Україна програла Росії в СОТ: головне в тому, як до цього ставитися
Україна програла Росії вже дві суперечки в рамках Світової організації торгівлі. Якщо зовсім коротко, то перша справа – скарга Росії на мито на російську аміачну селітру, друга – скарга України на обмеження Росією експорту українського залізничного обладнання. На черзі – розгляд третьої справи про обмеження Росією транзиту українських товарів до третіх країн та четвертої – про оскарження Росією санкцій України, накладених з політичних причин (тобто, у відповідь на агресію).
Про причини і обставини наших двох поразок і реальну загрозу третьої та четвертої детальніше можна прочитати тут. За інформацією «Європейської правди», особливо для нас неприємним і, головне, абсолютно несподіваним виявилося те, що наш головний політичний союзник і головна надія у протистоянні з Росією – США – через доволі конкретні власні інтереси, став на бік Росії у надважливій для нас суперечці щодо українського транзиту.
Загалом, вся ця тема не стала для наших ЗМІ топовою. Можливо, через те, що неприємна, можливо, через те, що українського обивателя, навіть дуже патріотично налаштованого, практично не цікавлять усі ці суперечки з Росією у міжнародних судах. Патріоти хочуть конкретних і зрозумілих для них перемог у війні, а новини про суди з росіянами такого не дають. Навіть, здавалося б, така очевидна перемога, як присуд Стокгольмського арбітражу “Газпрому” сплатити “Нафтогазу” два з половиною мільярди доларів, досі не реалізований – гроші ми не отримали, і не зрозуміло, чи взагалі колись отримаємо.
Однак, зрештою, справа не в посиленій увазі ЗМІ до тих чи інших моментів наших стосунків з Росією, а в тому, як нам правильно оцінювати ці моменти. Зокрема, оця наша поразка у СОТ – наскільки вона для України згубна?
Якщо поставимо питання так: невже і справді хтось у нас нагорі серйозно розраховує, що перемогу у війні з Росією (тобто, повернення Криму і Донбасу) нам присудить якийсь міжнародний суд? – то відповідь очевидна: ні, не розраховує, а отже і наші поразки, і наші перемоги в судах мають практично однакові наслідки (Крим і Донбас залишаються окупованими). Навіть більше: так само не розраховувати вже доводиться і на антиросійські економічні та політичні санкції.
Але одразу ж лунає інше питання: то що, нічого не робити, взагалі не подавати на Росію до суду? І знову відповідь очевидна: треба робити, можна і треба подавати до суду, але ще потрібніше спочатку визначитися з пріоритетами.
Є Україна, є Росія, є агресія Росії, є окупована, відторгнена від України територія. А отже має бути політика України щодо Росії. Ця політика обов’язково включатиме найширший спектр дій. Але пріоритетом №1 мусить бути щось одне, інакше неможливо концентрувати ресурси і зусилля, без чого неможлива перемога в принципі. І в цьому топі аж ніяк не може бути практика апеляції до міжнародних судів. Просто тому, повторимо, що не існує такого суду, який може повернути нам Крим і Донбас.
Загалом, діяти проти Росії за принципом “робити хоч щось” абсолютно безперспективно. А також дуже і дуже небезпечно. Небезпека у тому, що ми ризикуємо втратити розуміння, що у цій справі для нас є головним, стратегічним, а що другорядним. Різниця в тому, що у другорядному можна й програвати, це не смертельно, а в головному – програвати категорично не можна!
Якщо правові суперечки з Росією – другорядне, то що має бути головним?
За простим методом виключення головним може і має бути сила, яка здатна переламати іншу силу – російську. Це так просто і очевидно, але водночас і надзвичайно складно, бо нема ясності, як нам такої сили набути і в чому вона полягає. Ні, теоретично все зрозуміло, і серед найвищих українських керманичів лунало не раз: створюємо ефективну й розвинуту економіку, яка дасть нам надійних (бо зацікавлені у співпраці з українською економікою) союзників, міцну армію і зробить Україну економічною і політичною альтернативою Росії. Тоді наш тиск на Росію, наша сила дадуть перемогу. От тільки на практиці за чотири з лишком роки після початку російської агресії наші успіхи у створенні такої економіки, м’яко кажучи, неочевидні.
І поки вони не стануть очевидними, будь-які дії України на другорядних напрямках, як-от скарги на Росію у міжнародні інстанції, незалежно від успіхів чи неуспіхів цих дій, ні на крок не наближатимуть нас до головної мети – звільнення української землі від російських загарбників.
Юрій Сандул. Київ
