4 основні помилки уряду Гончарука, які коштували йому портфелів
Дії уряду Олексія Гончарука цими днями не критикували хіба що ліниві. До “глашатаїв” від різних гілок опозиції, незалежних експертів і частини апріорі налаштованих проти експрем’єра “слуг народу” приєдналися й інші представники президентської політсили. Причому, у пресу потрапили такі собі “тези” для обґрунтування парламентаріями, котрі ще пару тижнів тому щиро аплодували звітові “про 100 досягнень” уряду, своєї “нової позиції”. Кілька сторінок претензій і перелік помилок Гончарука і Ко під назвою “Серйозна розмова” з урядом і силовиками” подали у вівторок. “Доважок” “Новий уряд: за крок до затвердження” – в середу. Деякі із викладених аргументів, видається, “притягнуті за вуха”. Хоча більшість зауважень – цілком слушні. Інше питання, чому у підсумку вони вилилися у написані невідомо ким (чи здогадно ким) “обвинувальні акти”, а не стали підказками , які б допомогли якщо не уникнути помилок, то, принаймні, своєчасно їх виправити.
Втім, розмахувати кулаками після бою недоречно. Доречно, натомість, узагальнити критику, створивши таку собі “на-чужі-граблі-не-наступальну” пам’ятку для наступників.
1. Перебір з ОВДП: Що занадто, то не здраво...
Залучення до бюджету коштів через емісію державних цінних паперів – звична для всього світу практика. Тобто, це не винахід уряду Гончарука чи його попередників. Питання лише в обсязі запозичень, які на тому чи іншому етапі може дозволити собі та чи інша країна. І у їх вартості. Адже правило: “позичаєш чужі, а віддаєш свої” й на побутовому, і на глобальному рівні діє однаково. За висновками експертів, торік Україна занадто захопилася продажем ОВДП. І при цьому до останнього особливо не переймалася їх вигідною для кредиторів і шкідливою для Державного бюджету високою прибутковістю.
Почалося це ще за урядування Гройсмана. Продовжилося – за нового уряду і “нової-старої” очільниці Мінфіну.
У вересні й жовтні Україна позичала під високі відсотки, що робило вітчизняні цінні папери чи не найбільш привабливими у світі. Причому, не стільки для серйозних портфельних інвесторів, скільки для фінансових спекулянтів. Частково дуже вигідні для держателів наших цінних паперів умови пов’язані із високою ставкою рефінансування НБУ, яку у 2019-му регулятор лише почав активно знижувати. Але частково – і з діями Мінфіну, який робив усе, щоб зацікавити зарубіжних та вітчизняних “грошових мішків” у кредитуванні України. Щоправда, з кінця жовтня ситуація почала змінюватися: ОВДП вдавалось розміщувати на дедалі вигідніших для країни умовах: ставки знижувалися, терміни погашення зростали. Якщо раніше більшість наших цінних паперів розміщували на короткий період – до року, що загрожує одномоментним виведенням із країни отриманих після погашення коштів, то під кінець 2019-го почала стрімко зростати частка довгострокових паперів, із погашенням через 3, 5 і 7 років. І при цьому інтерес до українських ОВДП не падав! Відповідно, Мінфін оголошував усе нові і нові аукціони, таким чином практично повністю підсадивши країну на “ОВДП-голку”.
Тому урядовці, певно, й “жили собі не тужили”, бо не було стимулів для того, щоб заробляти на чомусь іншому, підвищувати ефективність окремих галузей, поліпшувати адміністрування податків і зборів. Навіщо? Якщо в будь-який момент Мінфін може вийти на ринок запозичень і “залатати” бюджетні “дірки”? Такий “розслабон” неабияк відгукнувся наприкінці року, коли з’ясувалося, що у Державній казні не вистачає понад півсотні мільярдів гривень для того, аби “із горем навпіл” закінчити бюджетний рік. А Міністерство фінансів на той час вичерпало усі мислимі і немислимі ліміти зовнішніх та внутрішніх запозичень. Попри це, урядові довелося екстрено ухвалювати рішення про позапланову позичку у 10 мільярдів гривень. Плюс ухвалювати рішення щодо тотальної економії, згортання низки програм, щодо яких розпорядники коштів не встигли подати запити. При цьому під вивіскою “посилення бюджетної дисципліни” країна після багаторічної перерви повернулася до практики так званої “картотеки” (коли запити на виділення грошей Держказначейство задовольняє вибірково – у порядку “черги” – щойно на рахунках з’являються якісь кошти).
На початку 2020-го – нові “трабли”: коронавірус, який починає серйозно підточувати світову економіку та фінанси, різко обмежив можливості для запозичень. Що й підтверджує доволі млявий попит на українські папери останніх емісій.
Але вироблення “позичкового рефлексу”, то ще півбіди. Біда, як виявилося – і за це уряд укупі з Нацбанком критикують найбільше – у стрімкому зміцненні гривні, головним драйвером якого стала саме аномальна пропозиція валюти покупцями ОВДП. Ревальвація – 16% за рік (і це – з урахуванням “відкату” в останні дні грудня)! Як виявилося, те, що начебто обіцяло українцям лише позитиви – нарешті ми почали пишатися гривнею, яка стала світовим рекордсменом за темпами зростання, – насправді принесло чимало додаткових проблем. По-перше, позначилося на митних надходженнях, адже йдеться не лише про “фізичне” зниження вартості імпорту, а й про зменшення обсягу стягнених із нього податків та зборів (митні платежі в Україні “прив’язані” до іноземної валюти). “Недобір” – десятки мільярдів гривень. Що отримало “продовження” і у новому році: робота митниці – найбільша Ахіллесова п’ята доходної частини Держбюджету, майже 22% недовиконання лютневого плану!
По-друге, міцна гривня негативно позначилася на роботі наших експортерів. На багатьох ринках їхня продукція перестала бути конкурентною. Проблема посилилася ще й через (незалежне від України та її уряду) зниження цін на деяких традиційних для нас сировинних ринках. Ідеться, насамперед, про руди й метали. За даними Світового банку, у листопаді середні ціни на базові метали на міжнародних ринках впали на 4,1%. А загалом за 4 квартал вартість чавуну, сталі і прокату знизилися на 12%, залізорудної сировини – на 25%. Коронавірус лише “додав хмизу в огонь”: у середині січня ринок металів “просів” ще на 7,1%.
За таких умов уряд мав би діяти. Звісно ж, на те, що за бажанням українського прем’єра Олексія Гончарука чи глави Мінекономрозвитку Тимофія Милованова ціни на нашу експортну продукцію різко зростуть, ніхто й не сподівався. Натомість чекали протекціоністських заходів щодо вітчизняної промисловості – на кшталт тих, до яких активно вдаються по всьому світу. Приміром, використання пільгових податкових інструментів, чи, може, й встановлення загороджувальних мит для частини імпорту (наскільки це дозволяють наші зобов’язання перед СОТ і за Угодою про Асоціацію з ЄС). Але цього не сталося. Відповідно, втрати експортерів негативно позначилися на загальній ситуації у вітчизняній промисловості. І це – наступний (пов’язаний із попереднім) прорахунок уряду Гончарука.
2. Падіння промисловості: Під лежачий камінь вода не тече...
Не секрет, що промислове виробництво торік падало і в багатьох інших країнах – зокрема, у державах ЄС. Наступ коронавірусу лише каталізував деструктивні процеси. Але одна справа – відносне падіння в економічно розвинених країнах, де “запас міцності” дозволяє уникнути проблем із наповненням бюджетів і виконанням функцій держави, інша – в умовах перехідної економіки. Йдеться про так би мовити падіння “із зовсім різної висоти”. Тому й зрозуміло, що для української промисловості, яка тільки-но почала виборсуватися із ями, ризик знову загрузнути у старому болоті доволі значний. І тенденція, що зберігалася упродовж минулого й на початку цього року, оптимізму не додає. Судіть самі: якщо у другому кварталі 2019-го вітчизняна економіка зросла на 4,6%, у третьому – на 4,1, то у четвертому кварталі, за який повністю “відповідав” уряд Гончарука, цей показник сповільнився до 1,5%! І головним “антидрайвером” при цьому була саме промисловість. Якщо у квітні промислове виробництво зросло на понад 5%, то у жовтні – на стільки ж впало. А у грудні падіння вже перевищило 8%! Загалом за 2019 рік промислове виробництво скоротилося на 1,8%, тоді як у 2018-ому зафіксували хоча й незначне, та все ж – зростання, на 1,1%.
Трохи “виручило” те, що Державна служба статистики вирішила по-новому оцінювати динаміку промислового виробництва. Якщо раніше у розрахунках "базовим" вважали відносно спокійний (хоча вражений відголосками кризи 2008-2009) 2010 рік, то віднедавна – 2016, коли вітчизняна економіка мляво відштовхнулася від “дна”, спровокованого російською агресією у 2014-2015-ому. Відповідно, після перерахунку показники покращилися. Тобто, виявилося, що замість “мінуса” в 1,8%, вітчизняна економіка впала лише на 0,5%. Але у січні цього року падіння пришвидшилося. Вже з урахуванням “поправки” при обрахунках. Того й дивися, аби поліпшити цифри, доведеться брати як точку відліку кризовий 2015-й...
В уряді гостроту проблем, з якою стикнулася вітчизняна промисловість, визнають. І пояснюють це залежністю виробництва від цін на український експорт, зміцненням гривні і теплою зимою (недобір в енергетиці). Два із цих чинників справді від української влади не залежать. А ось наслідки надмірної та не зовсім обґрунтованої економічно ревальвації української валюти, на думку експертів, уряд і Нацбанк мали б передбачити. І дещо стримати “ОВДП-маховик”. Те ж стосується і ще одного пояснення промислового “просідання”. Тимофій Милованов, приміром, каже, що одна із причин – недостатні обсяги та висока вартість кредитування. При цьому Уряд так і не спробував вплинути на ситуацію. Нас лише “годували” обіцянками дешевих позик і намірами переорієнтувати банківську систему з неконтрольованого споживчого кредитування на кредитну підтримку реального сектора економіки. Добре, що хоча б програма пільгового кредитування малого й середнього бізнесу запрацювала. Але – лише у нинішньому році.
На думку експертів, усі ці “недопрацювання” і “недонапрацювання” пов’язані із тим, що уряд Гончарука прийшов до влади без чіткої стратегії та програми дій. І замість того, щоб напрацьовувати їх “у процесі”, продовжував звинувачувати в усіх гріхах “попередників” та сипав амбіційними й не підкріпленими конкретними рішеннями і розрахунками заявами (на кшталт “40% зростання ВВП за 5 років”). Хоча іноді й робив, мабуть, потрібні, але хаотичні та несистемні кроки. Додало проблем (й у цьому, певно, винен не лише уряд) і намагання за принципом “лиш би не так, як у попередників” змінити структуру Кабінету міністрів. Деякі відомства перетворилися на такі собі “мегаконгломерати” а-ля “і швець, і жнець...”. Через що окремі галузі залишалися без “ока”, належного управління, а головне – без обґрунтованих, а не просто “красиво” викладених у паперових планах стратегій розвитку.
На короткому кроці це вилилося ще й у відсутність програми запобігання впливу коронавірусу на вітчизняну економіку. Донедавна взагалі складалося враження, що до загроз COVID-19 в уряді ставилися якось несерйозно. Приміром, глава Мінекономрозвитку Милованов наголошував лише на можливих вигодах для України, яка “в один момент”, мовляв, заповнить своєю продукцією ніші, що з’являться через скорочення обсягів виробництва в Китаї та інших державах.
3. Тарифне “поліпшення”: багато шуму з нічого
Абсолютно нові і “приємні” для людей цифри у комунальних “платіжках” – одна з основних обіцянок нової української влади. І, здавалося б, ніщо втіленню цих намірів не заважало. Адже, як-то кажуть, “усі зірки зійшлися”... Є політична воля, відбулося осучаснення основних енергетичних ринків країни, а головне – впали ледь не до історичних мінімумів ціни на енергоносії. Насамперед, на газ. Але на практиці вийшло так, що держава на цьому справді заощадила – усе літо до підземних газосховищ качали дешевий ресурс.
Але. Скільки не кажи, що “платіжки” будуть рекордно низькими”, цифри у них самі собою не зменшаться. Бо, по-перше, рішення треба було ухвалювати завчасно, зокрема, внісши зміни до тарифів (але, можливо, не вводячи їх у дію, доки остаточно не вирішилося питання з російським транзитом). І перший крок варто було робити саме на центральному рівні. А далі чекати адекватної реакції від місцевої влади. А так вийшло, що хоча газ у порівнянні із попереднім опалювальним сезоном суттєво подешевшав, вартість виробленої із нього гігакалорії тепла у більшості регіонів навпаки зросла – на 400-600 гривень. Міняти ситуацію “на переправі”, після обіцянок і доручень уряду, захотіли не всі. Точніше, тарифи ніхто так і не переглянув. Натомість “для відмазки” запропонувавши різні для кожного регіону знижки. При цьому у багатьох випадках – разові.
Тобто, урядовцям так і не вдалося заручитися підтримкою місцевої влади і місцевих еліт. Уряд “рекомендував” знизити тарифи. А до рекомендацій прислухалися далеко не всі. Та й то – лише у грудні. За підсумками ж січня обрахувати знижку забули.
Ще одним енергетичним “провалом” деякі фахівці вважають рішення про відновлення із жовтня імпорту електроенергії з Росії та Білорусі. Як наслідок – ціни на електрику начебто впали. Але, як виявилося, – тільки для “обраних” – тих, хто і лобіював у парламенті відповідну законодавчу правку. А ось вітчизняна генерація потерпає. Адже через надмірну пропозицію не раз доводилося зупиняти теплові електростанції. Потерпають і атомники.
4. Відсутність комунікації: вміти й готувати, і подавати (пояснювати і радитись)
Через це урядовці і владна команда загалом пережили безліч неприємних моментів. А все тому, що замість того, щоб пояснювати людям логіку своїх рішень ще до їх ухвалення, інформацію про це від суспільства приховували. Іноді, навіть, не відповідаючи на прямі запитання. Як, приміром, було зі спробами довідатися про плани уряду щодо щорічної індексації пенсійних виплат.
Усі випадки, коли через замовчування інформації виникали непорозуміння і навіть суспільні збурення, перераховувати довго. Лише деякі приклади. Уряд не пояснив логіки внесення змін до податкового законодавства щодо впровадження реєстраторів розрахункових операцій – отримав невдоволення бізнесу у зв’язку із начебто “черговим наступом на ФОПи і утисками ІТ-галузі”... Не звертав уваги на загрози коронавірусу й нічого не пояснював громадянам – маємо ситуацію у Нових Санжарах. І так далі, й тому подібне...
Вочевидь, не все гаразд і зі спілкуванням урядовців та парламентаріїв. І йдеться не лише про відносини Гончарука і Ко з опозицією, яка апріорі налаштована щодо них критично, а й із членами провладної фракції. Враження “єдиної упряжки” у діях виконавчої й законодавчої влади іноді взагалі немає. Натомість є відчуття, що зібрати сили в єдиний кулак їм вдається лише під примусом з боку президента. При цьому й Володимирові Зеленському не завжди вдається об’єднувати парламент та уряд у єдиний механізм. Тож і виходить, що то одна його частина, то інша, а то й обидві одразу “пробуксовують”. Що й призвело до суттєвого падіння рівня довіри громадян до уряду і парламенту як до владних інституцій.
Промовистий приклад плідної “неспівпраці” уряду і ВР – результати аналізу від Комітету виборців України. Експерти констатували, що “Верховна Рада фактично провалює підтримку урядових законопроєктів”.
За півроку роботи уряд Гончарука вніс до парламенту 128 проєктів законів. Із них лише 25 (20%) були ухвалені. При цьому 12 із них – технічні документи щодо ратифікації міжнародних угод і протоколів. Звідси й висновок: “За оцінкою КВУ, показники підтримки урядових законопроєктів на вкрай низькому рівні. Рада ухвалює лише кожен п’ятий проєкт уряду. За таких низьких показників підтримки жоден уряд не може демонструвати ефективність...”
Так що у тому, що ось уже майже за рік після приходу нової владної команди очікування українців щодо суттєвого “покращення” не виправдалися, не тільки “невістка винна”. Тож і висновки із цього уроку мають робити не лише новоспечені та “збережені на посадах” урядовці...
Владислав Обух, Київ
