Шлях України до НАТО залишається незмінним
В рамках першого свого офіційного візиту до Брюсселя новообраний президент України Володимир Зеленський запевнив у незмінності Євроатлантичного курсу України. І отримав підтримку партнерів, які вкотре підтвердили намір сприяти Україні на цьому шляху. Хоча, враховуючи багаторічну офіційну взаємну приязнь, дещо незрозумілою видається відсутність якихось більш чітких сигналів з їхнього боку. Укрінформ аналізує, чи відкрились для України нові перспективи внаслідок зустрічей в Брюсселі та наскільки далеко наша країна залишається сьогодні від повноцінного членства в альянсі.
Як Володимир Зеленський “знайомився” з керівництвом НАТО
Одними з головних подій “брюссельських оглядин” Володимира Зеленського стали його участь у засіданні комісії Україна-НАТО та спільна прес-конференція разом з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом. Враховуючи неоднозначну передвиборчу риторику Зеленського щодо проблеми війни з Росією та курсу на інтеграцію в НАТО, як в Україні, так і за кордоном з’явились певні побоювання на рахунок майбутнього зовнішньополітичного курсу нашої країни. На щастя, оголошена перед усім світом в Брюсселі позиція нового президента України розвіює ці побоювання. Зокрема, Володимир Зеленський заявив: “Стратегічний курс України для того, щоб отримати повноцінне членство в НАТО, що записано в Конституції України, залишається незмінним, це пріоритет нашої зовнішньої політики”. Крім того, президент підкреслив, що ключовим напрямком безпекової політики є саме реформи, посилення та розвиток власних безпекових можливостей, аж до повноцінної інтеграції з НАТО, а не переговори з Росією “будь-якої ціною”.
Втім, якщо з трибуни в Брюсселі Зеленський впевнено розповідає про інтеграцію з НАТО, то в ефірі “Плюсів” повторює виборчі тези про референдум щодо вступу в Північноатлантичний Альянс: “Я казав, що ми інформаційно повинні розповісти кожному українцю, що таке НАТО, що це не так страшно. І коли всі українці будуть готові, ми обов'язково винесемо це питання на референдум, і Україна обов'язково буде в НАТО”. Президент України вперто ігнорує те, що в НАТО не вимагають проведення референдуму від своїх потенційних членів, такого положення немає в жодному програмному документі Альянсу, а просвітницька робота “Що таке НАТО”, зазвичай, проводиться зусиллями органів влади та громадських організацій протягом лічених місяців, і тому таких серйозних (а як у випадку з Брексітом, і взагалі провальних) загальнонаціональних акцій, як референдум, не потребує.
Заяви про подібні процедури в процесі інтеграції України в НАТО, що насправді не обґрунтовані вимогами альянсу, на наш погляд, спричинені певними електоральними та внутрішньополітичними інтересами чинного президента. Найперша ціль — зберегти свій електорат. Вочевидь, коли Володимир Зеленський протягом всієї президентської кампанії розповідав про необхідність референдумів з приводу і без, то в переддень парламентських виборів настільки різко міняти риторику — погане рішення. Але, на жаль, це не єдина і далеко не головна проблема на євроатлантичному шляху нашої держави. Адже, розповідаючи про співпрацю, представники альянсу поки що уникають говорити про повноцінне членство України.
Жодних “статутних” обмежень на шляху України до НАТО немає
Вже доволі тривалий час в Україні поширюється міф, начебто статут НАТО забороняє приймати до альянсу країни, в який є неврегульовані територіальні суперечки. І начебто Росія, анексувавши Крим і розпочавши війну на Донбасі, заблокувала нашій країні дорогу до Північноатлантичного альянсу. Як раніше заблокувала її шляхом “локальних конфліктів” Молдові та Грузії.
Корені цього міфу витікають з неправильного трактування та перекладу рішень Вашингтонського саміту НАТО 1999 року, коли після доволі проблемного вступу до Альянсу Польщі, Чехії та Угорщини було розроблено двоступеневий механізм прийому нових членів. Саме тоді вперше з’явився такий документ як “План дій щодо членства у НАТО” (ПДЧ). В документах тих років існує формулювання, що претендентам було б БАЖАНО врегулювати мирним шляхом існуючі конфлікти та територіальні претензії. Тобто обов’язкових вимог щодо цього немає. Зрештою, в історії НАТО є кілька випадків, коли до альянсу інтегрували країни з територіальними конфліктами, і навіть прикладами “гарячого” протистояння між самим членами альянсу, як у випадку Туреччини та Греції.
Висування вимог до конкретного кандидата в НАТО — це суто політична воля з обох сторін, і в кожному окремому випадку увесь процес відбувається індивідуально. Зокрема, коли з’явилася політична воля у керівників Чорногорії, то вступ цієї балканської країни в НАТО відбувся, за українськими мірками, просто “блискавично”. Сьогодні так само швидко йдуть процеси інтеграції Північної Македонії, і це після завершення її багаторічного протистояння з Грецією навколо проблеми власної назви. І той факт, що сьогодні керівники Альянсу не пропонують Україні ПДЧ або прямого вступу, продиктований не якимись формалізованими вимогами, а саме політичними обставинами - значно більшою мірою, станом української політики, безпеки та економіки.
Чорноморський вектор — найкраще свідчення реального курсу НАТО щодо України
З моменту початку українсько-російського конфлікту Альянс був доволі послідовними у підтримці України. Важливим є те, що підтримка не обмежилась політичними діями. Тренування наших військових, залучення України до масштабних військових навчань, підтримка реформ силових структур та пряма фінансова підтримка обороноздатності нашої країни, все свідчить про наміри Північноатлантичного альянсу будувати відносини з Україною “всерйоз і надовго”. Причому найважливішим моментом є те, що на окремих фронтах Україна та НАТО виступають де-факто як прямі військові союзники. В першу чергу — в Чорному морі.
Укрінформ вже писав про те, наскільки важливою для нашої безпеки є присутність НАТО в Чорному морі. Адже наразі технічні можливості нашого флоту та протикорабельних засобів далекі від того, аби ефективно протидіяти діям Росії на морі. І події 2018 року в Керченській протоці продемонстрували, що Кремль готовий на повну скористатися нашою слабкістю та будь-якої миті розв'язати масштабну військову агресію в Азовському та Чорному морях. Але НАТО тоді фактично “прикрили” нас на Чорному морі, різко наростивши там свою військову присутність.
І заяви генсека НАТО Єнса Столтенберга під час зустрічі із Зеленським демонструють, що “морський” вектор підтримки України залишається дуже актуальним для НАТО. Зокрема, Альянс продовжуватиме нарощувати військову присутність в акваторії Чорного моря, що створює дуже серйозні проблеми для агресивних дій російського флоту. Також буде розширена підтримка України у розбудові берегової інфраструктури та тренуванні наших морських сил.
Нещодавнє оголошення про спрощені умови базування кораблів НАТО в грузинських портах теж є дуже хорошою новиною для України. Поки наші програми розвитку морських озброєнь дадуть результат, має пройти ще тривалий час — тобто на сьогодні ми критично залежні від готовності НАТО закрити “чорноморський фронт”.
Зрештою, для справжньої безпеки України важливі не формальні договори, плани щодо членства і т.д., а реальні заходи. Навіть найкращі договори без прямих дій залишають лише текстом на папері. З боку НАТО та України такі діє є. При тому, що на шляху України до НАТО немає якихось непереборних перешкод чи законодавчих обмежень — лише питання практичного характеру, які просто слід вирішити з часом. Головне, щоб в українського чи західного керівництва не зникла мотивація та політична воля це робити
Вячеслав Масний, Київ
