Коли журналістам треба забувати, що вони журналісти

Коли журналістам треба забувати, що вони журналісти

Укрінформ
Дещо про емоції, які у 2018 році пробивали нашу професійну “броню” відстороненості від потоку новин

Журналісти теж люди і ніщо людське нам не чуже. І тому замість того, щоб традиційно підбивати усілякі підсумки, хочеться розповісти про ті речі, які в нашій професії зазвичай глибоко приховані від стороннього ока – про наші «непрофесійні» емоції.

У роботі з інформаційним потоком, стикаючись, подеколи із трагічними подіями і, скажемо так, різними людськими вчинками, ми, журналісти, маємо залишатися спокійними та холоднокровними, як ті лікарі, що вміють не звертати уваги на біль пацієнтів. З роками нас починає віддаляти від абсолютно виправданих емоцій, така собі ніби спеціальна придумана для цього «броня». Але трапляється так, що інколи, в особливих випадках – і її пробиває! Повірте, навколо найбільш вражаючих в нашому житті “трапунків” в редакціях вирують ще ті пристрасті!

Трохи відкрию цю кухню... От вам (у довільній послідовності) три основні такі «інформприводи» з 2018 року, який минає.

  • 29 травня. Наша редакція оперативної аналітики надвечір “домальовує” в своїх матеріалах картину дня, як в цей момент український сегмент Facebook підриває новина – в Києві нагло вбито російського журналіста Аркадія Бабченка, популярного блогера, відомого своєю проукраїнською позицією. Правоохоронні органи підтверджують... Ех, один з небагатьох росіян, які не лише об’єктивно писали про Україну і про Майдан, а й самі були його учасниками. Відкладаємо все, збираючи докупи усю інформацію, що надходить з різних джерел. Знову демонстративне політичне вбивство, і де – в столиці… Знову наше горе і наша ганьба...

Відчай і злість. Спустошеність. В ту хвилину мозок не хотів усвідомлювати, палець механічно клацав по комп’ютерній мишці: тиць! – відкрилося посилання, тиць! – відкрилося.., тиць!... Звичайна київська «панелька», на підлозі кров, дружина в шоці, фоторобот, перехват, Нацполіція повідомляє, МЗС РФ, Радбез ООН, Держдеп... Повідомлень – дев’ятий вал!

…Десь опівдні наступного дня наш молодий колега Мирослав Ліскович, хлопчина досить врівноважений, раптом заволав із сусідньої кімнати не своїм голосом: “Бабченко живий!!! Дивіться, дивіться!! Прес-конференція СБУ! Вони тут кажуть... та ось же він, Аркадій!!”. Ніколи не забуду того моменту, як ми всі схопилися зі своїх робочих місць і прикипіли до монітора Мирослава, де в прямому ефірі керівники СБУ та Генпрокуратури розповідали про «інсценування століття», для України, принаймні.

Німа сцена і радісний екстаз. Емоційне цунамі пробило тоді навіть нашу професійну журналістську стіну відстороненості. Я тоді вперше в своєму фейсбуці скористалася нецензурним словом, щоб коротко описати свої радісні емоції, отримавши купу “лайків”...

Нехай потім мало не кожен свідомий громадянин висловився з приводу цієї спецоперації, розклавши її вздовж та впоперек, але факт залишається фактом – ми всі, українці, були шоковані в найкращому сенсі цього слова. Обличчя нашого колеги, який першим із нас дізнався новину про “воскресіння” Бабченка, варто було увічнювати в полотнах. Ми, українці пережили, по суті, воскресіння на власних очах хорошої людини, яку вже встигли в своїх думках поховати. І той емоційний вибух, що супроводжував цю фантастичну подію, і з пам’яттю про тисячі тих, хто не воскресне, ще раз показав, якої глибокої рани зазнало наше суспільство в сучасній історії.

  •  А ще у 2018-му був Томос. Слово, що його більшість із нас почули лише цього року після історичного синоду Вселенського патріархату на Фанарі – районі великого Стамбулу (Константинополя), про який більшість з нас теж нічого не знали. Інформаційний серіал “Автокефалія для “чайників” в Укрінформі вела і продовжує вести наша заслужена колега Лана Самохвалова (православна вірянка, в миру Ярослава Міщенко). Завдяки її публікаціям українцям відкрилися очі на нашу так давно вкрадену і сфальсифіковану духовну історію. Томос – це пропала рівно 333 роки тому “грамота” рідної Української церкви! І покоління українців, при якому її здобуто, вже ввійшло в історію!

Шановні, ви взагалі усвідомлюєте велич моменту?! Мені, аж щемко від одної думки, що колись пра-пра-правнуки Лани будуть читати в підручниках з історії про те, як їхня пра-пра-прабабуся чекала під дверима древньої резиденції на звістку, на слово від старенького патріарха Варфоломія про кінець чужого церковного панування в Україні.

  • 24 серпня 2018 року. На параді на честь 27-річчя Незалежності України та 100-річчя відродження Української державності, приймаючий парад міністр оборони звертається до підрозділів, вишикуваних вздовж святкового Хрещатика: «Слава Україні!», а у відповідь у синє небо над Майданом щоразу зринає могутнє “Героям слава!” Зведені батальйони родів військ, ветеранів АТО, військових вишів, екіпажів бойових машин, нарешті, вперше в нашій історії міністру відповідають дівчата-військові… Привітання усіх борців за Незалежність вперше пролунало як офіційне гасло, прийняте в Україні і в її війську на законодавчому рівні. Гасло патріотів, тих, хто не дав згинути Україні, прості слова, які врешті-решт фантастично змінили український світ, вони – як той пісочний годинник! Ми всі разом уже перевернули його, починаючи новий відлік часу для України. Дай Боже, щоб натхненного для нас і щасливого для наших потомків.

Оксана Поліщук. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-