Три етюди про мову. І приємність вивчення української

1. На початку 80-х працював на заводі «Комуніст» у Києві такий собі «ударник», герой соціалістичної праці токар Дроздов. Часто-густо його можна було побачити як «представника народу» у президіях різних компартійних зібрань і комітетів. Однак ніколи, на моїй пам`яті, він не був героєм теле- і радіорепортажів місцевого київського радіо і телебачення, думаю, що й українських радіо і телебачення загалом. Хоча за тих часів герой-пролетарій був ласою здобиччю журналістів.

А справа ось у чому. В ті часи у Києві було три канали телебачення – перший – ретрансляція Першого каналу з Москви, другий – Українське телебачення, третій - мовлення на Київ та область. Так от Перший канал розповідав про загальносоюзні події і йшов винятково російською мовою, а другий і третій – винятково українською! Те саме і на радіо. Журналістам, аби дати чиїсь коментарі або інтерв`ю, доводилося шукати тих, хто розмовляє українською. На той час «передові робітники» оборонних підприємств говорили виключно російською, тож телевізійники й радисти вдавалися до хитрощів - самі писали їм тексти українською і змушували вивчати напам`ять або ж читати з аркуша. Що більшість орденоносців і робили.

Товариш же Дроздов відмовлявся спілкуватися українською навідріз. «Я, - казав, -потомствєнний рускій і буду гаваріть толька па-рускі». От і зник з ефіру, незважаючи на те, що з точки зору комуністичної пропаганди образ «пролетаря-росіянина» в Україні був дуже вигідним. Та українські журналісти, наскільки я пам`ятаю, не дали йому жодного шансу, не зробили жодного винятку.

А це були похмурі часи правління Щербицького.

2. Наприкінці 90-х Сергій Тігіпко, який до цього очолював правління Приватбанку, раптово був призначений віце-прем`єром в уряді України. І одразу ж пролунав його дзвінок до редакції «Киевских ведомостей», в яких я тоді був головним редактором, а Тігіпко в ній представляв акціонерів. Прохання було таке: передбачити 30 найбільш гострих і скандальних запитань, які могли йому задати журналісти на першій прес-конференції, щоб його команда могла завчасно підготувати відповіді. Ми такий перелік йому дали, і першим у ньому було запитання: «Чому ви, державний чиновник, спілкуєтеся російською мовою?»

На прес-конференції Тігіпкові це запитання дійсно поставили, і він відповів: «Мені прикро, що я не знаю української, але з сьогоднішнього дня я починаю брати уроки в репетитора і обіцяю через місяць на прес-конференції відповідати українською». Так і зробив – і за місяць говорив уже досить жваво.

Я не вважаю Тігіпка великим патріотом, а надто - цінителем української мови. Але, принаймні, на той час (а це були не менш похмурі часи правління Кучми) він виявився досить дисциплінованим держслужбовцем.

І цей його вчинок зовсім не сприйняли, як якийсь героїзм. Це було саме собою зрозумілим.

3. Наприкінці 80-х у мене був друг: журналіст і письменник Віктор Сильченко. До Києва він жив і працював у Одесі. А влаштувавшись у столиці, вирішив надрукувати в республіканському видавництві свій перший роман. Однак, йому відмовили, бо роман був російською. Можна було звичайно, спробувати щастя у Москві, але як казав Віктор, там російськомовних письменників з України сприймали як другосортних. Тож він вирішив вчинити по-іншому.

Взявши відпустку, не поїхав на море, а набрав у бібліотеці стоси книг українських класиків та словників і засів виписувати з них незнайомі, маловживані, але соковиті слова й виразі, діалектизми й архаїзми. Виписував їх на папірці і обклеював стіл, стіни, двері квартири – щоб краще засвоїти. Те саме було й на його робочому столі в редакції.

За кілька місяців він вирішив, що готовий і почав – ні, не перекладати українською свій роман, а писати його наново, з першого слова!

Втім, здається усної української він так і не засвоїв, бо спілкуючись телефоном із членами правління Спілки письменників (а від них тоді залежало - вийде книга чи ні) писав наперед свої «промови» на папірці й читав їх у трубку тим таки Загребельному чи Мушкетику.

Зрештою, книга вийшла у світ. Називався роман «Ауріка», оповідав історію першого кохання журналіста-початківця до молодої молдаванки, і як на мене, був пречудовим!

Мало того, українська версія була значно кращою за перший, російськомовний варіант.

І я можу це пояснити. Справа в тому, що, пишучи «Ауріку» російською, Сильченко насправді писав її звичною йому одеською версією «загальнорадянської мови для провінціалів», яка була позбавлена справжнього лексичного й фразеологічного багатства. Українську ж він вивчав як дослідник, першопрохідник, відкриваючи для себе - слово за словом – все її багатство й красу. Можливо навіть, у тому ступені, який є не доступним для людини, у цій мові народженій…

Ото ж, учіть українську. Зробіть собі приємне :)

Євген Якунов

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства