кравчука сповна використали цей негатив. Переможець президентських перегонів 1994 року Леонід Кучма вів свою кампанію практично на тому ж електоральному полі, що й Кравчук, обіцяючи провести економічні реформи, відновити виробничі зв’язки підприємств, дати людям роботу, зупинити інфляцію. Він отримав серйозну підтримку на сході і півдні України, зокрема, «червоних директорів» та колишньої партійно-господарської номенклатури. 

Зіграли проти Кравчука і дії та політика російської федерації. У москві не бракувало вороже настроєних проти курсу України на самостійність, зокрема, на зближення із Західною Європою та США. Вони різними шляхами — підступно, приховано, а то й відверто — робили все можливе, аби зашкодити прогресові молодої Української держави і зберегти її в геополітичному і економічному  просторі російського впливу. Досить лише згадати, як була виштовхнута Україна з рублевої зони, залишившись без валюти, як підігрівалися пристрасті навколо Чорноморського флоту рф та створення Кримської автономії, як росії перейшло по суті все закордонне майно Союзу. Майже на шість років розтяглася в часі підготовка великого українсько-російського Договору.

Зрештою, мабуть, і сам Леонід Кравчук запізно включився в активну кампанію за своє переобрання — лише за кілька місяців до президентських виборів. Не спрацювала належним чином і його команда. Їй, як і діючому Президенту (і претенденту на новий термін) довелося більше захищатися, ніж атакувати. Словом, президентська гонка у фінальному «заїзді» була програна. Але загалом це були чесні, цивілізовані, за демократичними стандартами вибори. Леонід Кравчук не намагався утримати президентську владу за всяку  ціну, в суспільстві тоді не мусувалися чутки про використання ним адмінресурсу, не вдавалися претенденти до судів, як це сталося під час наступних президентських виборних кампаній.

Проте, залишивши крісло Президента, Леонід Макарович залишився водночас в активній політиці. Він зберіг авторитет і повагу в українському соціумі. До його думок  прислухалися, його оцінкам і висновкам вірили. Різні політичні сили вважали за честь мати Кравчука серед своїх провідних діячів. Він став народним депутатом України, його запросили очолити Комісію по внесенню змін до Конституції України, а згодом – складні переговори в Мінську. Леонід Кравчук був шанованим і поважним учасником телевізійних і радіодискусій, круглих столів, конференцій, автором ґрунтовних коментарів у друкованій пресі та інтернеті.

Залишившись у великій політиці, він зостався вірним своїм уподобанням і переконанням, тим політичним орієнтирам, які були обрані в період народження незалежної України. Кравчук однозначно відстоював європейський курс нашої держави, набуття членства в НАТО як гарантії її безпеки, рішуче виступав проти окупації Росією Криму і розв’язаної нею війни на Донбасі. Тут його позиції були твердими й непохитними: українці не повинні поступатися жодною п’яддю своєї землі.

            *   *   *

Ніхто й ніколи в Україні не виховував майбутніх президентів. Це на Заході політичні партії приглядаються до перспективних молодих людей, ведуть їх по життю, всіляко сприяють їхньому сходженню до кар’єрних висот, серед яких найголовніший — пост біля державного керма. У нас таких традицій не було. Бо й не було довгі століття незалежної держави. Але ось пробив час — і таку людину висунуло саме життя. У кожного можуть бути свої погляди на президентство Кравчука. Але навряд чи хто-небудь поставить під сумнів його визначальну роль у здобутті Україною незалежності і заперечуватиме проти того, що саме йому, вихідцеві із незаможної селянської сім’ї, з невеликого волинського села Великий Житин, вдалося у найскладніший для України період прориву з радянської імперії мирно, безкровно, впевнено і гідно провести наш державницький корабель.

Вічна і світла йому пам`ять.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства