LB: П'ятий елемент української автокефалії
Напевно, нікому влітку 2018 року не треба пояснювати, що таке Томос. Слово-мем, про яке ще кілька років тому пересічний обиватель не мав жодного уявлення. Історичний акт, який дає Україні та її православним віруючим законне канонічне право піти з задушливих обіймів Москви.
І чим ближча дата отримання Томосу, тим епічніша боротьба за нього (або, радше, проти), повідомляє Lb.ua. Ще рік тому ми могли собі дозволити уповільнені зіткнення з цього приводу, зрідка покусуючи один одного і погрожуючи пальцем. Сьогодні, коли вже називаються конкретні місяці, або й дати офіційного проголошення Томосу Вселенським патріархатом, партія перейшла в ендшпіль і сторони облишли приховувати свої стратегії.
Вселенська патріархія (вона ж Константинополь, вона ж Фанар), яка тривалий час не дозволяла собі жодних різких висловлювань з українського питання, нині порадувала всіх зацікавлених осіб просто феєрверком заяв. Сторонньому спостерігачеві може здатися, що Константинополь прорвало раптово, але це не так.
Грунт для оформлення конфлікту між Москвою і Константинополем готувалася давно і вельми старанно. І Константинополь в даному випадку лише реагував на неймовірну до непристойності канонічну безпардонність Москви. Причому треба віддати належне терпінню Фанару та довірі українців. З квітня 2018 року події схлопнулись і тепер нам випав історичний шанс спостерігати досить швидку розв'язку історії, якій уже – так, так! – не одна сотня років.
Україна, будучи формально світською державою, належить до так званих «православних країн» (де при досить високому рівні релігійності переважна більшість віруючих вважає себе православними). Однак, судячи зі щорічного звіту соціологів, цей рівень давно набув спадного значення і незабаром може пірнути в круте піке. Здається, ще кілька десятків років - і православ'я виявиться маргінальної релігією.
Не в останню чергу за такий тренд можна подякувати УПЦ в юрисдикції Московського патріархату, яка під «рятівною місією Церкви» бачить насадження ригоризму, фундаменталізму, а часом і відвертого мракобісся, до того ж проповідуючи ізоляціонізм як єдиний шанс для збереження «істинної віри». Що, погодьтеся, в XXI столітті виглядає жалюгідно і смішно.
І ось, здається, нарешті в одну точку зійшлися всі п'ять елементів, за допомогою яких можна врятувати українське православ'я від стрімкої маргіналізації і згасання – політичний, адміністративний, канонічний, соціологічний і вольовий.
Ключовим елементом і сполучною ланкою тут є вольовий фактор, фактор усвідомлення необхідності змін. І Константинополь показав, що він готовий до революції, враховуючи всі ризики і побічні ефекти. Найбільшої критики з боку Москви зазнає канонічне право Константинополя втрутитися в проблему врегулювання українського поділу. У Російській церкві панує теорія, що автокефалія – це канонічна і вольова прерогатива Церкви-Матері (якою вона вважає себе щодо України).
Однак, як показують дискусії не тільки щодо Україні, а й про Македонію, ті чи інші церковні області сьогодні можуть перебувати у канонічному підпорядкуванні зовсім не тієї Помісної Церкви, яка їх колись історично створювала. У цьому глибинний конфлікт з даного питання між Москвою і Константинополем.
Тому Москва з часом ввела в обіг поняття «киріархальної Церкви», чиє право давати або не давати автокефалію грунтується виключно на поточному статусі підпорядкованої галузі, яка претендує на церковну незалежність. Відповідно, Україна нібито є «канонічною територією» РПЦ на підставі акта про передачу Київської митрополії від Константинополя Московської патріархії в 1686 році.
При цьому ігноруються обставини цієї передачі – неканонічні обставини, якими Константинопольського патріарха примусили до передачі, покарання у вигляді відставки самого патріарха через нетривалий час саме за цю передачу, грубе недотримання умов тимчасового управління Київською митрополією та ін.
З точки зору РПЦ, якщо за 300 років Константинополь жодного разу не заперечив приналежність Києва Москві, термін позовної давності минув і претензії більше не приймаються. Однак це не так.
Вселенський патріарх Варфоломій 1 липня заявляє: «Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати території України кому-небудь, крім права хіротонії Київського митрополита в Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі і при безумовній згадці Вселенського Патріарха».
Іншими словами, ніякої поступки на віки вічні не було, була просто оренда тимчасового керуючого. Що стосується мема «Фанар ніколи не оскаржував Київ», то далі, в цій же заяві, патріарх Варфоломій нагадує про таке оскарження, яке сталося у 1924 році при даруванні Томосу Польської церкви: «Наш Престол не визнав відділення Київської Митрополії й залежних від неї православних Церков Литви і Польщі та їх приєднання до Московської Церкви, що було здійснено проти канонів і не були дотримані права Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу».
Не встигли в РПЦ і УПЦ отямитися від цієї різкості, як вустами митрополита Прусського Елпідофора, члена Священного Синоду Вселенського патріархату, була висловлена ще більш крамольна думка: Церква-Мати – це та Церква, яка народила якусь церковну область, а не та, на площі якої область сьогодні має прописку.
Спочатку владика Елпідофор заявив промосковському журналісту грецького походження Афанасію Авгеріносу, що «надання автокефалії помісної Церкви ось уже майже 1350 років підлягає виключної юрисдикції та компетенції Вселенського Патріарха і Священного Синоду Константинопольської Церкви».
При цьому дії Москви із зцілення українського розколу фактично описані як непереконливі. При цьому автокефалія для України була названа «найкращим і найбільш канонічним рішенням в даний момент, тому що тільки це зможе послужити єднання православного народу України».
Інтерв'ю у формі переказу з кількома цитатами в лапках було опубліковане на російському православному сайті «Правмир», проте форма його подачі змусила українських журналістів засумніватися в коректності викладення думки грецького митрополита.
Агентство «Укрінформ» замовило переклад з грецької мови повного тексту інтерв'ю і там виявилося достатньо сенсацій, які «Правмир» свідомо приховав від публіки. Серед них – ключова канонічна установка про те, що «Московська церква є дочкою української церкви, яка - українська церква - є дочкою Вселенського Патріархату».
Ці ж тези владика Елпідофор повторив на виступі в АПІ (Афінському інформаційному агентстві), що свідчить про послідовність і обдуманість позиції.
А тепер повернемося до Томосу 1924 року, наданого Константинополем Польській церкві. Саме він проклав шлях українській автокефалії (і саме він є для самих поляків гарантією їх власної незалежності). Мало хто знає, що перед цим, у 1921 році поляки зверталися з проханням про автокефалію до Москві – за тією ж самою схемою, як це було з українцями в 1991 р. на Помісному соборі. Мовляв, ми тепер незалежна держава, дуже потребуємо автокефалії.
Історія зберегла відповідь патріарха Московського Тихона: «Священні канони нашої Церкви передбачають автокефалію для самостійних народів. Якби польський народ, який нещодавно отримав суверенність, був православний і просив би автокефалію для себе, Ми б йому не відмовили, але давати автокефалію для різноплемінних православних, які проживають в межах польської держави на становищі національних і релігійних меншин — нам не дозволяють ні здоровий глузд, ні священні канони. Що можливо, то ми вже дали православним у Польщі — широку помісно-церковну автономію». Тоді Польська церква звернулася до Константинополя – і влучила в точку.
Однак у 1948 році радянська влада змусила поляків нівелювати цей Томос і «переотримати» свою автокефалію від РПЦ. Але в загальноправославному Диптиху вони значаться як автокефалії саме на підставі Томосу константинопольського, а не московського. Таким чином, РПЦ намагалася знищити будь-які канонічні наслідки Томосу 1924 року.
І тепер Москва чудово розуміє: надавши Україні автокефалію, Константинополь активує і польський Томос, що дозволить йому вивести з орбіти Кремля і Польську церкву. Тож у певному сенсі набуття Україною автокефалії може проходити під гаслом «Za naszą i waszą wolność», одночасно відкриваючи шлях до автокефалії для інших церковних областей, які історично належать до Київської митрополії. Чи визріють там для цього всі необхідні умови – питання майбутнього.
Не особливо розраховуючи на канони, РПЦ тривалий час вибудовувала пул своїх доброзичливців у Помісних церквах за допомогою, хоч як це банально звучить, фінансових вливань «на підтримку знедолених» або «на відновлення зруйнованих храмів». І регулярні урочисті панегірики з вдячністю РПЦ від глав різних Церков на вручення їм солідних грошових премій в Москві приводили до безвихідної думки, що православ'я і корупція – близнюки-брати.
Не будемо лицемірити: про лояльність церковних ієрархів до російських грошей ходить багато історій. Можна було робити ставки: зруйнують російські гроші «еллінський світ»? І ось днями з Греції прийшла сенсаційна новина: висилають з країни двох російських дипломатів і роблять останнє китайське попередження ІППТ (Імператорське православне палестинське товариство), які брали участь у спробі підкупу православних ієрархів Елладської церкви і монахів з Афону з метою лобіювання інтересів Росії.
Грецька влада теж відкинула вдаваний сором і виявила волю. Це серйозний сигнал і всім іншим «нужденним» у фінансовій допомозі Росії по церковній лінії. Гроші пахнуть, і дуже далеко. Часи недоторканних офшорів проходять.
Чим відповість РПЦ на всі ці виклики, які нагадують класичне «гіпс знімають, клієнт виїжджає»? У Російській церкві зовсім не вміють працювати з кризами. Афон, наприклад, можна терміново імпортозамінити Валаамом («ще поплачуть без наших грошей!»). А Україну можна спробувати втягнути в кровопролитне протистояння.
За задумом росіян, помста має принести якомога більше страждань і руйнувань «колишнім і невдячним». Хочеться вірити, що в української влади, яка дала надію на Томос, достатньо волі (про засоби навіть немає мови!) не допустити релігійну війну. Тим більше що, приміром, за прогнозом навіть протодиякона РПЦ Андрія Кураєва автокефальна українська церква швидко стане церквою більшості. Тож сподіваймося на щасливе завершення «битви за Томос».
Тетяна Деркач, релігійний публіцист для Lb.ua
