“Гра в піддавки”: чи справді Україна послаблює позиції на Донбасі
Чутки про те, що до кінця року усі наші військові частини відведуть за межі адміністративних кордонів Донецької і Луганської областей, небезпідставні, – вважає військовий експерт Михайло Жирохов.
У статті для видання “Ділова столиця” він наводить найбільш промовисті факти, які начебто можуть свідчити про відповідні загрози:
1. Значне посилення позицій окупантів, котрі користуються тим, що українці чітко дотримуються досягнутих у Мінську домовленостей про перемир’я – аж до майже повної (за винятком безпосередньої загрози життю наших воїнів) заборони на вогонь у відповідь. При цьому Україна швидкими темпами демонтує оборонні споруди на ділянці поблизу Станиці Луганської, суттєво послаблюючи позиції “на вкрай важливому стратегічно напрямку”. Натомість окупаційна влада по той бік лінії розмежування угод не виконує.
2. Виведення із зони бойових дій деяких найбільш боєздатних підрозділів із “незручним” для штабних генералів командуванням – як-от полку Нацгвардії "Азов". І це на тлі того, що наша армія відчуває реальні проблеми із комплектацією – причому, не тільки солдатами-контрактниками, а й сержантами та офіцерами.
3. Енергетичне “знекровлення” військових об’єктів у зоні бойових дій. Жирохов, зокрема, згадує про примусове від’єднання підприємством “Луганське енергетичне об'єднання" від електропостачання відразу дев'яти (!) військових об'єктів у ключовому оборонному районі – місті Щастя, а також про подібні “перспективи” в інших важливих населених пунктах поблизу лінії розмежування.
4. Серйозні проблеми із забезпеченням бойових підрозділів. У цьому зв’язку експерт нагадує і про припинення через суд впровадження нової системи харчування, що може негативно вплинути на поповнення армійських лав.
5. Несвоєчасна, на думку експерта, масштабна реорганізація Генерального штабу ЗСУ, яку затіяв новий начальник штабу. Період “невизначеності” може затягнутися щонайменше на півроку. Тому багато досвідчених офіцерів, котрі мають реальний бойовий досвід, можуть або піти в запас (якщо "календар" дозволяє), або перевестися у бойові частини. Отже, можуть виникнути серйозні проблеми на рівні стратегічного планування й оперативного командування.
Михайло Жирохов вважає, що ці “неприємні дзвіночки” пов’язані не лише зі звичними для нас халатністю, недалекоглядністю чи вірою в “порядність ворога”, який уже безліч разів доводив свою підступність, а й із політикою, що стала наслідком можливих домовленостей української влади “якщо не з маріонетками, так безпосередньо з Кремлем”. У результаті ми можемо втратити набагато більше, ніж передбачають ймовірні неузгоджені із суспільством “поступки”. Адже “Росія обов'язково скористається такою абсурдною для країни, що воює, ситуацією” для продовження нападу на Україну, – вважає Жирохов.
Чи й справді такі ризики посилилися, – Укрінформ запитав у інших військових експертів.
Станиця Луганська: небезпеки створення нової “сірої зони”
Більшість опитаних фахівців заспокоюють: рішення про відступ українських Збройних сил до адміністративних кордонів Донеччини і Луганщини ніхто не ухвалить. Такого не зрозуміють ні активна частина суспільства, ні наші військові: занадто високу ціну заплачено за відвоювання і захист від ворога кожного клаптика української землі. Водночас експерти погоджуються: деякі тенденції – як у зоні бойових дій, так і в українському війську загалом, – і справді непокоять. Головна з небезпек – виникнення нової “сірої зони” біля Станиці Луганської.
“Свої “претензії” на ці території Кремль та його найманці окреслили ще у вересні 2014-го, в рамках “перших” мінських переговорів. Тоді ми з колегами оприлюднили інформацію про ймовірні “підкилимні домовленості” з ворогом, за якими Україна мала відати Станицю Луганську, Щастя, Дебальцеве і територію Донецького аеропорту, – пригадує військовий експерт, співголова громадської ініціативи «Права справа» Дмитро Снєгирьов. – На жаль, згодом ця інформація частково підтвердилась, коли Україна втратила території унаслідок так званої “дебальцевської операції” і виходу наших кіборгів з руїн будівлі аеропорту. Подібний сценарій могли реалізувати і поблизу містечок Щастя та Станиця Луганська. Але цьому завадила позиція добровольців із батальйону “Айдар”, котрі заявили про мінування ТЕС у Щасті (мовляв, у разі наступу бойовиків чи здачі міста підірвуть об’єкт). Оприлюднення інформації про “підкилимний” розподіл зон впливу між Києвом та самопроголошеними республіками, вочевидь, завадило і зазіханням ворога на Станицю Луганську”.
Тепер відповідні загрози укотре посилилися: адже ідеться фактично про одностороннє відведення українських військ, позаяк блокпост бойовиків не демонтовано, найманці продовжують чергування. Це ж стосується й розмінування територій: ним займається лише українська сторона. Тільки у вівторок з’явилася інформація, що сапери самопроголошеної “ЛНР” вийшли “для огляду місцевості”. Також кремлівські найманці продовжують блокувати українські мирні ініціативи щодо початку відновлення мосту через Сіверський Донець.
Тим часом на окупованих територіях поблизу Станиці Луганської, за даними Дмитра Снєгирьова, триває перекидання додаткових підрозділів "2-го армійського корпусу" РФ. Мова, зокрема, про район селища Миколаївка, фактично на лінії розмежування. Також відбувається чергова ротація і накопичення регулярних сил РФ неподалік лінії розмежування – зокрема, в Луганську (військові бази на територіях трикотажної фабрики “Лутрі” і ТОВ “Лаа-Транс” – “Транспеле”). Інформацію про це вже підтвердили в ОБСЄ. Активізував ворог і перекидання – здебільшого ґрунтовими дорогами – важкої техніки з території РФ до окупованих районів Луганської і Донецької областей. У тимчасово окупованих районах Луганщини (зокрема, поблизу Алчевська та у так званих “лутугинських таборах” регулярно відбуваються батальйонно-тактичні навчання бойовиків. У тому числі, і із використанням важкої техніки, яка, згідно з мінськими домовленостями, мала бути відведена глибоко в тил.
“Отже, цілком очевидно, що бойовики використовують перемир’я для передислокації й накопичення додаткових сил та матеріальних ресурсів поблизу лінії фронту. А українська сторона реагує на це мляво”, – робить висновок Дмитро Снєгирьов. Вже зараз у цьому районі виникла нова “сіра зона”, в якій опинилися приблизно 40 приватних будинків, куди не можуть виїжджати ні українська “швидка”, ні правоохоронці. Адже немає гарантій безпеки і недоторканості людей. А все через те, що після останніх домовленостей українські позиції перенесли на 800 метрів у тил, тоді як бойовики залишилися фактично на “старому місці”.
“Існує ризик створення ворогом плацдарму з подальшим захопленням Станиці Луганської. Далі – російські війська отримають можливість зайти в тил нашому угрупуванню у Щасті, відрізавши його від основних комунікацій, тобто, створити “котел”. І наше командування не може цього не розуміти. За таких обставин позиція України і справді дивує”, – наголошує Снєгирьов.
Також він нагадує про інформацію від ОБСЄ щодо руху потягів з російської “глибинки” до українських кордонів. Йдеться і про ешелони з пально-мастильними матеріалами, і про бронетехніку. Отож, очевидно, що Росія не відмовляється від загарбницьких планів і вже найближчим часом можна очікувати загострення ситуації.
Щоправда, наразі російських військ, які сконцентровані поблизу наших кордонів, недостатньо для масштабного наступу, – заспокоює військовий експерт Олег Жданов. У прикордонних областях РФ, в Білорусі, анексованому Криму та у Придністров’ї, за його даними, перебувають 80-83 тисяч військовослужбовців. До того ж, далеко не всі підрозділи укомплектовані сучасним озброєнням. "Вони знімають зі складів, з тривалого зберігання, стару техніку. Наприклад, Т-12 – це гармата 1970-х років. Танкам Т-62 (ледь не) по 60 років. Аби привести це озброєння у бойовий стан, потрібен щонайменше капітальний ремонт”, – зазначає експерт. Також, за оцінками Олега Жданова, РФ, як і Україна, нині потерпає від проблеми недоукомплектованості бойових частин.
Матеріальні, фінансові і кадрові загрози та виклики для ЗСУ
Михайло Жирохов також нагадує, що на тлі розмов про реорганізацію "Укроборонпрому" нині фактично зупинено закупівлю критично важливих для армії техніки та озброєння. “Бронетранспортери БТР-4 не купують, бо "сталь не тієї системи", а БТР-3ДА – "дуже дорогі", – наводить приклади експерт. При цьому, хоча публічно про обмеження асигнувань на оборону ніхто не говорить (як-не-як, а йдеться про одну з головних захищених статей бюджету), чимало фактів нібито можуть свідчити про такий стан речей”, – пише Жирохов.
Військовий експерт, генерал-лейтенант запасу Ігор Романенко із тим, що ситуація із забезпеченням Збройних сил погіршується, не згоден. Проблеми, за його оцінками, справді є. Але вони, швидше, пов’язані з десятиліттями де-факто знищення української армії, розкраданням її ресурсів, що триває навіть під час війни, ніж із якимись змінами у ставленні української влади до ворога. Тож чутки про можливу “здачу інтересів” України на Донбасі він вважає елементом ворожої пропаганди.
“Закупівля нової техніки і озброєння у рамках державного оборонного замовлення не припиняється, – стверджує експерт, – єдине, що обмеженість фінансів змушує більш ретельно визначати пріоритети. Бо ж головне завдання – не накупити якомога більше техніки, “хорошої й різної”, а взяти на озброєння найсучасніші зразки, наявність яких у нашому арсеналі буде важливим елементом стримування ворога”. І у цьому зв’язку Ігор Романенко нагадує про переговори щодо збільшення обсягів придбання сучасного американського озброєння – зокрема, протитанкових ракетних комплексів Javelin.
Знайти додатковий ресурс для пришвидшення технічного оновлення наших Збройних сил можна і в рамках нинішніх бюджетних видатків на сферу безпеки та оборони. “Ми постійно проводимо тестування старої техніки, модернізуємо її, і звісно ж – розробляємо й налагоджуємо виробництво власної сучасної техніки та озброєння. І справді могли б зробити для цього набагато більше, якби упродовж 5 років війни не порушували вимог законодавства про безпеку та оборону. Згідно із законом, із 5% ВВП, які щороку передбачені для фінансування силових структур, 3% мають іти на потреби Збройних сил. Адже техніка там більш складна і дорожча порівняно із тією, що призначена для інших сил безпеки – ДСНС, поліції, Нацгвардії, СБУ... Але насправді на армію продовжують виділяти лише половину наданих на потреби нацбезпеки і оборони коштів (2,5% ВВП)”, – наголошує Ігор Романенко. А ще, за його словами, потрібно нарешті покарати бодай найодіозніших людей, котрі заробляли на корупційних схемах у війську. Це не лише збереже державні кошти від розкрадання в майбутньому, а й підвищить моральний дух солдатів та офіцерів.
“Також не варто забувати, що однією з головних проблем української армії нині є кадрове забезпечення”, – наголошує військовий експерт Олег Жданов. Він оцінює ситуацію “як катастрофічну”: ЗСУ ось-ось наблизяться до межі боєздатності. Цим він пояснює активізацію розмов про повернення масового призову на військову службу й прогнозує доволі “жорстку” осінню призовну кампанію.
“Проблема в тому, що логіка й мотивація служби в армії широкому загалу незрозуміла, – пояснює заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєнь Михайло Самусь, – і лише “косметичні” зміни не допоможуть. Як на мене, необхідно повністю міняти підхід до функціонування українських Збройних сил, переводячи їх на професійні рейки. Для цього потрібно чітко розділити професійну компоненту (до 200 тисяч військовослужбовців, фахівців високого рівня, які служитимуть не менше трьох років), і мобілізаційний резерв, для формування якого треба налагодити систему проходження масової базової військової підготовки. В ідеалі, її має пройти все населення – можливо, й жінки, як в Ізраїлі”, – каже експерт. Він також пропонує мотивувати людей до проходження базової військової підготовки, надаючи їм певні пільги та преференції. У комплексі із активною роз’яснювальною роботою це має змінити ставлення суспільства до громадянського обов’язку із захисту Батьківщини. Адже до цього буде залучено максимальну кількість людей, яких готуватимуть за територіальним принципом, недалеко від дому. І при цьому не буде притаманного нинішній системі призову поділу на “чорних” та “білих” – простих громадян і “мажорів”, тих, хто “відкосив” від армії, і хто зробити цього не зумів.
Але це – справа майбутнього. “На короткому ж кроці” проблему комплектації ЗСУ, на думку експертів, можна розв’язати, втілюючи і надалі державну протекціоністську політику щодо наших захисників, підвищення рівня їх матеріального забезпечення, темпи якого мають суттєво випереджати “покращення” для працівників інших галузей. І, звісно ж, дуже важливо, щоб влада не ухвалювала суперечливих рішень, які б змушували суспільство, у тому числі й військових, навіть підозрювати, що хтось готується “здати їхні інтереси”. Якими б “високими” цілями ці рішення потім не пояснювали.
Владислав Обух, Київ
