Розірвання «Договору про дружбу» з Росією? Та він і так уже не діє!
Почну з дещо іншого. 18 березня російська сторона у своєму посольстві в Києві, а також генеральних консульствах у Львові, Одесі та Харкові відкриває дільниці на виборах президента РФ. У зв`язку з цим деякі українські патріотичні громадські організації заявляють про пікетування цих установ з метою перешкоджання голосуванню. Своєю чергою МЗС РФ вимагає від України гарантувати безпеку своїх установ, а МВС України повідомляє, що бере їх під посилений контроль.
Зрозуміло, що в цьому випадку Україна, тобто певні її політичні сили і громадяни, сама створила ситуацію, з якої змушена виходити з найменшими репутаційними втратами. Чому? Тому що ми не розірвали вчасно, тобто одразу після анексії Криму, дипломатичних відносин з країною-агресором. Не було б дипломатичних відносин, не було б і посольства, а отже й виборчої дільниці у ньому. Чи повинна була Україна розірвати дипломатичні відносини з Росією? Не лише повинна, а й зобов`язана. Міжнародне право передбачає підстави для цього, до яких належать не тільки збройний конфлікт, а й, зокрема, ворожа політика однієї держави щодо іншої. Нерозірвання дипломатичних відносин стало хибним сигналом з боку нашої країни світовій спільноті.
І ще одне. Розірвання дипломатичних відносин згідно з міжнародним правом не тягне за собою розірвання консульських зв’язків. Ми часто чуємо думку, що наявність дипломатичних і консульських відносин допомагає захищати права наших громадян на території РФ. Наважусь запитати: дуже допомагає? Міжнародним правом передбачено можливість підтримання відносин через треті країни. На мою думку, це було б оптимальним варіантом: коли маєш справу з таким світовим шулером як Росія, краще діяти в присутності свідків.
Ще 20 березня 2014 року (!) автор цього тексту опублікував статтю "Як зупинити Путіна", де серед іншого було сказано таке: “Найперше, що слід було зробити одразу й необхідно реалізувати негайно, - це введення в односторонньому порядку візового режиму з РФ... Далі - вихід із СНД (за прикладом Грузії 2008 року). Підготовка переліку двосторонніх угод, із яких Україна має намір вийти...” Але, здається, в нашій країні не всі, кому б належало, розуміють одну просту річ: вихід із СНД не тягне за собою виходу з угод, укладених Україною в рамках СНД, що так турбувало і турбує опонентів припинення участі нашої країні в цьому контрольованому Росією квазіоб`єднанні, семеро учасників якого (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Узбекистан) 19 грудня 2017 року голосували в ООН проти резолюції "Ситуація з правами людини в АР Крим і м. Севастополі", а практично проти територіальної цілісності України. То чи потрібні ще якісь аргументи на користь виходу України з СНД?
Такою ж парадоксальною є й участь України в так званому "Великому договорі". Про які дружбу та співробітництво з агресором ідеться? Специфіка питання полягає в тому, що підписаний в 1997 році договір був ратифікований Україною 14 січня 1998 року строком на 10 років, пролонгований у 2008 знову на 10 років, тобто в цьому році термін дії документу сплив. Водночас пролонгація його Україною в 2018 виглядала б своєрідним "політичним божевіллям".
І коли кажуть, що, мовляв, цим договором Росія визнає кордони України, слід пам`ятати: своєю агресією РФ порушила (серед багатьох інших в рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, двосторонніх) і цей документ, чинний для неї на момент агресії. І це є доконаним фактом в тому числі для міжнародного суду. Іншим доконаним фактом є те, що світова спільнота не визнала і не визнає Крим російською територією, так само, як не визнає ОРДЛО. І з цього треба виходити.
Вихід з СНД та непродовження "Великого договору" мали б іти "в пакеті" з розірванням дипломатичних відносин з країною-агресором.
Сергій Борщевський, екс-дипломат, експерт Центру дослідження Росії
