Про інтерв’ю двох «геїв», «синьошкіру паспортину» і 123-метровий шпиль у Солсбері

Про інтерв’ю двох «геїв», «синьошкіру паспортину» і 123-метровий шпиль у Солсбері

Аналітика
1474
Ukrinform
Війна триватиме скільки треба для перемоги. Це програвати треба швидко, щоб не шкода було, а вигравати можна й довго, скільки треба

Тут дехто дозволяє собі посміюватися поблажливо з інтерв’ю «Петрова» і «Бошарова» цілком реальній, тобто без лапок, мадам Симонян. Мовляв, та хто ж їм повірить, новоявленій «гей-парочці» з російської СЗР! Але, шановні, Москва і не розраховувала, щоби ви їй повірили, їй такого не треба. Це вона так з вас знущається: мовляв, що ви мені, імпотенти, зробите, а от я – вам, що захочу, те і зроблю. Бо у мене є Бомба, і цим все сказане.

Велика Бомба залишається важелем світової політики №1. Вся друга половина ХХ століття пройшла під знаком Бомби. ХХI століття потроху підходить до своєї чверті, а Вона, ядерна, всепроникна, гіперпотужна і безжальна, попри всі прогнози глобалізації, залишається при своїй ролі. Навряд чи й отці суперзброї, «вундерваффе» - всесвітньовідомі вчені – бачили наперед такий довготривалий ефект. Ні, вони майже одразу після загибелі Хіросіми і Нагасакі спохопилися, писали до урядів, протестували, але було уже запізно.

Як тут не згадати про горезвісний Будапештський меморандум? Експерти кажуть, мовляв, в України не було шансів і можливостей – геополітичних, матеріальних, технологічних - зберегти за собою ядерну зброю. Мабуть, це так і є. Але ж і віддавати ядерну зброю, настільки потужний інструмент захисту своїх інтересів в впливу, не можна було так швидко і за цей ганебний папірець. У тому, мабуть, й проявилася тоді незрілість і брак досвіду новонародженої реальної української дипломатії. Торгуватись треба було, тягнути час, погоджуватись – і відступати, відступати – і висувати умови… Нам погрожували? Нічого, потерпіли б. От Північна Корея, подивіться, останній комуністичний концтабір у світі, але як майстерно відстоює Пхеньян власні інтереси, лякаючи сильних світу цього все тією ж Бомбою і Ракетою до неї.

На жаль, справедливість і право так і не стали досі визначальними факторами в міжнародній політиці. Не те, що про тебе думають, а те, чого в тобі бояться – це і є базовий фактор у ставленні до тебе.

«…На польский -

              глядят,

                     как в афишу коза.

На польский -

             выпяливают глаза

в тугой

       полицейской слоновости -

откуда, мол,

            и что это за

географические новости?»

Це написані в 1929 році «Стихи о советском паспорте» Владіміра Маяковского. Для тих, хто не вчився в радянській школі, або забув, нагадаю – там про паспортний контроль в якомусь, здається, італійському порту. «Глазами доброго дядю выев, не переставая кланяться, берут как будто берут чаевые паспорт американца»… «Не повернув головы кочан, и чувств никаких не изведав, берут, не сморгнув, паспорта датчан и всяких прочих шведов». А незалежній Польщі на той момент було 11 років, і за те, щоб перестати бути «географической новостью», їй довелось ще платити – багато, трагічно і довго – бути розірваною двома фашистськими режимами у 1939-му, майже півстоліття жити у «таборі», нехай і не «концентраційному», але «соціалістичному».

А в 1994 році, коли готувався і підписувався Будапештський меморандум, «географической новостью» була незалежна Україна. І ставлення до її інтересів було – відповідне. Нині уже нема сенсу ворушити те старе. Нині уже так питання треба ставити: чи може українець виймати «из широких штанин дубликатом бесценного груза» свій «синьошкірий» паспорт? Мені здається, що хоча такий момент ще й не настав, але ми далеко вже зайшли на шляху до нього. Чи вистачає уже нашої плати за це – двома Майданами, жертвами Небесної сотні, відтятим Кримом, зруйнованим Донбасом, десятками тисяч загиблих і покалічених, мільйонами знедолених? Ми переконані – цього вистачило, нас бачать, здається, намагаються враховувати наші інтереси. Втім, ворог так не думає. І значить, війна триватиме скільки треба для перемоги. І нема чого з цього приводу рюмсати! Це програвати війну треба швидко, щоб не так шкода було, а вигравати можна й довго, скільки треба.

Отакі думки - від того інтерв’ю, даного двома московськими блазнями, 123-метровий шпиль собору в Солсбері їм відомо куди!

Сергій Тихий. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>