Угорщина шантажує, а Україна стоятиме на своєму
Угорщина оголосила, що буде блокувати будь-яке зближення України з ЄС. Це – оперативна відповідь на оперативне підписання Президентом Порошенко Закону про освіту, який, на думку Будапешта, позбавляє угорську меншину в Україні права навчати дітей рідною мовою. Чи насправді це так, і що робити нам у відповідь на неприкритий угорський шантаж, замовлений у Кремлі, Укрінформ писав вже неоднаразово – тут, тут і тут. Україна не піддалася шантажу, а вчинила згідно зі своїми національними інтересами – і це правильно. Але постало питання: що тепер? Наскільки реально Угорщина збирається і здатна нашкодити Україні?
Не треба цю ситуацію розглядати у відриві від загальносвітової, загальноєвропейської. Очевидно, що пік періоду глобалізації і космополітичного лібералізму досягнуто – маятник пішов у зворотному напрямку – зростання націоналістичних рухів, орієнтація на вирішення внутрішніх проблем, консолідація титульних націй тощо. Хвиля подій так чи інакше пов’язаних саме з цим – прокотилася світом – від минулорічного референдуму про вихід Великої Британії з ЄС – через президентські вибори у США, які розкололи американське суспільство – до недільних виборів у Німеччині з третім місцем ультра-націоналістичної «Альтернативи». Угорська істерика з приводу українського закону – це подія з того ж ряду. До речі, і сам Закон України про освіту, який забезпечує конституційний статус української мови, як єдиної державної в сфері освіти - так само вписується у цю загальносвітову тенденцію: давайте спершу захистимо національне. Державну мову мають знати всі громадяни, чи можуть бути винятки? Це – однозначно риторичне запитання. Тож всі ми рухаємося в одному руслі, але рухаючись паралельно, треба вести себе пристойно – не штовхатися і не працювати ліктями. Схоже, що саме час нагадати про це нашим угорським сусідам по Європі.
Давайте пригадаємо, неадекватно, м’яко кажучи, недипломатично угорські посадовці почали висловлюватися ще тоді, коли Закон готувався і не вийшов за стіни Верховної Ради. Цим Будапешт задав певну логіку, нехай і хибну. Тобто не відреагувати на підписання Закону Президентом України вони вже не могли. І реакція ця мала йти з наростанням – в жодному разі не на тому ж рівні конфронтації, не кажучи вже про його пониження.
Схоже на те, що на рівні міжнародних організацій Будапешт досяг піку, виклав все, що тримав за пазухою. Правда, залишається ще Вишеградська група – неформальне об’єднання чотирьох центральноєвропейських країн (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина). Там голос угорців буде почутий – але діяльність групи має суто консультаційний характер. Тим більше, що нинішній неформальний лідер «четвірки» до її складу не входить, і взагалі перебуває за океаном…
У двосторонніх стосунках, звісно, ще всяке може бути – скорочення обмінів і торгівлі, обмеження консультацій, навіть, обмеження дипломатичного представництва... Але наскільки все це критично для України? Адже безвізовий режим діє з 10 червня, а з 1 вересня – у повному обсязі діє Асоціація з ЄС. На ключові для України оборонні питання вплив Угорщини відсутній взагалі.
Чи означає все це, що Україна може заспокоїтися і надалі діяти за принципом «нам своє робить»? Звісно, що ні, але це не значить, що від «нам своє…» можна відступати. Треба докласти всіх зусиль, щоби пришвидшити експертизу статті 7 Закону про освіту. Треба роз’яснювати, що недоброчесні критики закону перекручують його зміст, свідомо не звертаючи уваги на ті його положення, які однозначно свідчать: жодних протиріч з європейським законодавством щодо гарантування прав національних меншин новий український закон не містить.
А загалом, це той самий випадок, коли спокій і твердість – гарантують, якщо не перемогу, то спокій і прогрес. А якщо перемогу трактувати як відновлення нормальних стосунків з Угорщиною та угорцями, то і це буде.
Ігор Петрук, Київ
