Дипломатичний нонсенс: МЗС Угорщини шантажує Україну за закон, якого ще нема

Дипломатичний нонсенс: МЗС Угорщини шантажує Україну за закон, якого ще нема

Аналітика
8445
Ukrinform
Що робити Україні, аби із “добрим сусідом” не сваритися й сепаратизму на Закарпатті не допустити

Хоча остаточного тексту нового закону про освіту ще не існує в природі (його досі «збирають» з правок внесених під стенограму під час розгляду у ВР), вже не кажучи про те, що і Президент ще нічого не отримував і не підписав, МЗС Угорщини вже тиждень розмазує історію про утиски мовних прав закарпатських угорців. І якщо попередні заяви міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто (Див. Фото №1) звучали на рівні занепокоєння, то з позавчорашньою він перейшов усі межі. За словами прес-секретаря МЗС Угорщини Тамаша Менцера, Сійярто розпорядився, щоб угорська дипломатія перешкоджала Україні в реалізації важливих для неї справ на міжнародній арені.

Причиною до настільки відвертого шантажу стала стаття 7 українського закону, в якій йдеться про поступове збільшення обсягів викладання навчальних дисциплін державною мовою у державних школах, де навчаються представники національних меншин. У Законі «Про освіту» сказано, що починаючи з 1 вересня 2018 року дошкільну і початкову освіту діти можуть отримувати мовою нацменшини, при цьому паралельно вивчаючи державну мову. З 5-го класу діти починатимуть навчатися державною мовою, а мову національної меншини вивчати як окрему дисципліну. Якщо мова нацменшини належить до офіційних мов Європейського Союзу, то нею можливе викладання однієї або кількох дисциплін.

Відтак ще раз підкреслимо, що бурхлива реакція з боку Угорщини на закон, якого в Будапешті не бачили і не могли бачити, і який, за нашими попередніми оцінками, нічим не суперечить європейським нормам - це дипломатичний нонсенс. Адже в законі не “утискаються”, а навпаки - визнаються права представників нацменшин на навчання рідною мовою.

Зрозуміло, і російське МЗС “загавкало” слідом за угорськими наїздами. Але для чого Москва, витримавши майже театральну паузу та заручившись “дружньою” і, схоже, заздалегідь погодженою підтримкою, намагається не допустити підписання закону Президентом України? Відповідь - очевидна. Крім російсько-української війни, існують і такі обставини:

1. Російська мова не входить до списку офіційних мов ЄС, а відтак не матиме в українських школах їхніх прав;

2. Російських шкіл комунальної власності не буде взагалі;

3. Українські абітурієнти на зовнішньому незалежному оцінюванні у 2018 році вперше не здаватимуть тестів із російської мови  -  її виключили з переліку предметів ЗНО.

Але якщо до московських спроб впливати в Україні на все, що заманеться, ми вже звикли, то залишати без уваги демарш угорських дипломатів не повинні. І відповідати на подібний шантаж потрібно швидко, твердо, але максимально, на відміну від угорців, дипломатично на рівні Міністерства закордонних справ. Ситуація на Закарпатті була напруженою давно, ще з радянських часів (у Берегові, зокрема, всі годинники «відставали» на дві години, бо йшли за будапештським часом), а в останні роки - поготів. За офіційними даними, 63%, а згідно неофіційних - близько 80% випускників шкіл Закарпатської області не здатні повноцінно жити, отримувати вищу освіту та працювати в Україні, бо не можуть скласти ЗНО українською мовою. А як же його скласти, коли діти, залишаючи угорські дитсадки, не знають української, далі вони йдуть в угорські школу (таких у регіоні понад 100), де викладання теж ведеться угорською мовою, і, нарешті, вступають у ВНЗ також з угорською мовою викладання. Це - сигнал тривоги для усієї держави. Щось подібне вже було і в Криму, і на Донбасі, де переважна більшість не хотіла й чути про українську. Наслідки - розгрібаємо досі.

А що з цього приводу думають наші експерти та якою конкретно має бути реакція МЗС України на демарш угорських дипломатів?

Богдан Яременко, дипломат, голова правління фонду “Майдан Закордонних Справ”:

“Те, що не додумали освітяни, зараз мають тихо і ефективно доробити дипломати”

Що робити з Угорщиною, а також з Польщею, Румунією і Молдовою, і усіма, кому не сподобався наш закон про освіту? Я не освітянин, і не наважусь давати свої оцінки реформі освіти і новому закону. Підозрюю, що він, як і усе в нашій країні, не несе ознак вивершеності чи хоча би закінченості. Але це лише підозри.

Висловлюсь лише щодо малесенького сегментику - реакції суміжних держав.

Перш за все, усіх, хто незадоволений Україною треба попросити стати в чергу. Росія перша, далі усі інші. Можуть кинути між собою жереб, можуть за алфавітом, за розміром своєї етнічної меншини на нашій території. Це геть неважливо. Ясно, що вони спробують усі і відразу, бо при усьому хаосі і бардаку в Україні, тушка занадто велика навіть для групи гризунів. З усіма і відразу ми можемо поговорити з ними в Раді Європи або в інших спеціалізованих міжнародних установах, що розуміються на питаннях прав нацменшин. Там усі бажаючі зможуть вийняти загнаний їм Україною “ніж у спину” і в манері поважній, і без орієнтованих на внутрішнього споживача істерик та патетики, пояснити, що саме в українському законі не відповідає нормам європейських чи міжнародних конвенцій, хартій і таке інше щодо прав корінних народів і національних меншин.

Про те, що їх не влаштовує індивідуально, ми поговоримо тоді, коли з’ясуємо, чи порушила Україна своїм законом будь-що з норм європейського права. Якщо ні - то говорити на двосторонньому рівні ми будемо лише за умови ввічливого прохання, і якщо нам пообіцяють щось навзаєм. А до того спокійно готуємось відстоювати свою позицію: вивчаємо їхні аргументи і готуємо власні контраргументи.

Повертаючись, власне, до закону про освіту, відзначу, що мені імпонує запропонований в законі підхід, коли корінним народам ми гарантуємо все і коштом платників податків України, а іншим етнічним групам ми забезпечуємо достатні можливості, дозволяємо мати екстра за небюджетні кошти і допомагаємо. Це справедливо. Не думаю, що будь-хто з наших сусідів робить для українців більше. Але несподівано гостра і суголосна реакція етнічних меншин в Україні з відповідними національними державами свідчить наскільки погано і невміло Україна охороняє кордони національної освіти, і як невтішно виглядає робота з організаціями нацменшин.

Але нацменшини - це українські громадяни. І ігнорувати їх означає ігнорувати себе, а це було би великою помилкою. Тут уже Міносвіти мало би ставати у чергу поспілкуватися з відповідними організаціями. Тому прийняли закон - хай буде. Але робота на цьому, судячи з усього, зовсім не закінчилась. І те, що не додумати освітяни зараз мають тихо і ефективно доробити дипломати.

Сергій Борщевський, дипломат, експерт Центру досліджень Росії:

“Погрози і шантаж – дії неприпустимі в дипломатичній практиці”

Хочу наголосити, це заявив не якийсь угорський Жириновський, а міністр закордонних справ, тобто людина, уповноважена говорити від імені держави, і реакція української сторони на це має бути відповідною.

І тут слід звернути увагу на кілька моментів. Закон України обов’язковий на території України для громадян України незалежно від їхньої національності. Це документ для внутрішнього вжитку і не стосується двосторонніх відносин України ні з Угорщиною, ні з будь-якою іншою державою. Тому заява пана Сіярто є втручанням у внутрішні справи України. Форма, в якій це зроблено, – погрози і шантаж, – дії неприпустимі не лише в двосторонніх відносинах між дружніми державами, а й взагалі в дипломатичній практиці. Згадаймо, анексія Криму Росією відбулася після масованої артпідготовки – заяв про начебто утиск прав російськомовного населення. Ще раніше з «турботи» про права судетських німців почалася гітлерівська анексія території тодішньої Чехословаччини. Треба чітко дати зрозуміти, що слова міністра закордонних справ Угорщини ми розглядаємо саме в цьому контексті і що така позиція є особливо неприпустимою та цинічною в той час, коли Україна по суті прикриває собою Угорщину й інші країни Центральної Європи та Балтії від російської експансії.

Слід звернути увагу також на те, що заява пана Сіярто підриває основи двосторонніх відносин між нашими країнами, суперечить положенням базових двосторонніх документів, зокрема Договору між Україною та Угорською Республікою про основи добросусідства і співробітництва від 16 червня 1993 року, стаття 1 якого містить тезу про невтручання у внутрішні справи одна одної, а стаття 7 прямо говорить, що «Угорська Республіка підтримує прагнення України якомога швидше стати повноправним учасником процесу НБСЄ та інших відповідних європейських структур, а також надаватиме їй у цьому сприяння». То як у цьому контексті розуміти слова пана міністра про «перешкоджання»?

Далі слід закликати угорську сторону повернутися в правове поле двосторонніх відносин, а саме запропонувати відповідно до Угоди між Урядом України і Урядом Угорської Республіки про співробітництво в галузі культури, освіти і науки терміново скликати Спільну комісію і на її засіданні розглянути стан забезпечення прав національних меншин – угорської в Україні та української в Угорщині – в зазначених сферах. Готовий заприсягтися, що порівняння буде не на користь угорської сторони.

І ще одне. За «жанром» все це слід викласти не у формі дипломатичної ноти, яка осяде в якомусь кабінеті угорського МЗС, а у формі заяви, яку слід оприлюднити, давши вказівку посольствам і представництвам України при міжнародних організаціях офіційно її поширити. Варто було б звернутися також до керівних структур НАТО та ЄС, членом яких є Угорщина, і домогтися від них запевнень у незмінності курсу на підтримку України.

Оскільки ситуація склалася через ухвалення закону Верховною Радою, відповідну заяву має зробити наш парламент. Слід зазначити, що і Україна, і Угорщина є сторонами Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. А це дуже гнучкий документ, який передбачає, що кожна держава сама обирає собі формулу та рівень підтримки для кожної регіональної або міноритарної мови, з урахуванням її стану, в межах певних територій. Скажімо, стаття 8 Хартії передбачає можливість надання середньої освіти відповідними регіональними чи міноритарними мовами, або суттєвої частини середньої освіти, або в рамках середньої освіти викладення таких мов тощо. Імперативів тут немає, але є одна пікантна деталь. Ратифікуючи Європейську хартію, Україна взяла відповідні зобов’язання щодо тринадцяти мов, у тому числі угорської, а Угорщина – щодо шести, і української серед них немає, на що свого часу не звернули уваги наші депутати, ратифікуючи Хартію пізніше за угорських колег. Але ж фундаментальним принципом дипломатії є взаємність, і це може бути засобом впливу на угорську сторону.

Стосовно інших критиків. Росії взагалі краще було б помовчати. До війни там, і то лише на території Башкирії, вивчали українську в трьох сільських і трьох недільних школах. Приміром, як заклад додаткової освіти коштом муніципального бюджету діяла недільна школа ім. Т.Шевченка в Уфі. Не знаю, чи існують ці заклади зараз. На федеральному рівні українських навчальних закладів у Росії не було й немає.

Не обтяжила себе Росія і жодними зобов'язаннями за Європейською хартією, бо підписала, але не ратифікувала цей документ. До речі, не є стороною Хартії і Молдова. Щодо цієї країни слід додати, що українська мова там вивчалася в закладах середньої освіти у місцях компактного проживання українців у Придністров'ї, тобто на території, яка сьогодні не контролюється Кишиневом. І ще одне. Критика України пролунала з вуст не голови парламенту чи прем'єра , а з вуст пана Додона, який особисто для мене - як і для дуже багатьох його співвітчизників - попри посаду не є уособленням Республіки Молдова.

Щодо Румунії, то ця країна є стороною Європейської хартії і, на відміну від Угорщини, внесла українську до переліку мов, розвитку яких зобов'язалася сприяти, але там теж не все безхмарно. В Румунії діє закон "Про освіту" 1995 року, який декларує право на навчання рідною мовою, але водночас це право значно обмежує. Так, згідно ст. 119 закону, групи, класи, відділення або школи з навчанням мовою національної меншини можуть бути організовані лише залежно від місцевих потреб, згідно поданих заяв. Тобто організація навчання мовою національної меншини в місцях її компактного проживання не є обов'язковою. Ст. 122 та 123 в свою чергу передбачають, що навчання в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах здійснюється винятково румунською мовою, і лише за наявності можливості допускається засвоєння термінології рідною мовою.

Отже, як бачимо, все не так просто. Кожна країна в сфері освіти, в сфері застосування мов керується власними інтересами, ні на кого не озираючись. Україна повинна чинити так само.

Мирослав Ліскович, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-