Століття перемог і поразок: від села до держави

Століття перемог і поразок: від села до держави

1835
Ukrinform
Ми й досі перебуваємо у процесі революційних змін

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий місяць і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
Віктор Баранов

Початок 1917 р. запам`ятався історикам Лютневою (23-28 лютого), буржуазно-демократичною революцією в ослабленій Першою світовою війною Росії. Як писав один неординарний автор: цей рік ознаменував старт державних переворотів, революцій, масового бандитизму і громадянської війни.  До кінця року процес набув потужного національно-визвольного змісту в середовищі поневолених народів, а завершився встановленням на одній шостій частині суші комуністичного режиму, який проіснував наступні 70 років. Історія безкомпромісно винесла смертний вирок Російській імперії,  перефарбувавши її в червоний колір у надії на краще майбутнє. (Відречення 2-3 березня 1917 року від престолу не врятувало й останнього імператора. Влітку 1918 р. Миколу ІІ разом із сім`єю більшовики таємно розстріляли.)

Забігаючи наперед, у підсумку двох світових воєн можна констатувати: перша закінчилась розвалом найбільшої в світі Російської імперії, а друга – єдиної імперії радянського, комуністичного зразка.  

На Христинівщині, як і в багатьох інших місцях, звістку про те, що в Петрограді 3 березня скинули царя-самодержця і влада перейшла до його правонаступника – Тимчасового уряду Олександра Керенського, зустріли без особливих переживань, сподіваючись на розрекламований більшовиками розподіл панських земель і маєтків. Це й зрозуміло, якщо згадати, що таке тодішня армія? Це озброєні селяни, одягнуті в солдатські шинелі. Власне, й самі ідеї революцій 1917 року – переважно проселянські. Десь від Столипінського 1907-го, не зважаючи на гоніння поодиноких українських організацій (поступовців та радикальної молоді), селянина гріла надія на краще майбутнє, а тут раптом цілий ленінський Декрет про землю. Ну а гасло „Мир хатам, війна палацам!”, як відомо, було популярним в усі часи й за будь-яких обставин. Тож селянство, налаштоване ділити землю, спочатку свідомо чи стихійно йшло за більшовиками, допомагало в ліквідації класу поміщиків, виступало за радянську владу. Глава російського Тимчасового уряду невдовзі втік з країни (кажуть, у жіночому вбранні). А обезцінені  великоформатні гроші-„керенки” ще довго на всяк випадок перекладалися з місця на місце в сімейних загашниках старших людей.

Стримано, або порівняно спокійно сприйняли земляки й заснування в Києві 17 березня Центральної Ради, яка виступила альтернативним до Петроградського уряду центром влади і (об`єктивно) лідером розгортання національно-визвольного руху в Україні в нових революційних умовах, чого не було під час російської революції 1905-1907 рр. Універсалами ЦР, як віхами, означені етапи проходження країни тернистим шляхом до самостійності. Саме завдяки діяльності цієї  першої вітчизняної установи парламентського типу на політичній карті Європи вперше в ХХ ст. з`явилася Українська Держава. 10 (23) червня 1917 р. її Першим Універсалом було проголошено суверенітет і автономію України ще в складі унітарної Росії, але заявлено, що джерелом влади в ній є український народ. Про це телеграмою повідомлено петроградський уряд Г.Львова – О. Керенського. 3 (16) липня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Статут вищого управління України (ІІ Універсал), що надавав Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові відповідно права парламенту та уряду. Статут оголошував Центральну Раду „органом революційної демократії всіх національностей України”. Генеральний секретар національних справ мав трьох заступників: з єврейських, польських та російських справ.  

Третім Універсалом ЦР 7 (20) листопада державу формально проголошено Українською Народною Республікою. В її політиці намітилась тенденція відмежування від Росії. У складних умовах революційного протистояння реально засновувалась надія на справді незалежну державу. Саме через це і УЦР і УНР, а також Генеральний Секретаріат і українізовані військові частини й загони „вільного козацтва” промосковськими силами вважалися ворожими трудящим масам, куркульськими, буржуазними, контрреволюційними, націоналістичними.

На противагу їм у захопленому більшовиками Харкові та ряді інших міст, як відлуння другої російської революції (7 листопада, за юліанським стилем названої Жовтневою), протягом грудня встановлювалась влада Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, приймались рішення про тісний зв`язок з Радянською Росією. Під цим пресом будь-яка українізація повсюдно обмежувалась. А, з іншого боку, на Універсалах і діях нової влади позначались організаційні незгоди та ідейні хитання, тогочасних лідерів, прояви соціалістичного ідеалізму (соціалістів-націоналістів: Грушевський, Винниченко, менше Петлюра, які бачили Україну як автономію Росії). І тільки 22 січня 1918 р. ІV Універсалом Україну таки було проголошено „самостійною, вільною, ні від кого не залежною, суверенною державою українського народу”. Генеральний Секретаріат трансформовано в Раду народних комісарів (РНК).

„Не розриваючи з федералістичною традицією, як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло – самостійність і незалежність”, - писав Голова УЦР Михайло Грушевський. – „Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який завдають їй Леніни і Троцькі, називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим „федералізмом” лежить у дійсності самий поганий, терористичний централізм... під маскою большевизму... Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів великоруського і українського. Один наступає, другий борониться. Історія сих двох „братніх народів” вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія перших братів: І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?”

Рівно через рік у Києві на Софійській площі Директорія УНР (голова Володимир Винниченко) Актом злуки УНР і ЗУНР (президент Євген Петрушкевич) проголосила об`єднання всіх українських земель (тепер це День Соборності України)  в єдину Велику Соборну Українську державу. (Під назвою Українська Народна Республіка вона проіснувала три роки, з 1918 по 1920). Усі ці роки, починаючи з 1917-го, урочисті заходи супроводжувалися співами Шевченкового „Заповіту” та  гімну „Ще не вмерла Україна”.

Однак Центральна Рада не спромоглася витворити розгалужену мережу  підпорядкованих їй низових ланок, а отже й не мала серйозної опори на місцях. Її влада обмежувалась по суті столицею. Цим скористалася Москва та її більшовицька партія, які розгорнули шалену боротьбу за маси і поширення географії свого впливу. Тим більше, що навіть не вельми потужні національні (петлюрівські) війська були розпущені, бо ж поруч – „дружня Росія”. Подібні соціалістичні ілюзії були вщент розбиті в бою під Крутами (Чернігівська область), коли 30 січня 1918 р. озброєні до зубів посланці Леніна на чолі з Муравйовим жорстоко розправилися із значно меншими і мало підготовленими загонами патріотичної української молоді.

Ці події викликали значний міжнародний резонанс і дипломатичне та військове сприяння Україні. Протягом 1918 року УНР визнали Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія. У 1919-му – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо. Один тільки цей перелік свідчить як охоче підтримувала офіційна світова громадськість процес сходження України з російсько-імперської орбіти. Відомий історик Володимир Сергійчук навіть вважає, що саме завдяки Крутам УНР визнали державою.

Тодішній процес міжнародно-правового визнання української держави був не менш динамічний, ніж повторне визнання незалежності після грудневого референдуму 1991 року, коли Україна остаточно залишила Радянський Союз. А, з іншого боку, у ті буремні роки і фіни, і естонці, і латиші й литовці, та ще поляки, домоглися незалежності, а українцям це не вдалося. Щось подібно болісне переживаємо й нині.

„Лідери Центральної Ради, – читаємо в „Нарисі історії Христинівщини”, – допустили цілий ряд помилок. Не змогли вони встояти перед навалою більшовицьких військ  Росії у грудні 1917 р., які фактично розпочали першу війну з УНР. Більшовицьке керівництво Росії намагалося нав`язати Україні свою форму влади. Вже 19 лютого 1918 р. в Христинівку з Києва прибув загін червоногвардійців на чолі з І. Куликом, який встановив радянську владу на станції і в селах Христинівщини… Населення України у війні між Радянською Росією і УНР зайняло цілком нейтральну позицію, і лідери Центральної Ради змушені були запросити на допомогу війська Німеччини та Австрії, з якими підписали у Бресті 9 лютого 1918 р. антиукраїнський по суті мирний договір.

У березні (5-го. –В.Ч.) 1918 р. німецькі та австрійські війська  вступили у села Христинівщини (період іноземної інтервенції). Вони зразу ж поводили себе не як союзники, а як завойовники. Головною своєю метою поставили пограбування селян. Вони відновили владу капіталістів і поміщиків, які негайно пред`явили претензії на свої колишні землі.”

У складних умовах Центральна Рада (по суті, в обмін на визнання) догідливо пов`язала себе в Бресті жорсткою угодою „з представниками Німеччини та Австро-Угорщини про вивезення зерна з України”. Хоч Австрійська імперія й була більш-менш прихильна до українців, проте в супрязі з Німеччиною виступала як типовий визискувач. Український уряд, говорилося в угоді від 9 квітня 1918 р., „зобов`язується до 31 червня 1918 р. забезпечити центральним державам 60 мільйонів пудів зерна та виробів з нього, кормів, стручкових овочів, насіння і олійного насіння”. А вже 23 квітня УНР офіційно підписала договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною про поставки з України продовольства і промислової продукції. Публікувалися „звіти” про виконання цих зобов`язань. Так, 8 травня 1918 р. повідомлялось, що „останніми днями вивезено з України до Німеччини 2 мільйони пудів зерна. Вивезено також до Німеччини й Австрії 1200 вагонів різних інших продовольчих продуктів.

Країна, за відсутності боєздатної армії та компетентних адміністраторів, ледь витримувала такий подвійний тиск – російську інтервенцію і австро-німецьку окупацію. До того ж, як свідчив Повірений у справах Фінляндії в Києві, „німецька влада… дедалі критичніше ставилася до соціалістичної Центральної Ради… Німці не зовсім розуміли український національний рух… У квітні 1918 року за їхньою допомогою відбулася революція, яка сприяла буржуазним перетворенням в Україні.” Малоспроможна Центральна Рада не справлялася ні з наступом революційних сил, ні з завданнями збору та відправлення продовольства в Австрію та Німеччину, і 29 квітня 1918 р. німці, які вели по суті подвійну гру, „забули” про домовленості з Центральною Радою, розігнали її.

Згодом ненадовго відновили, але 2 червня навіть юридично визнали вже гетьманську державу на чолі з колишнім царським генерал-лейтенантом Павлом Скоропадським, котра теж – під назвою Українська Держава – проіснувала всього неповних вісім місяців, з 29 квітня по 14 грудня. Відновлення за допомогою тих же німецьких багнетів гетьманату – історичної української форми правління – було недовгим. На відміну від петлюрівців, які орієнтувалися передусім на дрібне та середнє селянство, генерал був ближче до великих землевласників. Мало не єдиний аристократ у тодішній владі, він, за відведений йому дуже короткий час, встиг чимало зробити, але історія монархію вже списала. До антигетьманських сил перейшли навіть кращі загони січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником.  Скоропадський явно недооцінив Петлюру, і як політика, і як противника німецької присутності, і змушений був емігрувати…

І хоч цей переворот був безкровним, майже одночасно з ним у країні розгорнулася партизанська та повстанська боротьба і проти окупантів і проти залежного від них гетьманату, впливу якого ніхто в цих краях особливо й не відчув. Великі повстанські загони діяли на Звенигородщині, в Таращі, Шполі, Христинівці. Масові виступи в багатьох навколишніх селах перешкоджали чужинським зайдам грабувати місцеве населення. 18 липня 1918 р. до всеукраїнського страйку залізничників приєдналися робітники й службовці станції Христинівка. В робітничому середовищі переважали ідеї більшовизму, пропагандою яких займалися ревкоми. До більшовиків перейшло й керівництво збройною боротьбою. За їхнім сценарієм розвивалися й подальші події, не зважаючи на політику утвореної 14 листопада Директорії (покликаної очолити опір іноземним силам і наступ на Гетьманат). І все ж саме на її користь  Скоропадський 15 грудня змушений був відмовитися від влади, навіть випустивши з Лук`янівської в’язниці свого противника Петлюру, де той опинився з волі Генерального секретаріату (Винниченко) на вимогу російських більшовиків. Петлюра залишався заступником Голови Директорії і головннм отаманом війська УНР. Але поза центром уже верховодили більшовики та денікінці.  

Вірні Симону Петлюрі сили, позбувшись Скоропадського, зразу ж повели боротьбу і з білими „добровольцями” Денікіна, але швидко припинили її, оскільки цього вимагала так звана мирна угода з військами Антанти, і критична ситуація в самому Києві. У місто вдерлися богунці на чолі з Щорсом і з криками „Бей Петлюру!” очистили столицю від його прихильників. Європа того разу не підтримала Україну. Однак, як пише історик Володимир Горак, пізніше, у серпні 1919 року, біля станції Христинівка підрозділи петлюрівського воєначальника Юрка Тютюнника знову зустрілися з білогвардійськими військами. А далі почався процес, відомий фразою: „У вагоні Директорія, під вагоном – територія.” Соціалістичний уряд УНР і справді певний час перебував на колесах (Київ – Фастів – Вінниця – Тернопіль – Підволочиськ – Кам`янець-Подільський)…

Після більшовицького перевороту і кардинального зламу старого ладу, Харківський (промосковський) з`їзд рад 12 грудня 1917 року проголосив радянську владу в Україні. Але проголосити і встановити не завжди одне й те саме. Харків навіть називають першою столицею України, хоч насправді столицею Української Народної Республіки був Київ, але більшовики УНР не визнавали. А вже потім – кілька місяців у 1919 і ще з 1920 по 1934 рік – в історію вклинився таки Харків, як столиця України Радянської. „Зрештою, більшовики були змушені утворити „Радянську Україну”  в межах саме УНР… І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в 1918–1920 роках”.

Влада Рад епізодично заявляла про себе то там, то там і в грудні 1917, і в лютому та листопаді 1918-го, і в березні 1919-го. В усякому разі, не менше трьох разів Червона армія окуповувала українські землі, і практично в кожний прихід московських військ в районі і в селах здійснювалась спроба встановлення радянської влади. Те, що вона врешті осаджена в Україні силою російських багнетів, здається, ні в кого не викликає сумнівів.

Після нетривалого перебування під крилом Директорії (найвищий орган державної влади з середини листопада 1918 р.), Христинівщина 13 березня 1919 р. була знову зайнята військами російської Червоної армії. З вересня того ж року до 14 січня 1920-го тут запанували денікінці, проте частини 44 дивізії Червоної армії уже вкотре відновили владу більшовиків, а з нею й політику „воєнного комунізму” та збройних повстань проти неї.

З проголошенням 6 січня 1919 року Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР. З 1937 р. – УРСР) було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Маріонетковий. Український за назвою, він складався, за винятком 2-3 осіб, з росіян та євреїв, а очолив його присланий з Москви професійний революціонер, болгарський румун Християн Раковський (Кристю Станчев).

Саме з 1919-го офіційно веде своє літочислення й Рада мого села Івангород. Хоч остаточно „влада робітників і селян” закріпилась тут, у січні наступного року. У ті січневі дні 1920-го війська білого генерала Денікіна в наших краях остаточно поступилися більшовикам, а в травні христинівські залізничники приймали вже агітпоїзд  Михайла Калініна, який виступив з промовою „Проти кого і за що бореться Червона армія”. Не маючи тексту промови, не думаю однак, що всеросійський староста роз’яснив, що в головному позиції білих і червоних дивним чином збігалися: і ті й інші воювали за „єдину і неділиму Росію”. Різномасні і різнокаліберні вояки мигтіли безперервно, не всі й запам’ятались. Калінін тоді разом з Будьонним і Ворошиловим провів інспекторський огляд дивізії 1-ї Кінної армії.

Не знаю, чи були безпосередньо в Івангороді махновські анархісти, а те, що сам Батько-отаман був у Христинівці, коли „лише один раз об`єднався з військом УНР – для того, щоб петлюрівці разом з махновцями вибили з Христинівки війська Денікіна, затятого прихильника російської монархії”, пишуть. Пишуть, зокрема, й у черкаській інтернет-газеті „Прес-центр” (04.02.09). В іншій публікації згаданого „Прес-центру” (11.02.09) про той самий період оповідається, що одним із пам`ятних боїв для молодого поета Володимира Сосюри стала жорстока „дуель гайдамацького і червоного бронепоїздів” на станції Христинівка. Це був серпень 1919 року. Історія з панцерниками пов`язала тоді в „рейковій війні” станції Монастирище, Христинівку, Вапнярку, Тальне тощо.

Сосюра, як відомо, після денікінського поранення і втечі з червоного полону, „з перемінним успіхом” перебував то в загонах Денікіна, Добровольчу армію якого сприймали як антибільшовицьку силу, то Махна (навіть отримав від нього золотий годинник за виняткову мужність), то козаком у петлюрівських військах УНР і навіть в особистій охороні Петлюри. Ні разом, ні в роздріб більшовицька влада не мала наміру прощати все це автору патріотичного вірша-заклику „Любіть Україну”, хоч про людське око й стверджувала, що він нібито виправився й визнав свою помилку. Одні його розстрілювали, інші голубили. Щоб хоч трохи уявити, що тоді творилося і в душі лірика, і в наших краях, варто прочитати „Третю роту” самого Сосюри. Та ще згадати, що „стовідсотковий українець” Володимир Сосюра походив із французького дворянства по батькові, а по матері в його жилах нуртувала українська, єврейська, сербська, угорська і черкеська кров…

В цілому ж, українство, у своїх найрізноманітніших іпостасях, не зважаючи на відчайдушні спроби створити і відстояти незалежну національну державу протягом 1917 – 1921 років, як уже згадувалося, програло. Двовладдя, багатовладдя, зміновладдя – увесь цей калейдоскопічний ряд з нетривалими проблисками чогось націєтворчого, був виснажливим і доволі непродуктивним, а то й руйнівним. Не святкували перемог і вороги. Денікін, зокрема, переживаючи безвихідь, 1920 року передав командування генералу Врангелю і втік у Францію. Путін, коли прийшов до влади, надав дочці білогвардійського ватажка громадянство Росії і пообіцяв сприяння в перепохованні батька, який помер 1947 р. у США. До речі, Черчілль радив Денікіну, поляку по матері, не чіпати Україну і йти на Москву, але той чомусь свою війну з більшовиками розкручував саме на наших землях, на шкоду Україні, та й собі.

У сучасній українській історіографії помітна тенденція справедливо трактувати так звану громадянську війну як мінливий і кривавий стан збройного протистояння з агресивними сусідами, які „захищали” нас від нас самих, а не як внутрішню, класову боротьбу українців з українцями, як це силкувались розписувати промосковські автори. Хоч і така була, звичайно, однак вона не була визначальною. Визначальним був зовнішній фактор. Битва йшла за Україну. І шкода, що нам не вдалося проголосити відновлення нашої державності, наголосивши на історичних витоках Українотворення як це зробили друзі-прибалти. Штиком і шаблею нас фарбували в червоний колір. А з українського боку події 1917 – 1921 рр. були ніщо інше як Українська національно-визвольна революція. За синьо-жовті кольори! Практично з часу повалення російської монархії так і було. Термін „Українська революція” стосовно того періоду зміг відкрито закріпитися в науковому й політичному лексиконі лише на початку 90-х років минулого століття, після здобуття Україною державної незалежності. Десятками років нам дозволялося знати про це менше, ніж про Кронштадтський заколот балтійських моряків.

А хіба не те саме робиться тепер у зв`язку з подіями на півдні та сході України  після 2013 року? Знову-таки експлуатується ідея громадянської війни для відвернення уваги від злочинних антиукраїнських дій путінської Росії.

Ми все ще перебуваємо в процесі революційних змін.

Боротьба за Україну триває. А західні гаранти нашої безпеки, роззброївши нас в інтересах держави-агресора, ходять тепер дискусійними колами  і чогось вичікують. Чекає з моря погоди і наша влада.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-