Віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду
Дорогою із заслання в Петербург Тарас Шевченко зупинився в Москві із 11 до 26 березня 1858 р. гостював у Михайла Щепкіна. У Щоденнику записав: "Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться". Шевченко прекрасно розумів, що за все це він завдячує Щепкіну: "И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С.Щепкину".
"Світла мало, дзвону багато..."
У пасхальну ніч з 22 на 23 березня Тарас Григорович самостійно відвідав службу в Кремлі і записав у Щоденнику: "Если бы я ничего не слыхал прежде об этом визан-тийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия? В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника ".
Відомо, що вся Москва захоплювалася великодньою службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін... Та що там говорити, водночас із Шевченком у Кремлі в ту ніч був Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство зовсім іншими очима: "Пошёл... на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!"
А Тарас Григорович пішов і... розчарувався! Як це зрозуміти і пояснити?
Іван Дзюба справедливо наголошує, що православ'я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. "Самі слова "православ'я", "православний" він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням – порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології". Пам'ятатимемо також, що на ставлення поета до православ'я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.
Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в Шевченковій душі – глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі. Якщо уважно читати Щоденник Шевченка після заслання, то можна знайти чимало конкретних випадків, які не тільки попереджують про можливість подібного емоційного вибуху, а й пояснюють його. Тарас Григорович сам описував реальні ситуації, що відштовхували його від церкви (не від віри в Бога!), і сам зізнавався: "У меня не хвати–о духу перекреститься и войти в церковь". Або ще. Трохи більше, ніж за місяць до великодньої служби він зайшов до Преображенського собору в Нижньоновгородському кремлі, щоб послухати архієрейських півчих. І що? "В архиерейской службе с ее обстановкой и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается Евангелие. Самое подлое противоречие".
Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, з попами... Пам'ятаєте в "Неофітах"?
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі...
Віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов'язано все поетове світосприйняття: "Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня". Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім'я людей. Найпідліше протиріччя!
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
"Віруй! І віра врятує тебе", — це Шевченкові слова. І ще: "Милосердий Бог — моя нетлінная надія". Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Поет не любив московське попівство не лише за похмурий рабський дух "візантійщини", а й за обскурантизм і тримання народу в духовній темряві та неволі. Шевченко ніколи не плутав і не поєднував релігійну ідею і богословіє з церковнослужителями.
Нарешті приверну увагу читачів до Шевченкових слів про те, що "крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе". Вони свідчать про прекрасне знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета, москвознавець Петро Вістентоф згадував знамениті на всю Москву пряники з міста Вязьми, як типові купецькі ласощі. До речі, вельми популярні на Пасху. Вислів "вяземские пряники" навіть увійшов до лінгвоенциклопедичного словника сучасного москвознавця Володимира Єлистратова "Язык старой Москвы" (2004). Тільки, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, тобто солодке печиво, приготовлене на меду, патоці або цукровому сиропі з додаванням прянощів, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в'язкості.
"Христос воскрес!"
Як уже знаємо, на Великдень — 23 березня 1858 р. — Тарас Григорович спав недовго, менше шести годин, але міцно, і прокинувся о дев’ятій ранку. «Христос воскрес!» – так починався запис у Щоденнику. А далі йшли іронічні рядки:
"В семействе Михайла Семёновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Ещё хуже, кощунство! Отвергнуть веками освящённый обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!"
Не треба вбачати в цьому записі атеїстичну налаштованість поета, про що писали деякі автори в радянські часи. Смішний й дикий вигляд мають і нинішні хулителі Шевченка, які нічтоже сумняшеся звинувачують його в тому, що нібито поет і "не радий Воскресінню Христа". Хай би вони вчиталися у вистражданий українським ученим і релігійним діячем Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном) висновок і добре запам'ятали його: "Шевченкова найчастіша ідеологія й наука — спокійна. Церковна і богобійна. Це ідеологія – наука його основна і всежиттєва, і всякі відхили від неї – тимчасові одноразові відхили, викликані розпачем".
Скоріше за все, в щоденниковому записі відображено гарний ранковий настрій і добрий гумор Тараса Григоровича. Справді, сім'я Щепкіних, яку Шевченко пам'ятав і в Петербурзі, жила за звичним режимом. Михайло Семенович сам розповідав, як зізнався Миколі Гоголю, що "и заповеди-то для себя сократил, всего на две: люби Бога и люби ближнего как самого себя". Літературознавець, історик Олександр Афанасьев, з яким Шевченко познайомився незадовго перед Великоднем, також свідчив, що Щепкін говорив: "По-моему, вся религия состоит в этих правилах: люби Бога, люби ближнего и никому не делай зла! А все прочие обряды, посты — установление случайное".
Втім, очевидці свідчать, що Михайло Семенович намагався виконувати деякі церковні обряди, скажімо, говів, тобто постався й відвідував церковні служби, готуючись до сповіді та причастя. Збереглися розповіді артиста про сповіді в церкві Філіппа Митрополита, зокрема про те, як священик Другов сказав йому: "Театр, в сущности, есть школа, поучающая указанием на людские недостатки и пороки, и что, следовательно, и звание актёра почтенно". Вже згаданий Афанасьев зазначав, що Щепкін "не только сам постится в первую и седьмую неделю великого поста, но и насильно принуждает к этому своих детей и даже сердится за отступление от обычая".
Володимир Мельниченко
На фото: Вознесенський собор в Переяславі, акварель Тараса Шевченка (1845 р.)
реклама